Півтора міста, дві церкви. Дрогобич у хвилях історії

Довгі роки на пам’яті городян синагога Дрогобича стояла у вигляді грізної червоноцегляної руїни. Відреставрована вона була тільки близько 3 років тому - фото 1
Довгі роки на пам’яті городян синагога Дрогобича стояла у вигляді грізної червоноцегляної руїни. Відреставрована вона була тільки близько 3 років тому

Дрогобич: українське, польське, радянське місто. Люди, цвинтарі, архітектура, світлини. Місто до і після Голокосту. Леонід Гольберг, перекладач, фотограф, екскурсовод, редактор дрогобицької інтернет-газети «Майдан» говорить, що історія Дрогобича тримається на трьох храмах: Хоральній синагозі, церкві Святого Юра і костелі Святого Варфоломія. Він розповів кореспондентці Російської редакції Радіо Свобода, що довгі роки на пам’яті городян синагога Дрогобича стояла у вигляді грізної червоноцегляної руїни. Відреставрована вона була тільки 3 неповних років тому. Найбільш емоційною подією було внесення Тори після реставрації, 3 липня 2019-го.

Дрогобич, хоральна синагога - фото 66901
Дрогобич, хоральна синагога

 

Леонід Гольберг: За свідченням очевидців, востаннє вносили Тору, коли освячували синагогу прогресивну в 1909 році. Найімовірніше, з початку ХХ століття схожих подій у Дрогобичі не було. І тут міркували за всіма правилами, можна було мало не через усе місто нести Тору, але вирішили обійтися малим – угору від синагоги, вулицею від кута, від перехрестя, і вниз.

Під хупою несли Тору, люди мінялися, рабин головний говорив: «Так, а тепер ти». Одна людина несе, а натовп співає, танцює. Потім усі входять у двір, хто може, йде вулицею, хто хотів, заходили дивитися. Маршрутки народ зупиняв, просили водіїв, такого не бачили ніколи. Супроводжував це все гурт Pushkin Klezmer Band. Біла труба, фантастична музика. Потім уся ця кількість людей заходить у синагогу. Зупиняються, читають належні молитви, а потім ще і в синагозі танці, а потім нагорі народ пригощається (страви єврейської кухні були привезені з Меджибожа, батьківщини засновника хасидизму Баал Шем Това, за 300 кілометрів від Дрогобича).

Під час церемонії перед внесенням Тори - фото 66902
Під час церемонії перед внесенням Тори

 

А найцікавіше, що до Тори внесеної... Є така цитата, що до неї, як до нареченої, ставлення святе і священна дія. І Тора, яку під час Голокосту десь заховали і в 1946 році вивезли до Ізраїлю, повернулася через стільки років. А їй уже майже 200 років, вона дрогобицька. Лише поміняли мантію. Вона з донаторським написом, Віктор Вексельберг подарував, «із вдячністю в пам’ять про мого батька», він і синагогу відновив, і Тору розшукав в Ізраїлі. Я розумію реакцію на прізвище російського олігарха, але...

– Він дрогобицький єврей?

– Так, куди ми від цього подінемося, це одне. По-друге, батько його тут прожив, він під час війни був на фронті, в армії. Після війни повернувся, працював тут. А до війни закінчив тут гімназію разом із відомим Альфредом Шраєром, в одному класі. Частина його сім’ї за лінією батька знищена і покоїться в Брониці.

Пам’ятник жертвам Голокосту у Броницькому лісі - фото 66903
Пам’ятник жертвам Голокосту у Броницькому лісі

 

– Що таке Броницьке кладовище, Броницький ліс?

– Після перших совєтів прийшла нацистська окупація, в Дрогобичі було створено п’ять таборів примусової праці для євреїв, і гетто. З кінця 1941 року періодично євреїв вивозили в Броницький ліс, за 10 кілометрів звідси, де їх розстрілювали. Перестали з 1943 року. Гетто було ліквідоване разом із таборами праці, частину євреїв ще там розстріляли, а частину, хто залишився, вивезли в Белжець, це табір смерті.

