“Після пустелі, перед землею обітованою...”
Церква в сучасній Угорщині
Цього року угорці святкують 1100-ліття здобуття своєї Батьківщини. Після кількох сторіч мандрів 896 року мадярський народ зрештою оселився у Тисо-Дунайській улоговині. Домовившись з руськими князями, угорці мирно пройшли через східнослов’янські землі («Ішли угри мимо Києва горою...», — писав про цю подію літописець) і через Верецький перевал спустились на землю, яка вже 11 століть є їхньою Вітчизною.
На тлі гострих міжцерковних протиріч у післякомуністичній Центрально-Східній Європі Угорщина становить певною мірою виняток. Можливо, з цієї причини про релігійне життя в Угорщині поза її межами, зокрема в Україні, майже нічого не пишуть. А проте релігійна ситуація в сусідній країні є досить цікавою, й інформація про неї може допомогти Україні розв’язати деякі проблеми державно-церковних і міжконфесійних відносин. Адже Угорщина також віросповідно поділена країна, а її церкви, за словами одного з угорських релігійних діячів, уже скінчили блукати пустелею, але ще не досягли землі обітованої — так само, як і церкви України.
1947 p., коли перепис населення в Угорщині востаннє містив запитання про релігійну належність, 70% її громадян назвали себе католиками, 22% — кальвіністами, 6% — лютеранами і 1% — іудеями. 1% становили прихильники православ’я, греко-католицизму, баптизму, методизму і, нарешті, зовсім небагато невіруючих.
Становище релігійних організацій у соціалістичній Угорщині істотно відрізнялося від вітчизняного. Революція 1956 р. ненадовго вивільнила церкви від гніту режиму Ракоші, але після придушення повстання тотальний контроль відновився. В березні 1957 р. було уневажено всі церковні призначення, які сталися під час революції. У парламент було введено трьох католицьких священиків — маніпульованих владою «борців за мир». Коли папа Пій XII у пастирському листі до угорського католицького духовенства заборонив йому брати участь у політичних рухах, уряд звинуватив Апостольську столицю у втручанні у внутрішньоугорські справи. На хвилі боротьби з ревізіоністами, контрреволюціонерами, правими і лівими розгортається і потужна антирелігійна кампанія. Стрімко зменшується число релігійних практик — відвідини храмів, участь в обрядах стає ознакою нелояльності. Релігійні лідери вимушено благословляють колективізацію сільського господарства, беруть дедалі активнішу участь у боротьбі за мир, прославляють «великий Радянський Союз», таврують американський імперіалізм.
Але угорський лідер Янош Кадар, який користувався безпрецедентною підтримкою М. Хрущова, не пішов за радянським прем’єром у справі викоренення інституційної релігії. Він оголошує курс на національне єднання і в грудні 1961 р. оприлюднює гасло «Хто не проти нас, той з нами» як ключове у своїй внутрішній політиці. Інтегральною частиною програми досягнення «соціалістичної єдності нації» стала нова церковна політика, скерована на розв’язання всіх суперечностей між релігійними організаціями і державою шляхом переговорів. При цьому Я. Кадар підкреслив (зокрема у зверненні до новообраного парламенту восени 1962 р.) необхідність брати до уваги також і церковні канони. Зрештою угорський уряд розпочинає переговори з Ватиканом і 15 вересня 1964 р. підписує з ним угоду, яка передбачає більшу свободу для Католицької церкви в країні, визнає право папи призначати єпископів, їхню адміністративно-церковну владу в межах своїх єпархій, визначає статус чернечих згромаджень і долю понад 10 тисяч ченців і черниць, яких у 1950 р. було вигнано з монастирів, шкіл, лікарень тощо. Окремо йшлося про долю кардинала Йосифа Міндценті, який з 1956 р. перебував у приміщенні дипломатичної місії США в Будапешті (йому вдалося виїхати з Угорщини лише 1971 p.).
