Події на Софіївському майдані
Україна має досвід «святкування» страшних дат. Кілька років тому було бучно ознаменовано шістдесятиліття Голодомору. Не так давно «відгриміла» кругла дата Чорнобиля. У цьому ж ряду, абсурдному, трагічному, має шанс закріпитися день 18 липня.
Це було по-справжньому страшно. Якщо правда, що Апокаліпсис уже почався, то кийки, що трощили труну, потоптані церковні хоругви і сльозоточивий газ над розкритою могилою — сюжети сповна апокаліптичні. Десь так і сприйняв їх цивілізований світ.
Українське суспільство теж нібито добряче струсонуло. Заговорили про «духовний Чорнобиль». Про порожнечу і спустошення випалених атеїзмом душ. Про лицемірство і безвідповідальність влади. Про необхідність знайти винуватців і покарати їх. Це здавалося найголовнішим — знайти і покарати. До помсти волала пролита кров, розчахнута відчаєм і приниженням душа, а найбільше — сама могила серед сірого, розпеченого липневим сонцем асфальту.
Однак минав час, а нічого не відбувалося й не змінювалося. Тихо вмерла ідея «народного трибуналу», грізно задекларована на початку організаціями національно-демократичного спрямування. Хлопці з «Беркуту» чомусь не соромилися з’являтися на людях зі своїми нашивками і кийками. Генерала Будникова, котрий віддав наказ розігнати «натовп» (тобто поховальну процесію), не лише не покарали, а й удостоїли нового підвищення по службі. З’явилося повідомлення, що прокуратура закрила справу, оскільки в діях службових осіб не було виявлено складу злочину. А могила на асфальті, спочатку засипана квітами, а пізніш, з кожним днем, здавалося, дедалі більш самотня й занедбана, будила лише одне запитання: навіщо? заради чого?!
Усвідомлена відповідь на нього починає приходити лише тепер — через рік. І, здається, шукати її слід не у площині мстивого «хто винен?», а в якісно інших вимірах: що робити?
До євангельських аналогій завжди небезпечно вдаватись через загрозу вульгаризації, і все-таки... Душа шукає їх інстинктивно. Історія не зберегла імен тих вояків, які розіп’яли Христа (назвавши, однак, того, хто «вмив руки»...). Нова ера прийшла до людства з усвідомленням і прийняттям у душу питання: що робити із собою (не з іншим!), зі своєю душею, аби у світі поменшало зла?
Комусь, напевно, такий підхід видасться примиренництвом, коли не традиційною хохлацькою яловістю. Замість того щоб діяти, — як завжди, віддаємося плинові часу та розводимось про душу... Але, добираючи матеріал до цієї статті, я пройшлася по досить широкому колу безпосередніх учасників і свідків тих подій. І, на превеликий свій подив, з’ясувала, що, здається, у черговий раз в Україні саме завдяки тому, що не відбулося нічого суттєвого — сталося щось дуже серйозне. Якщо мати на увазі непростий процес громадянського дозрівання суспільства І ще більш важливе — процес виховання душі.
Але спочатку — про могилу. Ще в червні Київська міська адміністрація ухвалила рішення про опоряджувальні роботи на місці поховання патріарха Володимира на Софійському майдані і встановлення надгробної плити з білим мармуровим хрестом. Щоправда, поки не скасовано рішення Собору Української православної церкви — Київський патріархат про перепоховання патріарха на території Святої Софії (взагалі будь-яке перепоховання дозволяється лише через три роки). Проте патріарх Філарет повідомив: «Якщо могилу буде впорядковано так, як ми собі уявляємо, то потреби у перенесенні тіла на територію Софійського собору може й не виникнути. З якогось погляду, можливо, й доцільно залишити могилу там, де вона є. Це нагадуватиме кожному про непростий шлях становлення і української держави, і національної помісної церкви...»
Таким чином, церква і держава зробили кроки назустріч одне одному. Ще трохи недовірливо, трохи наїжачено але зробили. Для суспільства, ще вчора тотально й агресивно атеїстичного, це — немало. Жест несміливої доброзичливості, бажання «виправити помилки» важить, можливо, більше, ніж спроби «згори» зорганізувати «державницьку церкву», зробити її важелем «становлення й розбудови» — чин, напевно, раціональний, але в чомусь блюзнірський і далекий від істинної духовності.
Щодо «помсти і покарання». Суспільство загалом досить мляво відреагувало на повідомлення про припинення справи — як проти учасників процесії, так і проти представників силових структур. Тут слід нагадати, що в доповіді члена комітету з юридичних питань та прав людини Парламентської асамблеї Ради Європи, присвяченій прийняттю України до Ради Європи, зазначалося: «Справедливе і неупереджене розслідування подій 18 липня 1995 року, коли поліція накинулась на релігійну процесію, має довести, як права (людини) визнаються на практиці».