Дрогобич, архів Голокосту - фото 66904
Дрогобич, архів Голокосту

 

У Броницькому лісі лежать від 11 до 13 тисяч євреїв Дрогобича та навколишніх сіл

Українською та російською табором смерті називають і «Аушвіц», але він не тільки табір смерті, це концентраційний табір. А Белжець – це табір, де поставили платформи перед газовими камерами, вагонами привозили євреїв і циган, їх знищували (там убито близько пів мільйона європейських євреїв і циган – примітка Л. Гольберга).

Є свідчення, що там ще близько 200 може лежати українців і поляків, яких спіймали на тому, що вони допомагали євреям

Так ось, тих, хто залишився, вивезли в Белжець, а в Броницькому лісі лежать від 11 до 13 тисяч євреїв Дрогобича та навколишніх сіл. Це 13 братських могил, найдовша – 30 метрів завдовжки.

І є свідчення, що там ще близько 200 може лежати українців і поляків, яких спіймали на тому, що вони допомагали євреям. У місті, в центрі, є стіна, біля якої розстрілювали мирне населення, але, крім двох «акцій» 1941-го, не євреїв. Якщо хтось євреїв рятував, тоді рятівників теж у Броницю.

Це дорога на Самбір. Є текст першого голови відновленої громади дрогобицької, Лева Мазура, «Броницький ліс». І там, що дорога на Самбір лежить, і що тією дорогою вели пішки, приводили туди, німці окопувалися по пояс, є свідчення, і гатили з автоматів або кулеметів. Потім одяг, речі привозили і викидали в центрі міста. Так люди дізнавалися, що вже немає родичів.

– Скільки євреїв жило в Дрогобичі до війни?

– За різними даними, на кінець 1938 року в Дрогобичі було близько 39 тисяч населення, з них приблизно 22 відсотки – українці, приблизно 33 відсотки поляки і 40 відсотків євреїв. Була ще невелика кількість німців, австрійців, у них був свій квартал, який мав навіть самоврядування, польською «адмінок», який навіть старосту свого мав. Основні три етноси – українці, поляки, євреї. Тому Мар’ян Гемар і сказав, що Дрогобич не місто, а «півтора міста». Були якісь конфлікти, можливо, але до кінця 30-х років це все було на побутовому рівні, не сильно конфліктували. Може, таких людей було небагато, але сусідів рятували, і не просто сусідів.

Бернард Маєр, його і ще 44 людини, один українець, Іван Бур, 18 місяців поспіль переховував у бункері

Є випадок, змальований. Бернард Маєр, тепер житель сонячної Флориди: його і ще 44 людини один українець, Іван Бур, 18 місяців поспіль переховував у бункері. За допомогою тих же євреїв (один із них потім став інженером-архітектором в Ізраїлі) він зробив під своїм підвалом укриття, поставили нари, провели воду, каналізацію. І він мало не потрапив до гестапо, але зумів відмазатися, тому що працював на заводі, був, типу, колаборантом. Навіть радіо їм туди закинув, вони новини слухали, вже «Бі-бі-сі» існувало. Маєр, коли сюди приїхав, став шукати кінці рятівника, а той мало що розповідав за радянських часів, та й він на той час помер. І ми зі Шраєром шукали. Виявилося, що це колишній учень в училищі Шраєра, мій приятель, його батько врятував цих 45 людей.

Маєр потім пішов до одного, до іншого сина додому, і в одного на килимі фотографія – пристойний молодий галичанин у капелюсі, як тут носили, з пером, такий красень. А він побачив, дивиться – «О, точно ваш батько рятував, у моїй книзі така ж фотографія». – «Ось цікаво, звідки фотографії?» – «У Нью-Йорку мешкає одна з врятованих». – «А ми вже, коли старші були, нам мама розповіла цю історію, і що ця жінка ще й коханкою батька була».

Хоральна синагога в Дрогобичі до реставрації - фото 66905
Хоральна синагога в Дрогобичі до реставрації

 

– Вражаюче! Світ, звичайно, трагікомічний. Але повернімося до будівництва синагоги в XIX столітті, історії її спокійних часів і катастрофи в ХХ столітті, і реставрації в XXI-му.