Хоча усі ці зрушення супроводжувалися антирелігійною пропагандистською риторикою і критикою «ненаукового світогляду», нова церковна політика й уладнання стосунків з Ватиканом сприяли зміцненню авторитету угорської політичної еліти й особисто Я. Кадара на внутрішній і зовнішній арені. 400-літня річниця започаткування кальвінізму в Угорщині (1967 р.) та 1000-річчя введення християнства в країні (1970 р.) відзначалися як національні свята. На думку деяких політологів та істориків, ставлення до церков далеко не в останню чергу вплинуло на переміну громадської думки. Я. Кадар у дуже стислий строк перетворився в очах багатьох угорців зі зрадника і диктатора на «батька нації».
Це, звичайно, не означало, що держава відмовлялася від контролю над релігійними організаціями і використання їх як знаряддя для досягнення власних і далеко не завжди благородних цілей. Але вибуху й зіткнень на релігійному грунті, які супроводжували вивільнення церков від тотального тиску в деяких післякомуністичних країнах, в Угорщині не сталося. Католицько-протестантського конфлікту не сталося теж: очевидно, що коріння толерантності в країні є досить міцними, а інстинкт самозбереження в десятимільйонного народу сильніший за конфесійні пристрасті. Напевно, відіграли тут свою роль і певні риси угорського менталітету, і рівень культури взагалі й політичної — зокрема...
У кожному разі, на думку деяких спостерігачів, відмінності між протестантами і католиками для угорців поступово втрачають своє значення. Обидві громади намагаються глибше ознайомитися з культурно-духовною спадщиною одна одної: католики прагнуть зробити свої богослужіння глибшими і зрозумілішими, а протестанти запозичують у них повагу до сакраментів і молитовну атмосферу.
Певна річ, реальне церковне життя зовсім не нагадує сентиментальної лакованої листівки. В релігійних громадах нерідко спалахують доволі гострі дискусії, суперечності між ієрархією і кліром, між священиками і парафіянами. Після падіння комуністичного режиму Угорщина пережила щось на зразок «еклезіальної чистки», коли релігійних лідерів, котрі активно співпрацювали з попередньою владою, заступали особи, переслідувані або щонайменше не пов’язані з комуністами у масовій свідомості. Разом з тим, намагаючись примирити суспільство, якому загрожував розкол на безкомпромісних противників комунізму і тих, кого відносно ситий кадарівський соціалізм влаштовував, релігійні речники знайшли спільного ворога, а саме лібералізм. На прибічників оновлення Церкви посипалися критичні стріли. Цьому сприяло те, що донедавна ані матеріали II Ватиканського собору, ані праці найпомітніших західних протестантських теологів сучасності угорською мовою не перекладалися. «Ліберали» з гіркотою констатують, що дух II Ватиканського собору, дух оновлення і діалогу й досі ще не переміг серед католиків Угорщини. На думку єпископа Астрика Варшегі, абата монастиря в Паннохальмі, Церква мусить відмовитися від ролі опікуна, активно позбавлятися феодальних традицій, змінювати свій стиль, підхід до людей і навіть священицькі одежі, бо світ потребує саме оновленої Церкви.
Зрозуміло, що в Угорщині наявні й проблеми, спільні для всіх післякомуністичних країн: зокрема, щодо повернення Церкві конфіскованого в неї свого часу майна і споруд. Священики і ченці, які пам’ятають події 45-річної давнини, не можуть зрозуміти, чому належне Церкві повертається до неї так повільно, адже, як зауважив в інтерв’ю католицькій щоденній газеті чернець-домініканець, «1950 року вистачило однієї ночі, щоб викинути нас геть...»
Але поза тим головною тенденцією все ж таки є висхідний розвиток релігійного життя. Постійно зростає кількість чернечих громад — їх у країні вже понад 70; розвивається релігійна і богословська освіта; соціальна праця релігійних організацій стає дедалі активнішою й помітнішою; в угорському війську впроваджено інститут капеланства.