«Справедливе і неупереджене» розслідування встановило речі, дещо несподівані як на європейські стандарти, зокрема: «Тілесні ушкодження, що їх дістали учасники похорону (!) внаслідок зіткнення із співробітниками міліції, не є результатом прямого умислу, оскільки дії останніх були спрямовані не на завдання ушкоджень, а на запобігання порушенням закону та на захист свого здоров’я». Але міністр юстиції Сергій Головатий переконаний: «Рада Європи не буде аналізувати ніякі дії національних органів, оскільки це є внутрішньою справою країни. Не буде жодної реакції, якщо не буде офіційного звернення громадян України». А його, судячи з усього, таки не буде. І не тому, що «совок», загалом, нічого іншого від властей — колишніх, нинішніх чи майбутніх — не чекав і не чекає (а зчиняти галас і протестувати, то... знаєте, буцалося теля з дубом!). І навіть не через загальну нерозвиненість громадянських структур, хоча директор Інституту трансформації суспільства Ігор Соскін цілком резонно запитує: «В якому суспільстві можливе таке, що десятки мільйонів людей не одержують заробітну платню і всі мовчать? І нема ніяких систем — ні розвинутої судової влади, ні правозахисних організацій, — які виступили б на захист цих людей. Нема навіть організацій, які підказали б, як захищатись у таких випадках!» У зародку такі організації все-таки є, хоча б у вигляді партій. Але «партійна» реакція перебуває у прямій залежності від радикалізму організації.
УНА-УНСО: «Завжди, коли б’ють людей, наші хлопці стоятимуть у перших рядах і захищатимуть їх — бо ми вміємо це робити. А нам у спину «демократи» кричатимуть, що ми — провокатори. Те, що відбувається навколо кримінальної справи, відкритої за подіями 18 липня, — правовий «бєспрєдєл». Влада просто «відмазала» ментів...».
Народний Рух України: «Ми не повинні заспокоюватись, треба починати пропагандистську кампанію і вимагати від прокуратури і Президента наведення порядку...».
Рівень патетики таких заяв явно не дотягає до рівня конкретики, а, отже, наслідків, скоріш за все, не буде. Віце-прем’єр з політико-правових питань Олександр Ємець, безпосередній учасник і професійно компетентний свідок подій, свого часу заявив: «Як колишній працівник МВС, я добре знаю, за якими інструкціями повинна діяти міліція в таких випадках. «Беркут», безумовно, порушив і закон про міліцію, і внутрішні нормативні акти МВС. З боку керівників операції мало місце явне перевищення службових повноважень — я стверджую це як юрист і як свідок» (інтерв’ю газеті «Всеукраинские ведомости» від 20.07.95 р.). У нинішньому своєму статусі віце-прем’єр підтвердив, що його оцінка тих подій не змінилася. Але наміру якось реагувати на рішення прокуратури, зокрема щодо оцінки дій керівника операції, які «не містять ознак службового злочину», він не виказав. Міністр юстиції Сергій Головатий, теж «учасник і свідок», свою неготовність діяти пов’язав із загальним станом правової системи в державі: «Я не маю ніяких повноважень — в умовах нереформованості судової системи, Міністерства юстиції і Генпрокуратури — якимось чином впливати на це. Коли вони будуть реформовані відповідно до європейських стандартів, тоді міністр юстиції матиме змогу безпосередньо втручатися в захист прав людини»...
Усе це можна було б сприймати як лукавство високопоставлених чиновників (а може, так воно і є). Однак і сама церква теж не виявляє наміру протестувати, добиватися «наведення порядку»: «Нове напруження буде на користь лише тим, хто не хоче нашої незалежної держави і нашої помісної церкви», — заявив патріарх Філарет.
«Заради миру і злагоди в державі» — навряд чи такий підхід можна кваліфікувати як надмірне примиренництво. Він ближчий, мабуть, до реального розуміння стану, в якому перебуває духовність постсоціалістичного суспільства. Дуже точно, як на мене, це сформулювала Лілія Григорович, координатор депутатського об’єднання «За єдину помісну церкву в Україні»: «Чому я не хочу шукати конкретних «винуватців»? Бо всі ми — від найвищої урядової особи до «людини з натовпу» — перехворіли на чуму атеїзму. Майже не залишилось в Україні сімей, де б сідали до столу, перехрестившись. Де вранці зверталися б до Бога, дякуючи, що перебули в мирі ніч. Люди, котрі звикли це робити, ніколи не підняли б руку на ближнього. Я вже не кажу — на учасників похорону, релігійної процесії. Який сенс з’ясовувати — винен той генерал чи інший? Чого взагалі можна сподіватись від людини, яка не усвідомлює — хто вона, що вона є у всесвіті, душа якої навіки пропаща? Найголовніша причина того, що сталося, — феномен «втраченої душі»...
Найголовніша причина — і найголовніша, очевидно, проблема. Але її вирішення вже шукає українське суспільство. Інтелектуальним зусиллям чи інстинктивним поривом, але до тексту української Конституції внесено слова; «Усвідомлюючи свою відповідальність перед Богом і власною совістю...» Так усвідомлюючи свою відповідальність — дістаємо шанс повернути «втрачену душу».
Р.S. Однак не можна не нагадати ще раз про правовий аспект усієї ситуації. Точніше, про закони — яких нема, з якими ми хронічно не встигаємо. З одного боку, молода держава серед своїх найперших правових актів, може, і не повинна виписувати закон про, скажімо, «національний некрополь». А може, якраз і повинна. Бо одна з причин «неповноцінності» будь-якої новоствореної держави — відсутність традицій. Якщо немає традицій, повинна бути процедура. Некрополь визначних національних і державних діячів — хоч як сумно, але це свого роду матеріалізація історії. Історії держави і нації. То процедуру цієї «матеріалізації» варто було б описати. З простої причини — всі «під Богом ходять».
Людина і світ. — 1996. — №7. — С. 3-5
Лариса ТРИЛЕНКО