– Приблизно на початку 40-х років XIX століття громада звернулася до мерії, щоб дозволили побудувати велику синагогу, громада вже була досить значна. З ініціативи рабина Лазаря Тельтейбойма в 1842 році почали будувати цю велику синагогу. Будували її 23 роки. Побудована вона в єврейському кварталі, який і зараз називається Лан. Це не «поле», це німецьке слово, яке означає певну давню міру землі, що дорівнює нинішнім 18 гектарам. У той час не можна було іудеям перебувати в місті, крім ярмарків чи торгових днів. Правила порушувалися час від часу, змінювалися, але це тривало аж до середини XIX століття.

Ось коли її побудували, тоді євреї могли забудовуватися і в інших частинах міста. Була умова – вона не повинна бути вищою за ратушу і вищою ніж костел. Але вона побудована в дуже зручному місці, її з багатьох точок видно. Ратуша до балкона, до оглядового майданчика, 40 метрів, костел трошки вищий, синагога – лише 19,5 метра заввишки. Потім ця синагога стає найбільшою в обох Галичинах, у західній і східній, як свідчать документи. На початку 30-х років у Дрогобичі невеличкому було три костели римо-католицьких, сім церков і 17 синагог. На дуже великі свята, це я говорю зі слів онука головного рабина, довоєнного, весь кагал збирався тут.

Хоральна синагога після реставрації - фото 66906
Хоральна синагога після реставрації

 

Півтора міста, дві церкви. Дрогобич у хвилях історії - фото 66907

Відомо, що незадовго до Другої світової війни цей єврейський квартал, традиційний, перестав бути, розосередилися єврейські жителі, тут жила в основному біднота. Залишалася тільки велика хоральна синагога, залишалася лікарня, і навпроти було, засноване в XVII столітті, кладовище єврейське, яке комуністи на початку 50-х знищили.

Ну, і ще цікаво: за свідченнями міжвоєнного періоду, в Дрогобичі в той час із особистостей домінували дві персони – Раймунд Ярош, польський шляхтич, який тричі обирався мером Дрогобича, і головний рабин цієї синагоги Якуб Авігдор, він, практично, був і головним рабином Дрогобича. Що стосується Яроша, він, окрім того, що тричі мер, був власником акціонерного товариства «Трускавецький курорт», і Ярош періодично приходив до Авігдора в синагогу і говорив: «Ну, є бідні євреї. Ось тобі безкоштовні кураційні квитки». Тобто, «беріть путівки». Завдяки яким можна було...

– Потрапити на курорт.

– Спогади залишив син рабина, Іцхак, він ще й кілька теологічних книжок написав, там уся сім’я – хасидська, релігійна. Він наводить факти, в тому числі про стосунки Авігдора і Яроша, і про те, що Ярош тут створював мікроклімат, баланс між трьома громадами. Завжди хоча б один заступник Яроша був представником кагалу. Тоді було взагалі дивно – депутати не билися, як тепер. А було три депутатських клуби – український, польський, єврейський. Між собою не знаю, хто більше, євреї билися чи поляки. Ярош, наприклад, став у 1925 році почесним громадянином Дрогобича, майже сто відсотків віддали українці, сто відсотків дали євреї, які між собою сварилися страшенно. Були, які підтримували його тодішнього заступника, хтось не підтримував.

Це 1925 рік, він утретє став мером, до цього була тимчасова адміністрація після Першої світової війни. І поляки дали тільки п’ять голосів, польський клуб, тому що він «надто толерує жидув і украіньцув», дуже толерантний до євреїв і українців. І це правда, такий шматочок протоколу знайшли в архівах наші історики.

Ну, а що стосується синагоги, вона спокійно проіснувала до 1939 року, незважаючи на те, що вже після 1936 року почалися певні конфлікти між громадами. Але, тим не менше, все це було. Церква Юра діяла, синагога діяла, костел.