З певністю можна стверджувати, що новий етап у релігійному житті країни відкрили дві події. Перша — це перепоховання у травні 1991 р. кардинала Йосифа Міндценті, який ще за життя став символом спротиву комунізму. Побоювання, що ця акція викличе ультра-націоналістичну хвилю, не справдилися. Спадщина спочилого кардинала сама по собі визначила зовсім іншу тональність урочистостей: їхнім рефреном стала надія на демократичний розвиток країни. Сам кардинал заповідав перепоховати його на Батьківщині після того, як там буде утверджено демократичні свободи, а радянські війська будуть повністю виведені з угорської землі.
Друга подія сталася у серпні 1991 p.: вперше після 1052 р.(!) Угорщину відвідав Римський архиєрей. Папу Івана Павла II, який прибув до країни на найбільше національне свято — День святого Іштвана, палко вітали не лише католики, а й протестанти. Причому папа пішов назустріч побажанням єпископа Реформатської церкви Л. Хегедюша і поклав вінок до меморіалу жертвам Контрреформації. У проповіді, зверненій до католиків-угорців, а також численних прочан із Словакії, України, Хорватії та Румунії, Іван Павло II закликав берегти й примножувати національну спадщину, але не зводити нових міжетнічних бар’єрів.
Заклик цей залишається дуже актуальним. Адже Угорщина, від якої за Тріанонською мирною угодою (1920 р.) було відсепаровано чималу територію з етнічним мадярським населенням, знаходиться в регіоні, буквально перевантаженому міжетнічними і міждержавними проблемами. Гасла «збирання» етнічних земель, якими маніпулюють деякі політичні угруповання, знаходять відгук у частини угорців і можуть дуже легко загострити ситуацію в самому центрі Європи. Не забуваймо, що й з угорсько-українською угодою (травень 1993 p.), де сторони зобов’язуються поважати територіальну цілісність одна одної і не висувати обопільних територіальних претензій, в Угорщині згодні не всі.
За цих умов попри активність окремих релігійних лідерів, які не гребують експлуатувати національні почуття своїх вірних, церкви Угорщини назагал вбачають свій обов’язок у залагодженні міжетнічної напруги. «У цьому сенсі, — вважає єпископ Варшегі, — християнство здатне відіграти поважну роль наставника, бо воно звернене не до окремих націй, а до всіх людей Божого світу. Хворобливо-націоналістичний спосіб мислення є наслідком війн, несправедливих мирних угод, політичної ідеології XIX та XX століть. Не завжди це було так».
Попри скарги релігійних лідерів на падіння ролі Церкви в громадсько-культурному житті країни і неуважність уряду до її думки, деякі факти свідчать про інше. Взяти хоча б події навколо фільму Мартіна Скорцезе «Остання спокуса Ісуса Христа», в якому Спаситель (хай навіть у передсмертних мареннях) відмовляється від своєї місії, аби одружитися з Марією. Протест духовенства примусив заборонити показ стрічки по телебаченню.
Взагалі Угорська держава демонструє повагу до церков не лише в таких скандальних випадках. Вона офіційно визнає угорські церкви як охоронців історичної і культурної традиції нації і дійсно підтримує їх. Церква відокремлена від держави, але держава субсидує соціальну працю, просвітництво та харитативну діяльність релігійних організацій, як, до речі, і всіх інституцій, які займаються цією благородною справою. Але церкви отримують ще й дотації в рамках програми національного відродження — саме як релігійні організації, невід’ємний елемент угорської традиції. І, нарешті, держава ще й субсидує церкви за окремими проектами. Крім того, з державного бюджету оплачується викладання релігії в школі, яке впроваджується за наявності згоди батьків і з додержанням ряду вимог — досить слушних і коректних. Це видається непоганим взірцем для України, де дискусії щодо можливості викладання релігії в школі точаться вже не один рік.
Людина і світ. — 1996. — №7. — С. 10-12
Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ
