Погляд з "раю"

08.06.2010, 16:35
Погляд з "раю" - фото 1
Темою статті є специфіка діяльності українських греко-католицьких душпастирств на території Німеччини. Її автор вже тривалий час сам душпастирює у Франконії, що в північній Баварії.

о. Богдан ПУШКАР

Богдан-Пушкар.jpgТемою статті є специфіка діяльності українських греко-католицьких душпастирств на території Німеччини. Її автор вже тривалий час сам душпастирює у Франконії, що в північній Баварії. З кінця 90-х років здавалося, що тільки на цій території згадані душпастирства зазнали великих змін, насамперед щодо етнічного та соціального походження вірних. Однак зараз можна стверджувати, що це характерно для цілої мережі парафій та церковних спільнот Української Греко-Католицької Церкви, наявність яких у Німеччині фіксується вже з 20-х років минулого століття.

Церковна влада в особі Митрополита Андрея Шептицького вже тоді бачила необхідність у тому, щоб надавати душпастирську й певною мірою соціальну підтримку як емірантам-заробітчанам, які приїхали в Німеччину на короткий час, так і тим, що залишалися тут на постійне місце проживання. В німецьких парафіяльних хроніках збереглися записи про діяльність поодиноких душпастирств того часу. Важко говорити про якусь стабільність стуктур Української Греко-Католицької Церкви в Німеччині 20-х років, оскільки священики працювали переважно за сприяння і за настановами місцевих римо-католицьких єпископів-ординаріїв і до заснування 1941 року Апостольської Візитатури не мали окремих юридичних форм.

Про особливості душпастирювання серед греко-католиків в період третього Рейху автор мав змогу почути від одного з душпастирів того часу — о. Петра Романишина (розмова велася у 1980 році). Умови та форми душпастирювання у цей складний час можуть стати окремою великою цікавою темою для наукової праці молодих дослідників новітньої історії Церкви.

Після закінчення Другої світової війни в Німеччині залишилася не тільки велика кількість мирян–греко-католиків, але й близько 170 священиків, приписаних до однієї з трьох тодішних греко-католицьких єпархій в Галичині. Після ув’язнення НКВС тодішнього апостольського візитатора для греко-католиків блаженного отця Петра Вергуна під керівництвом чи, точніше, за координацією протосинкела Апостольської Візитатури отця Миколи Вояковського (блаженний Петро Вергун призначив його 2.02.1945, за згодою Апостольського нунція, своїм намісником) в трьох окупаційний зонах Західної Німеччини утворюються ціла мережа нових душпастирських одиниць. Незабаром архипастирську опіку над греко-католиками у всій Західній Європі перебирає владика Іван (Бучко), який управляє створеними структурами до 1959 року – часу утворення Апостольського Екзархату для українців–греко-католиків візантійського обряду в Німеччині, до якого у 80-х роках було приєднано ще й територію країн Скандинавії (територіальне становище Апостольського Екзархату залишається стабільним і до сьогодні, за винятком окремого зауваження: з 2001 року теперішній Апостольський екзарх владика Петро (Крик) поступово надає більшості існуючих душпастирських одиниць юридичного статусу персональної парафії).

БогданПушкар1.jpgПро форми й методи душпастирювання серед тодішніх емігрантів-заробітчан у міжвоєнний період через відсутність джерел не можна знайти достовірної інформації (наскільки авторові відомо, архів блаженної пам’яті о. Петра Вергуна й досі не є доступним для дослідників). Залишилося доволі багато документації, зокрема листування, спогади, видання газет та вісників у таборах окупаційних зон, про післявоєнний період діяльності душпастирств в Німеччині. Спільною рисою тих душпастирств була наявність великої кількості національно свідомої й активної молоді, яка, маючи вже достатньо великий досвід організаційної і суспільної роботи в країні, змогла за короткий час об’єднатися у релігійні спільноти в таборах переселенців чи у великих містах. Роль священика в переважній більшості випадків зводилася до здійснення богослужень та Святих Тайн; про все інше, починаючи від організації приміщень, виготовлення необхідного церковного начиння і закінчуючи забезпеченням церковного співу, виконували миряни.

