Політика моралі

Спантеличує заклик представників Церков і релігійних організацій зберегти Національну експертну комісію України з питань захисту суспільної моралі.

Не декларую абсолютної свободи чи відсутності будь-яких обмежень. Розумні та передбачувані обмеження є необхідні в будь-якому суспільстві. Наважусь представити протилежну думку щодо держоргану із захисту моралі саме з позиції захисту цінностей, які надто багато значать, аби стали розмінною монетою політиків.

Напевно, ми всі хотіли би, щоб політики керувалися міркуваннями моралі в своїх діях. Жодних надмірних вимог – щоб не надто брехали, не крали, щоб представляли в першу чергу інтереси виборців, а не власні тощо. Більше ми не вправі вимагати в багатоконфесійній державі, де, згідно з Конституцією, «Церква і релігійні організації в Україні відокремлені від держави, а школа – від церкви» і «жодна релігія не може бути визнана державою як обов'язкова», й де «кожен має право на свободу світогляду і віросповідання». «Це право включає свободу сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати ніякої», — сказано у Конституції.

Можу й далі цитувати чудові слова, які політики геть ігнорують чи інтерпретують на свій розсуд та залежно від кон'юнктури. Не складно й навести безліч прикладів вибіркового ставлення до законів чи Конституції, до ролі судової влади загалом. Мотиви, що криються за відкриттям чи закриттям якоїсь кримінальної справи, призначення чи звільнення, законопроектом тощо, обговорюються в ЗМІ більш-менш так само, як в інших демократичних країнах балакають про любовні романи зірок. Жваво, часто нещадно, але з якоюсь фатальною толерантністю, чи, може, приреченістю, наче не маємо на це жодного впливу.

За всім цим спостерігають молоді люди разом, звісно, із кадрами з Верховної Ради, де бачать, як нардеп нардепа вдаряє по голові стільцем, чи з харківського парку Горького, де міліція бездіяльно спостерігає за побиттям мирних захисників дерев.

Хоча Національна експертна комісія України з питань захисту суспільної моралі (далі НЕК чи комісія) створена ще 2004 р., вона тривалий час фактично не функціонувала. Голова, який повинен обиратися членами комісії, насправді призначався Кабміном, а уряди постійно змінювалися.

Сплеск діяльності НЕК та влади загалом щодо «захисту суспільної моралі» співпав зі світовою кризою та іншими негативними явищами в 2008 році. У жовтні того року влаштували круглий стіл, де заступник голови ВРУ та голова НЕК обговорювали із журналістами, як «боротися з негативом у новинах на законодавчому та морально-етичному рівнях».

На тій та інших зустрічах панувало повне взаєморозуміння та гармонія між намірами Кабміну та НЕК. Новий голова НЕК, Василь Костицький, постійно наголошував, що Комісія не буде займатися тільки попередженням порнографії і насильства у ЗМІ, а й «попередженням посягань на конституційний лад, на національну гідність народу, особи, на релігійні святині, невігластво».

Насправді, головним фокусом уваги комісії завжди залишалася порнографія, й роль НЕК навряд чи можна вважати конструктивною. Деякі вкрай суб'єктивні, сумнівні рішення, зокрема щодо «порнографічного характеру» роману Олеся Ульяненка, зіграли, на мій погляд, виключно негативну роль та унеможливили справжній діалог у суспільстві.

Комісія, як, власне, й влада загалом, постійно виправдовувала обмеження необхідністю захищати дітей та протидіяти дитячій порнографії. Адже хто заперечить необхідність у дієвих засобах проти огидного злочину?Очевидно, не ті правозахисні групи, що в червні минулого року закликали Президента заветувати Закон «Про внесення змін до статті 301 Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за зберігання творів, зображень або предметів порнографічного характеру)». Законодавці примудрились заборонити зберігання порнографії з метою збуту чи розповсюдження. Про можливість зловживання законом, коли немає чіткого визначення самої порнографії й невідомо, що означає «для розповсюдження», легко здогадатися, але тут обмежусь головною претензією, а саме — зрадою дітей. Адже мали їх захистити, а взяли й заборонили зберігання будь-якої порнографії, якщо не для власної потреби. А той, хто зберігає фотографії скривджених дітей, є причетним до огидного злочину — незалежно, робиться це за гроші або для власного задоволення.

Чи дивно, що кількість серверів на українській території, де викладається дитяча порнографія, збільшується, переїжджаючи з Росії, де почали краще боротися? Боротися ділом, а не порожніми словами.

Не більш ефективними виявилися досить мляві зусилля з протидії щодо розпалювання ворожнечі, хоча за прикладами таких текстів та виступів не треба далеко ходити.