Хоральна синагога до реставрації - фото 66908
Хоральна синагога до реставрації

 

Але приходять перші совєти, закривають храми. Вони масово закрили і християнські храми. Закривають і синагоги, причому, як сказав мені внук Авігдора, була служба на Йом Кіпур, це осінь 1939 року, а потім – синагога зачинена. Немає даних, що в ній було, просто зачинена. 1941 рік, прийшли німці, вони не підірвали жодної в Дрогобичі. Чому – не знаю, декотрі руйнували. У цій вони зробили конюшню, тримали коней. Ну, любили і ті, і ті що-небудь таке зробити.

У 1944-му німці пішли, совєти прийшли, зробили склад солі. Висадили на всю висоту з боку входу в жіночу частину синагоги ліфт, який потім проіржавів, як скелет. Ось помер чоловік, померла будівля, і від неї залишилося висохле щось. А потім просто розрізали на частини, вийняли і забрали. Потім зробили у 60-і роки меблевий магазин, найбільший на дрогобицьку округу. Жіночу частину взагалі там «похерили» (балкон для жінок у синагозі – «езрат нашим», тобто «бабинець». Так позначають в Україні і в Польщі притвор у християнських храмах, бо до кінця XVI століття в нефі парафіянки перебувати не мали права – примітка Л. Гольберга). У молитовній залі надбудували штучний другий поверх, ще один, для меблів. Вони зруйнували Арон кодеш, це «свята шафа» або «свята арка», де лежить сувій Тори.

Хоральна синагога, Арон кодеш - фото 66909
Хоральна синагога, Арон кодеш

 

І біму, піднесення, з якого читають Тору, зруйнували (Біма (поміст, піднесення, сцена, тому і театр Габіма, г (х) а – певний артикль) у синагозі – невеличке підвищення, на якому рабин читає Тору – примітка Л. Гольберга). Там, де був Арон кодеш, зробили залізні ворота, а вантажівка ввозила меблі просто так, у молитовну залу.

Ну, і скажу про костел, це найстаріший пам’ятник архітектури, культури та історії в Дрогобичі, рік заснування 1392.

Костел святого Варфоломія кінця XIV–XVI століть в місті Дрогобичі Львівської області. Праворуч на фото – вежа костелу. Костел є історико-архітектурною пам'яткою національного значення. Входить до переліку 15 містичних та таємничих храмів України - фото 66910
Костел святого Варфоломія кінця XIV–XVI століть в місті Дрогобичі Львівської області. Праворуч на фото – вежа костелу. Костел є історико-архітектурною пам'яткою національного значення. Входить до переліку 15 містичних та таємничих храмів України

 

До того, як там зробили музей атеїзму, в костелі Святого Варфоломія був найбільший для Дрогобича меблевий склад, а в синагозі був меблевий магазин до кінця 80-х років. У роки перебудови побудували новий, а в 1989 році передали громаді. Тоді громада була 200 з гаком людей, ну, що змогла, зробила одну кімнату, де можна збиратися. Потім уже один фонд іудейський дав гроші на дах, тому що текло, двох третин не було. І потім це все зупинилося до історії з Вексельбергом. Зробили новий проєкт, це коштувало трохи дорожче. Ну, і потім відновили, наближено до документації, яка збереглася.

Є дискусія з приводу кольору: колір був темніший, але головна гама була така ж. Арон кодеш відновив юнак 23-24 років, випускник Стрийського училища художнього, Юрій Онисько, за фотографію, однією з небагатьох, початку 20-х років. Там усе точно, і теж із кольором міркували, зробили трохи темнішим, виглядає досить пристойно.

Ось так само я сподіваюся, що в церкві Святого Юра відновлять іконостас наближено до того, як він виглядав до того, як у 1958 році його перефарбували, тобто на живопис XVII століття новий нанесли.

– Поговоримо про церкву Святого Юра. Це неймовірний твір архітектури.