Після великої хвилі еміграції з Німеччини за океан у кінці 40-х–50-х років різко зменшилася не тільки кількість вірних, але й кількість душпастирств. Залежно від потреб та харизми окремих священиків й релігійного активу серед мирян організовувалися не тільки табори СУМу та „Пласту”, але й релігійні табори з виразним християнським забарвленням. З часом активність їх функціонування ослаблювалася, а подекуди вони взагалі зникали. Дотепер на базі тільки двох молодіжних організацій продовжують діяти літні, а також (як у випадку з „Пластом”) зимові дитячі та юнацькі табори.

З часу відновлення української державності в 1991 році тільки в деяких душпастирствах можна було виявити присутність на богослуженнях третього покоління, народженого вже в Німеччині. Життя в душпастирських станицях поступово завмирало, а деколи й повністю припинялося.

1991 рік характеризується новою хвилею еміґрації з України та інших країн пострадянського простору. Це насамперед етнічні німці та сім’ї, які змогли документально підтвердити своє єврейське походження. На сучасному етапі таких людей нараховується більше 4.100.000.

Єврейські громади пов’язували з тією останньою хвилею еміграції великі сподівання, які, oднак, не зовсім виправдалися. Новоприбулі виявилися переважно людьми, які дотепер виростали без будь-якого релігійного супроводу, не знаючи не те що вчення (доктрини), звичаїв та традицій, а, насамперед, національної мови. Вони переповнили існуючі єврейські спільноти, стали для них своєрідною «плямою». Досить часто новачки призводили до виникнення конфліктів і всередині самих спільнот. Частина новоприбулих поповнила також християнські громади (православні, греко-католицькі, лютеранські ) та різноманітні секти. Деякі православні, а також греко-католицькі парафії мають на даний час більшість таких вірних (єврейські спільноти не визнають цілої сім’ї за свою, якщо жінка не має єврейського походження, однак такі сім’ї й до сьогодні мають можливість приїхати в Німеччину як т. зв. «Контінґентфлюхтлінґе»).

З початком Другої світової війни етнічних німців з європейської частини Радянського Союзу, з Поволжя та інших районів їх проживання депортували у широкі простори Казахстану та Сибіру. Після примусової ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в Галичині (на псевдособорі 1946 року) та за подальший час окупації Галичини радянською владою на ті ж території було примусово відправлено десятки тисяч галичан, в т.ч. велику кількість греко-католицьких священиків. Ті священики несли душпастирську послугу не тільки своїм вірним–греко-католикам, але й католикам інших національностей. Внаслідок тісного співпроживання на одній території утворюються нові сім’ї, в яких український етнічний елемент змішується з німецьким. З кінця 80-х років етнічним німцям відкриваються можливості повернутися на їх історичну батьківщину – до Німеччини. Повертаються сім’ї не лише з німецьким корінням, але й великою часткою українського етносу. Та зрозуміло, що невелика кількість католицьких священиків не була в змозі надати повноцінну душпастирську опіку усім католикам, які населяли великі простори Казахстану й Сибіру. Якщо не брати до уваги декількох осередків проживання як священиків, так і вірних-католиків (напр. Караганда), то участь пересічного католика у церковному житті зводилася, в найкращому випадку, до Святих Тайн хрещення, вінчання чи християнського похорону. Більше не дозволяли ні політичні умови, ні кількість священиків.

Деякі парафії в Німеччині мали можливість приймати до себе нову хвилю потенційних парафіян за наявності вірних старшого покоління — воєнної хвилі еміграції чи поколінь, вже народжених в Німеччині.

Усе вище сказане дасть можливість краще зрозуміти проблематику мого душпастирювання та особливості людей, які приходять до його парафії. Більшість з членів греко-католицької спільноти на момент переймання мною парафії була вже похилого віку, жила розрізнено та не звикла до проведення обрядів та святкувань різних подій церковного року (будь-які святкування переносилися на неділю). Стало зрозумілим, що для подальшого існування спільноти треба знайти і приєднати нових потенційних віруючих, які в Німеччині ще не знайшли своєї релігійної домівки. Цілими сотнями розсилалися інформаційні листи, розвішувалися плакати, проїжджалося багато сотень кілометрів, щоб відвідувати у таборах новоприбулих, а основне – надавати консультації, інформацію соціального характеру (наприклад, оформлення у нотаріусів необхідних документів, різного роду довіреностей, влаштування дітей до садочка чи школи), в чому велику допомогу надали найактивніші вірні парафії.

За перші роки душпастирювання у Франконії помирає більшість старших парафіян-емігрантів, яким не було заміни у вигляді другого чи третього покоління, народженого вже в Німеччині. Новоприбулі громадяни з України та інших країн колишнього Радянського Союзу не виявляли великого зацікавлення у діяльності релігійної спільноти. У заходах, організованих парафією (празниках, академіях чи літературних вечорах), брала участь значна кількість осіб, однак регулярного відвідування ними богослужень не помічалося. На безпосередні запитання про причини такої поведінки можна було часто почути у відповідь: «Ми виросли і жили досі без присутності Церкви в нашому щоденному житті і не відчуваємо потреби щось в ньому змінювати», чи «Церковні церемонії ми знаємо з церемоній хрещення, вінчання та похорону і не бажаємо пізнати їх глибше»; «Для мене церковні церемонії — це тільки гарний фольклор і нічого більше»; «Отче, я Вам скажу відверто, що я віруюча людина, але в церкву іду тільки тоді, коли бажаю того. Однак хочу мати можливість скористатися послугами церковних структур, коли в тому буде така необхідність, тому вони мають бути поруч. Це необхідно для мого психологічного комфорту».

Після перших років активної діяльності з метою залучення більшої кількості новоприбулих потенційних парафіян число осіб, які регулярно відвідують богослуження, почало рости. Хтось приходив з бажанням ознайомитися з чимось новим, інший –для консультації з приводу побутового питання, ще хтось – з особистого інтересу до співу. Звичайно, до виникнення повноцінної релігійної спільноти на зразок зібраної спільноти однодумців у Святому Дусі в день П’ятидесятниці, коли вірні розуміли один одного без необхідності використовувати мову як засіб спілкування, ще далеко. Однак прогрес вже відчувається.

Особливу увагу хотілося б звернути на те, що нові еміґранти одразу після приїзду в Німеччину посилено і швидко намагаються не інтегруватися, ставши повноцінною частиною того суспільства, в яке вони потрапили, збагачуючи його своїми культурними надбаннями, а асимілюватися. З цією метою вони дуже часто нехтують, а часом навіть зневажливо ставляться до всіх тих цінностей та принципів, якими ще декілька місяців чи років тому жили і які вважали своїми рідними. Процеси асиміляції до так званої «німецької панівної культури» (deutsche Leitkultur) набирають все більшого темпу.

Найкраще виконується подібна настанова до «материнської» (чи як би її назвати), в Німеччину завезеної культури тими емігрантіами, які приїхали сюди ще малолітними дітьми. За сприяння батьків та дідів вони посилено намагаються якомога швидше стати «майже корінними» німцями. Слід зауважити, що багато автохтонних німців дозволяє собі повчати найближчих родичів згаданих співгромадян, якою мовою вони мають користуватися в побуті та яких звичаїв повинні навчати своїх дітей та онуків. Новоприбулі дорослі в більшості сприймають це з готовністю і без жодного опору – самі ж виростали в системі, де вказівка була звичайним явищем.

Через декілька років після освоєння на елементарному рівні мови, спостерігаючи за процесами, які відбуваються в суспільстві, новоемігранти починають розуміти, що вони і далі залишаються чужим елементом, який не має великих шансів на хоч якусь інтеграцію. Новоприбулі складають той прошарок німецького суспільства, у якого є значно менше шансів здобути повноцінну освіту чи зробити професійну кар’єру, для нього за великий успіх вважається знайти роботу на так званому «першому ринку праці». Після навчання мови сучасні еміґранти у переважній більшості змінюють одну практику на іншу без права на отримання зарплатні. Іншим способом зменшити кількість безробітних у статистиці працевлаштування за рахунок цих людей є надання їм робочих місць в гуманітарній сфері.