Чи йдеться про брак фінансування або досвіду? Навряд чи. Коштів вистачало на нескінченні круглі столи, зустрічі та прес-конференції, а сам голова НЕК є доктором юридичних наук, який, напевно, знає, як закони мають бути розроблені. Якщо новий законопроект про зміни до Закону про захист суспільної моралі, розроблений комісією, грішить тою самою нечіткістю та розпливчастістю, що й чинний закон, важко не дійти висновку, що це владу влаштовує.

Яку владу?

В Рішенні № 14 від 24 червня 2009 р. НЕК побачив у фільмі «Голодомор 1933. Невыученные уроки истории», який демонструвався російським телеканалом «РТР-Планета» 11.11.2008 р., «ознаки пропаганди національної та релігійної ворожнечі». На превеликий жаль, важко відчувати впевненість, що саме таке рішення було б ухвалене в 2010 р.

Історія та сама, мораль, здається, теж не змінилась, а політична кон’юнктура — інша.

На початку цього року російський фільм про УПА «Ми з майбутнього-2» не був рекомендований до показу в Україні Міністерством культури і туризму. Рішення обґрунтовувалося тим, що в деяких фрагментах «простежується тенденція до розпалювання міжнаціональної ворожнечі та суб'єктивний погляд на історичні події».

За нинішньої влади, ICTV, очевидно, вирішив, що панують інші порядки, та заявив про намір показати фільм саме у День пам’яті жертв голодоморів. Через кілька днів прес-служба каналу повідомила, що зняли його з показу «у зв'язку з численними проханнями глядачів, думка яких для нас дуже важлива».

Багато з тих, хто прискіпливо слідкував за діями НЕК минулого року, не приділили уваги іншій події, а даремно: 13 липня на семінарі, присвяченому презентації «Основ вчення Руської Православної Церкви про достоїнство, свободу і права людини», Уповноважений Верховної Ради України з прав людини Ніна Карпачова назвала документ «цивілізаційним» і відзначила «актуальність і необхідність осмислення прав людини з церковного погляду».

Кожен, звісно, має право на власні переконання, але тут не йдеться про якийсь роман, як-от той, де НЕК виявив «порнографічний характер», а про програмний документ Православної Церкви Московського Патріархату. А Ніна Карпачова покликана захищати права всіх громадян України, незалежно від їх віросповідання.

Варто дуже уважно прочитати цей документ, де читаємо, наприклад, що:

"Індивідуальні права людини не можуть протиставлятися цінностям та інтересам Вітчизни, громади, сім’ї".
«Під виглядом захисту прав людини одним цивілізаціям не слід нав’язувати свій устрій життя іншим. Правозахисна діяльність не повинна служити політичним інтересам окремих країн".

"Публічні виступи і заяви не повинні сприяти розповсюдженню гріха, породжувати чвари та безлад у суспільстві".

На тому самому семінарі висловлював своє захоплення й нардеп від Партії регіонів Вадим Колісниченко. Він і до семінару встиг внести до Верховної Ради проект Постанови "Щодо схвалення Декларації Верховної Ради України про гідність, свободу і права людини", побудований на «Основах…».

Постанова тоді у багатьох викликала обурення, але в найжахливіших снах не можна було уявити, що її ухвалять. У серпні цього року Колісничекно вніс більш-менш той самий проект, в який «закладаються істинно слов’янські, українські підвалини прав людини».

В умовах, коли влада доволі відкрито показує свою прихільність до Православної Церкви Московського Патріархату, обурення вже змішалось із занепокоєнням.

Будь-яка державна ідеологія та переваги для однієї Церкви є прямим порушенням конституційних прав інших громадян.

Два роки тому заклики до боротьби з негативом занепокоїли, але водночас видавалися трішки кумедними. Негативних новин, мовляв, не приховаєш, але кидався в очі хибний зв’язок між причиною та наслідком. Адже алкоголізм чи наркоманія серед молоді не виникають на порожньому місці, та політики не покликані виліковувати якусь духовну та моральну хворобу народу.

Чи під керівництвом директора Першого національного, теж призначеного Кабміном, маємо той інформаційний простір з обмеженим негативним змістом, про який заступник голови ВРУ тоді мріяв? Треба спитати Миколу Томенка, але видається, питання є риторичним.

Кумедного мало, коли на державному телеканалі замовчують важливу інформацію, зокрема й про порушення прав віруючих «не тої Церкви».

Ліквідація Національної комісії має послужити поштовхом до діалогу, але не з владою.

В більшості європейських країн громадськість відіграє ключову роль у контролі над медіаконтентом, та й разом зі ЗМІ — над владою. В останні дні цього насиченого подіями року це, напевно, звучить надто утопічно. Проте ця ключова роль мусить бути реальністю, якщо вважати, що справді є «загальнолюдські цінності» — ті, закріплені Конституцією, які варто і треба відстоювати разом.

Галя Койнаш