Надії Пушці 34 роки, 12 з яких вона разом з сім’єю проживає в м. Ніжин Чернігівської області на невеликій парафії УГКЦ, яку вони з чоловіком о. Романом Пушкою довго розбудовували.
Джерело: УКУ
Наталя Стареправо, Петро Дідула
Після евакуації з Ніжина жінка з родиною докладають усіх зусиль, аби допомогти друзям та парафіянам, які залишились у місті та перебувають в складних умовах. Надія каже, що люди, які майже постійно живуть в підвалах, все ж зберігають надію, хоча часто не мають елементарних речей першої потреби та ліків. Не втрачати надію допомагає робота волонтерів та хлібзаводу, котрі щодня працюють навіть під обстрілами. На думку жінки, допомога в прифронтових областях – це питання життя та смерті, бо ніхто з них не знає, повернеться додому, чи ні.
Розмова відбулася на початку березня 2022 року.
— Надіє, як виглядав ваш перший день війни? Коли ви зрозуміли, що не будете залишатися в Ніжині?
— 24 лютого о 05:20. У Ніжині є авіаційний загін. О 05:20 ракета впала на цей авіаційний загін. Ми почули, згодом побачили яскраве світло. Вагалися. Не могли в це повірити. У мене особисто ніякої тривожної валізи не було. Здавалося, що це все не може статися з нами. Але, коли це трапилося, все змінилось. У нас є син і двомісячне немовлятко, і мама, тому буквально за годину ми прийняли рішення. Зібрали наших парафіян. У Ніжині багато людей із західної частини України, і вирішили евакуюватися. Нам повідомили, що в Києві також вже небезпечно. Однак до Києва доїхали, здавалося, безпечно. Був один момент, коли стояли біля військової частини і почули звук. Пізніше вже з новин дізналися, що, буквально за кілька кілометрів від нас влучила ракета у військову частину. Почути війну – це дуже страшно.
— Як зараз виглядає Ніжин?
— Ніжин за 80 км від Чернігова. Якщо зараз ми чуємо про Чернігів страшні речі, то Ніжин поки що вцілілий, інфраструктура не пошкоджена. Його не бомблять. У місті відбуваються лише перестрілки між військовими. Там проходить так звана московська траса, на ній танки стоять. Але в саме місто вони не в’їжджають.
— Як ви опинились у Львові? Чим тут займаєтесь?
— Ми живемо в батьків. Дуже дякуємо отцеві Романові Прокопцю, він є нашим добрим другом. Зараз волонтеримо: приймаємо вантажі, які згодом відправляємо на Ніжин. Пакуємо речі. Найперше – медикаменти, дитяче харчування.
— Що ви зараз відчуваєте? Чи відчуваєте злість, ненависть?
— Насправді це для мене як дуже страшний сон. Коли зараз працюю, волонтерю, мені це допомагає, тому що розумію: я — частинка Великого Народу, сильного духом народу. Я думала, що Бог дає для нашого народу такі випробування, які ми можемо здолати. І мене це надихає, тому що наш народ такий згуртований, просто нездоланний. Я відчуваю себе маленькою частинкою чогось надзвичайно великого і класного.
— Як реагуєте на те, що сьогодні стільки людей виїжджають за кордон? Як вам здається, вони повернуться?
— Знаєте, я їх десь розумію. Якщо це стосується біженців з Харкова, з Чернігова… Вони просто рятують своїх дітей. Ми ж бачимо звірське поводження з людьми, з дітьми з боку російської армії. Переконую себе і надіюсь, що еміграція тимчасова. Люди знайдуть там тимчасовий прихисток і обов’язково повернуться після війни, більшість з них. І ми всі разом будем відбудовувати нашу Україну. А зараз вони виїжджають задля безпеки.
— Як ви самі змінились за цей період?
— Я подорослішала. Знаєте, є психологічний вік, а є фізичний. Мені здається, що такі події роблять нас старшими, мудрішими. Тому, що ми вирішуємо якісь дуже кардинальні, нагальні потреби, над якими колись би довго думали. А зараз це відбувається миттєво.
— Ви сказали, що у вас є син. Чи пояснювали йому, що таке війна?
— Синові зараз 8 років, він чує наші розмови. Як губка це все сприймає. Ми переглядаємо новини, можемо коментувати, різко висловлюватися. Він за цим спостерігає і переймає нашу поведінку. Син зараз воїн на власному фронті, також змагається з якимось драконом. Цей дракон – у його уяві, і ми його обов’язково здолаємо (усміхається, – ред). Кажуть, що дитина якісь свої психологічні моменти має виливати в малюнок. І він зараз весь час малює українські танки. Знає маркування. І у такий спосіб син також веде свою переможну війну.
— Які у вас були плани перед початком війни? Як вони змінились?
— Ми з чоловіком 10 років займались нашою церквою. Будували храм. Він зараз на початковому етапі. Ми дуже багато і душі, і фізичних зусиль вклали в те, щоб Українська Греко-Католицька Церква у Ніжині почала діяти. У нас було багато планів. Зараз усе призупинилося. Але навіть коли я тут, у мами, то подумки на нашому церковному подвір’ї. Продовжую будувати великі плани. Думаю, це обов’язково з моєї голови перейде в реальність, і ми будемо продовжувати розвивати нашу парафію. Це неодмінно станеться.
— Що у вас зараз в душі? Ненависть чи, все ж таки, якесь співчуття до ворогів? Чи ви пробачаєте їм?
— (глибоко зітхає) Ненависті немає. Є нерозуміння. Неусвідомлення. Я не можу зараз вам відповісти на це запитання, тому що сама для себе ще не дала на нього відповіді. Дії росіян просто виходять за рамки адекватності. Таке не можна собі пояснити.
— Якщо ви тримаєте зв’язок, можливо, зі знайомими росіянами – як вони реагують на цю ситуацію?
— Мене дуже обурювали друзі, з якими ми разом росли. Вони приїжджали до бабусі. Мене дуже ображало, що вони на початку повірили [російській пропаганді]. Це були якісь пости, що Україна і Росія сестрички, якась коса переплетена, якісь прапори об’єднані. Вони ж з дитинства знають, які українці є. І вони, так я відчувала, не хочуть, щоб ми були розділені… Але потрібно буде вичищати нашу Україну від всього бруду, який зараз є (стримує сльози).