Останніми роками на ринку праці в Німеччині з’явилося багато інституцій для перекваліфікації безробітних з метою покрашення їхніх шансів знайти оплачуване робоче місце. Персонал такого закладу (в більшості з університетською освітою), який працює на повну ставку і за чималі гроші, насправді вишукує для «підопічних» безробітних місця практики (в більшості безкоштовні) та допоміжні місця праці за 1 €, де повна віддача власних сил супроводжується відсутністю належної винагороди. Люди і далі живуть за рахунок державної соціальної допомоги, символічно отримуючи як дотацію до соціального забезпечення тільки невеликі кошти, а реальну винагороду за працю отримують фактично численні посередники.

Звичайно, часто трапляються випадки надуживання соціальною системою, однак переважна більшість людей має бажання знайти роботу та гідно й чесно заробляти собі на шматок щоденного хліба. Шанси для цього, однак, в новоприбулих громадян Німеччини набагато менші, ніж у старожилів.

Починається це ще зі школи, система якої у Німеччині абсолютно відрізняється від знайомої батькам системи в країнах колишнього Радянського Союзу, де вчитель не тільки викладав свій предмет, а й цікавився успішністю учнів. Для здібних і талановитих учнів надавалися більші можливості проявити себе і здобути адекватну до їх здібностей освіту. У Німеччині усій системі освіти властивий принцип селекції. Тут учень сам відповідає за свою успішність і повинен багато займатися самостійно, додатково, щоб отримати кращу оцінку. Однак вчитель про це не говорить, особливо батькам дітей емігрантів, оскільки в німецькому суспільстві вже усталена думка про те, що таким дітям все одно не потрібна вища освіта. Навіть якщо дітям емігрантів вдалося вступити до вузу, на них та їх батьків знову чекають несподіванки, пов’язані з відмінностями у системах навчання. Щоб повністю інтегруватися у німецькому суспільстві та стати конкурентноспроможними на німецькому ринку праці, таким сім’ям необхідно подолати дуже багато перепон.

Теоретично система освіти в Німеччині дозволяє переходити межі шкіл різного рівня в одну й другу сторону (як з нижчого рівня до вищого, так і навпаки), але практично це залишається лише на папері. Мені це відомо, бо неодноразово був задіяний в намаганнях переступити вказані межі дітьми емігрантів і знаю про суто теоретичне підгрунтя такого права. В кінцевому результаті рішення приймає конкретна особа вчителя, якого місце праці прямо залежить від кількості учнів.

Беручи до уваги невеликі шанси дітей емігрантів здобути добру освіту, не дивує факт їх високої кримінальної активності. Причинами цього німецьке суспільство (з метою виправдання) називає недостатні можливості працевлаштування для місцевої молоді, про роботу для емігрантів мова не ведеться взагалі, окрім низькооплачуваної фізичної роботи, яку місцеве населення виконувати не хоче.

Окрему групу парафіян становлять студенти німецьких вузів. Більшість з них приїхала з України з метою здобути тут освіту (дуже часто здобувають тут вже другу освіту). Часто молоді люди приїжджають як Au-Pair (як дівчата, так і хлопці), працюючи по програмі рік у німецькій сім’ї, вивчають німецьку мову на елементарному рівні, заробляючи при тому невеликі гроші. Сім’ї трапляються різні, відповідно і подальший шлях Au-Pair складається по-різному, починаючи від новітнього рабства, де сім’я використовує дешеву робочу силу, і закінчуючи справді дружніми стосунками з сім’єю, яка допомагає і у подальшому.

Мені як душпастирю доводиться часто допомагати Au-Pair у скрутному становищі. Молоді люди, знаходячись у чужій країні без належного знання мови, законів, звичаїв, потребують з однієї сторони, моральної підтримки, а з другої буває, що і юридичного захисту від надуживання сімї-працедавця. Бувають жорсткі ситуаціїї, коли сім’я від’їжджає на декілька тижнів і залишає запрошену Au-Pair навіть без харчування... З власного досвіду можу тільки порадити батькам молодих людей, щоб ще до від’їзду встановили зв’язок з місцевою парафією. Уже сама наявність контакту з довколишнім середовищем стримує працедавця від нехтування правами Au-Pair, передбаченими договором.

Часто після закінчення договору Au-Pair хочуть вступити до місцевого вузу, для чого спочатку потрібно скласти іспит DSH: DSH-2 i DSH-3 дає право на навчання у будь-якому вузі Німеччини.