Церква святого Юра в Дрогобичі – пам’ятка дерев’яної архітектури кінця XV–початку XVI століть, одна з найкраще збережених і відноситься до числа найкращих пам’яток давньої української сакральної архітектури. У 2013 році внесена до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО у складі об'єкта «Дерев'яні церкви Карпатського регіону на території Польщі і України - фото 66911
Церква святого Юра в Дрогобичі – пам’ятка дерев’яної архітектури кінця XV–початку XVI століть, одна з найкраще збережених і відноситься до числа найкращих пам’яток давньої української сакральної архітектури. У 2013 році внесена до списку об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО у складі об'єкта «Дерев'яні церкви Карпатського регіону на території Польщі і України

 

– Коли я був зовсім юний, у Дрогобичі побутувала така легенда, що ось стоїть гарна церква, закрита, слава Богу, нічого з нею не траплялося, ні підпалів, нічого, і ходила легенда, що ніхто її не чіпає, бо вона пам’ятка якогось там ЮНЕСКО. Це було дуже давно, мало хто знав у Союзі, що таке ЮНЕСКО, хоча СРСР, як член ООН, був і в ЮНЕСКО.

Минуло майже 50 років, а то й більше, коли вона реально стала пам’яткою культурної спадщини ЮНЕСКО. А стояла вона трошки на відшибі, в такому передмісті Зваричі. І є ще легенда, що церква Святого Юра, або Юрія Змієборця, на цьому місці з’явилася завдяки тому, що це був район солеварні, і за церквою було озеро, якісь будівлі, якась хатина, і туди все провалилося в якийсь момент. Ну, завелося там якесь чудовисько, – значить, треба поставити на честь Змієборця храм. Хоча, швидше за все, є реальні причини, свого часу в цьому районі регулярно маркшейдери і геодезисти виміряли осідання ґрунту, поки він там осідав через солепромисел.

Дрогобицький солевиварювальний завод – найстаріший з нині діючих солеварних заводів в Україні. Безперервно працює, починаючи з 1250 року - фото 66912
Дрогобицький солевиварювальний завод – найстаріший з нині діючих солеварних заводів в Україні. Безперервно працює, починаючи з 1250 року

 

Парафіянами були працівники сусідньої старої солеварні, і стояла церква XV століття на цьому місці. Потім, згідно з різними даними, церква згоріла, і невідомо, чи вона дійсно згоріла, чи ж татари набігли і спалили. Але залишилися окремі зруби, частини стін. І в 1656 році, це вже задокументована дата, в селі Надіїв, це тепер Івано-Франківська, колишня Станіславська область, це не дуже далеко, приблизно пів сотні кілометрів звідси, побудували нову церкву. Стару просто розібрали. І начебто дрогобичани виміняли її на сіль і заплатили (принаймні, могли) сіллю. І привезли на це місце, і тут зібрали ту, яку ми бачимо зараз.

Існує і така легенда, що чумаки з Криму привезли цю церкву, вимінявши на сіль, але архітектура явно не кримська і не східно-українська. Насправді, це типова бойківська церква, це етнографічний район України. Вона спочатку виглядала традиційно для того часу, XV століття, тобто один купол практично тригранний над центральною частиною.

Церква святого Юра в Дрогобичі - фото 66913
Церква святого Юра в Дрогобичі

 

Минуло трохи більше ніж 20 років, інші канони, інші майстри, і церкву перебудовують. Встановлюють цибулинні форми, куполи восьмигранні. Добудовують бічні приміщення з півдня і півночі, в яких стояли в одному ряду хоругви, і церковні ікони могли розташовуватися. Так звані крилоси, це маленька прибудова до церкви. Їх уже вінчають найменші, малюсінькі такі цибулинки. І пізніше будують у 1673 році дзвіницю, яка повторює форми і купола, і самої споруди, майже ідентичної, на території церкви, все мало бути в комплексі.

Ну, і обшивка гонтова, гонт – це маленькі дощечки, якими покривають, наче черепицею, тільки вони дерев’яні, їх змінюють, раз у 30-50 років потрібно обшивку міняти. На дзвіниці нещодавно поміняли всю обшивку і поставили нову на основу, а основі там 30 років, дубовий фундамент і основа. Церкву нещодавно вчергове реставрували, і розписи чистили й реставрували. Уже після того, як церква увійшла до числа пам’яток ЮНЕСКО, були потрібні нові певні охоронні заходи.