Для отримання візи на навчання необхідно мати на рахунку 6000€ на рік, при цьому дуже часто дозволяється відкрити лише т. зв. «заморожений» рахунок, з якого можна зняти 600€ на місяць (або знайти жителя Німеччини з необхідним рівнем прибутку (дані надає відділ у справах іноземців даного міста), яка підпише зобов’язання на повне утримання студента включно з зобов’язанням відшкодувати державі усі кошти, які можуть бути затрачені у випадку судимості даного студента включно з коштами його депортації в Україну.

Пізніше, коли уже особа стала студентом, можна знайти можливості підробітку, дозволені для студентів, оскільки віза обмежує право студентів на працю до 90 повних чи 180 неповних робочих днів на рік, щоб було достатньо часу для навчання. Є можливість отримати на Україні стипендію на навчання за кордоном (напр. від DAAD та подібних; про умови можна дізнатися на сайті організації), а також можна подати заявку на стипендію у Німеччині (що, однак, не гарантує її отримання). Однак практично мені не довелося зустріти інших стипендіатів з України, хіба що дітей депутатів або дітей їх водіїв.

У переліку активних вірних парафії студенти займають чи не головне місце. Вони становлять ту групу, яка є найбільш активною у житті парафії. Інколи доводиться ставити собі запитання, звідки у них береться на це час. Державний закон накладає дуже суворі рамки щодо часу тривалості навчання. Нашим студентам доводиться на рівні з німецькими студентами долати пердбачені програмою поетапні завдання: іспити, заліки та ін. За відсутності стипендії їм доводиться підробляти переважно на таких місцях роботи, де немає бажаючих «гнути спину» серед корінного населення. Практично це означає: недоспані ночі, недостатнє харчування, постійні обмеження молодої людини у всіх виявах життя, про дозвілля мова не ведеться. Я з великим подивом та шаною ставлюся до працелюбності і наполегливості цих молодих людей. Часто в розмовах студенти ставлять питання, що робити далі: скористатися роком, передбаченим законом для пошуку роботи у Німеччині після закінчення навчання чи одразу повертатися додому? Якщо повертатися, то навіщо? І кому ми там потрібні? Зі знайомих мені молодих людей, які повернулися за останні 10 років, лише один працює за здобутою спеціальністю у Львівській політехніці. Усі інші підробляють на різного роду допоміжних роботах ради шматка хліба насушного. Я у захваті від цієї молоді, що така самостійна, цілеспрямована і знає собі ціну. І дуже боляче дивитися, коли для таких молодих людей не знаходиться у країні адекватного місця, щоб проявити себе. Це тільки підтверджує той факт, що т. зв. політичні еліти України не є ніякими елітами, а тільки спотворенням того, чим еліта має бути насправді.

Час поневолення розуму політичною системою, якої вже 20 років не існує, триває, і найбільш сумним є те, що ця система народила дітей і далі народжує онуків, які продовжуватимуть її «діло знищення». В Україні не видно ніякої політичної сили, яка б виявила бажання створити політичний рух, закріплений на широкій народній основі з усіма необхідними для цього атрибутами, ідеологією, соціальною програмою та дорожною картою, яка вказала б, як цього досягти. Складається враження, що повернулося XVII століття — і 300 років неволі нічого не навчили.

У своїй душпастирській праці я намагаюся утримуватися від актуальних політичних конфліктів та дискусій і коментарів з цього приводу. Завданням церкви є проповідувати Ісуса Христа і його вчення, а не безпосередньо впливати на суспільно-політичні процеси та політичні вподобання своїх вірних. Наголошуючи на таких цінностях як Добро, Правда, Солідарність, Любов ближнього та ін., Церква мимовільно одночасно займає і свою політичну позицію, бо стає на сторону тих, хто слабкий, незахищений і потребує нашої допомоги.

Вагомість соціального питання Церкви стала мені більш зрозумілою під час душпастирської праці серед емігрантів, які становлять найнижчий прошарок суспільства. Людині голодній і переляканій неможливо проповідувати Ісуса Христа. Спершу її треба заспокоїти і нагодувати, а вже тоді розказувати.