Так вийшло, що я прийшов працювати в Дрогобицький краєзнавчий музей, саме працювати в цей відділ. Якраз при мені створювали, це світлої пам’яті директор (про небіжчиків не говорять ні добре, ні погано, а говорять на латині саме так), він був комсомолець, комуніст, типовий радянський директор, у мене з ним виникали конфлікти. І ось цей комуніст переконав владу відкрити в цих двох церквах, є ще церква Воздвиження, відділ пам’яток дерев’яної архітектури Дрогобицького краєзнавчого музею.

Церква Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі. Пам’ятка архітектури національного значення. Збудована 1613 року, дерев’яна, взірець сакральної архітектури українського Відродження - фото 66914
Церква Воздвиження Чесного Хреста у Дрогобичі. Пам’ятка архітектури національного значення. Збудована 1613 року, дерев’яна, взірець сакральної архітектури українського Відродження

 

Якби не музей, невідомо, що б було. У 1959 році, коли закрили церкву, там купа начиння і всього, не все передали по церквах, багато що зникло, але збереглися розписи, ікони. Відкрили тоді відділ музею, це все протрималося до початку 90-х. Ну, ми всі розуміємо, що незалежність і так далі. Це певний момент революційності, хвиля така, складна, ну, і почалася боротьба за те, що «віддайте» (церкви – ред.). Тоді віддали низку храмів, причому не просто храмів. Є ж не зовсім пам’ятки, просто дерев’яні храми, які були пам’ятками. Ікони старі. Розписи? Так тут немає фрагмента, там... Масляною фарбою.

– Замазували?

Розпис у церкві святого Юра - фото 66915
Розпис у церкві святого Юра

 

– Просто зникли, так. Ще були випадки, коли церкви горіли, і люди кажуть: знаємо чому церква згоріла, а потім якимось чином через кордон переїдуть старі псалтирі чи ікони. І почалася за це війна, чого тут тільки не кричали, якими яблуками гнилими в співробітників музею не кидали. Але знайшлася пара священників, які сказали: «Не треба. Треба подумати і все-таки зберегти церкву як пам’ятку».

У 1929 році був виданий путівник Мсціслава Мсцівуєвського по Дрогобичу, де про обидві дерев’яні церкви було сказано, що якби вони на той час були в Швеції, їх би перевезли в Скансен, тоді тільки там був музей під відкритим небом. Тоді це була територія Польщі, окупована територія Західної України, як завгодно називай, початок 20-х років, повоєнна Польща, яка щойно взагалі з’явилася на мапі як незалежна держава. І тут у 90-х роках – «давайте, віддамо».

Ось синагогу віддали громаді, але громада знайшла спонсора, не збереглися тексти молитов, так законсервували все, і нічого не дописували. Ні, євреї не такі розумні, розумні ті дрогобичани, які зберегли цю церкву. Ми можемо говорити про багато інших пам’яток, про інші храми, але якщо говорити про великі культури і про головну триєдність Дрогобича – без церкви Юра, костелу Варфоломія і синагоги на сьогоднішній день немає багатокультурності Дрогобича. А ця церква... Як виглядає красива жінка? Вона тому красива, що вміє себе показати з різною боку, по-різному в будь-якому освітленні, вона щоразу інша. Ця церква може виглядати чотири рази, п’ять разів на день зовсім іншою, в залежності від освітлення, відтіненості і затіненості, від пори року.

Церква святого Юра в Дрогобичі – пам’ятка дерев’яної архітектури кінця XV–початку XVI століть - фото 66916
Церква святого Юра в Дрогобичі – пам’ятка дерев’яної архітектури кінця XV–початку XVI століть

 

Інтер'єр церкви святого Юра в Дрогобичі (пам'ятка ЮНЕСКО) - фото 66917
Інтер'єр церкви святого Юра в Дрогобичі (пам'ятка ЮНЕСКО)

 

Півтора міста, дві церкви. Дрогобич у хвилях історії - фото 66918
Півтора міста, дві церкви. Дрогобич у хвилях історії - фото 66920
Півтора міста, дві церкви. Дрогобич у хвилях історії - фото 66919

Був такий фотограф Бертольд Шенкельбах, досить відомий, у нього Бруно Шульц брав пластини для своїх cliche verre для гравюр. Довго думали, що взагалі нічого з його спадщини не збереглося, але в Нью-Йорку знайшлися його роботи. Так ось, дуже тиражована, відома його фотографія – чорно-біла на скляній пластині – церква Юра взимку. Вона там фантастично просто виглядає. І вже заїжджена метафора – характеристика церкви, що це «поема в дереві». Мені сподобалося, як піаністка Александра Наве з Польщі сказала: «Це все-таки соната в дереві». І я по-іншому сфотографував цю церкву.

У мене з цією церквою маса особистих кореспонденцій. Коли я почав працювати, приїхав світлої пам’яті Григорій Никонович Логвин, ну, це брила, це безмежний космос у дослідженні архітектури. Це людина, в якої був великий архів дерев’яних кенас, які були на Волині, у нього були церкви, яких не стало там. І він після війни почав повертати пам’ять про пам’ятки цієї частини. Він тоді до цього залучив Людмилу Семенівну Міляєву, яка і докторську захистила, і досліджувала розписи Дрогобича, зокрема церкви Юра. Я допомагав фотографу для її монографії, яка тоді не вийшла, потім опублікували у Франції, зараз є її величезний том про церкву, виданий в Україні.

Я пригадую, як у 1992 році приїхали вцілілі євреї з Ізраїлю, Аргентини, Австрії, а жили вони в Трускавці, на екскурсію. Повз церкву їдемо, і тут мені кажуть: «Стоп! – такий літній чоловік. – Куди ми їдемо? Ми тут не були 60 років, треба зупинитися. Чому ви нам про це не розповідаєте? Це ж наша пам’ятка».

Тепер Дрогобич уявити без церкви Юра неможливо. Майже 30 років тому я зі своєю дружиною там познайомився. Вона приїхала до приятельки, і її друзі привели на екскурсію, а я там тоді працював. Ну, і моя дружина, як розумна жінка, хоча це ще були ті часи, коли не було Путіна, не було війни, залишилася жити в Україні.

– Щодо розпису – ці розписи на дереві на стінах церкви, якого вони часу?

– Свого часу у нас багато років в університеті філософи проводили конференцію «Людина, гуманізм і толерантність». Часто мене просили місто показати. Пройшла одна з перших конференцій, прийшли ми до церкви Юра, я розповідати став про ці розписи в нефі, в центральній частині. Це розписи XVII століття, автор – Стефан Маляр Медицький, художник, походженням із села Медика, це на кордоні України з Польщею. У цій компанії був молодий, а тепер це світило мистецтвознавства, Андрій Пучков із Києва. І коли я став показувати і говорити про Страшний суд, він говорить: «Ти не хочеш написати?»

Розпис у церкві Святого Юра - фото 66921
Розпис у церкві Святого Юра

 

Я написав статтю, опублікував у якомусь збірнику, а називалася стаття «Дещо незвична есхатологія Дрогобицької церкви Cвятого Юра». Незвична есхатологія в цьому храмі: чітко моральний кодекс початку XVIII століття у всіх церквах практично писали. І якщо це авторські роботи, був канон, кодекс, а художник міг якісь варіації робити.

Медицький зробив дуже чітко: в пеклі лише в трьох сценах є чоловіча постать: п’яниця, якого чорт за ноги вниз головою тягне; трохи нижче намальована пара в процесі злягання, сьомий гріх; і така ж пара, тільки чомусь віз, майже як сьогодні, така фура... там у них коїтус просто на цьому возі. Але це ж XVII століття, і це церква. Я розумію, коли там який-небудь Босх таке зробити міг, але це він на полотнах, а тут – ось вам кодекс, ось вам сьома заповідь.

Півтора міста, дві церкви. Дрогобич у хвилях історії - фото 66922
Півтора міста, дві церкви. Дрогобич у хвилях історії - фото 66923

Олена Фанайлова

Джерело: Радіо Свобода