Віра в час випробувань: онлайн-розмова над книжкою К. С. Люїса “Переживаючи скорботу”

Ця книжка — це особисті щоденникові записи Люїса, присвячені його дружині, американці Джой Девідмен, яка померла від раку.

“Ця книга побудована на тому, що автор описує свої страждання по втраті дружини. В них був дуже короткий шлюб — 4 роки, але він базувався на дружбі, повазі, спільних цінностях, вони обоє були інтелектуалами. Тобто це зрілий шлюб двох дорослих людей”, — роз'яснила Юлія Лапанюк, менеджерка з комунікацій у видавництві “Свічадо”, і підвела до першого питання с. Антонії:

— Що для вас саме означає назва переживаючи скорботу і як для себе ви її бачите в контексті тексту самої книги?

— Я не знаю чи звернула б увагу на цю книгу, якби не був час війни, чи якщо б я не мала друзів, які переживають скорботу. Ця книга ставить запитання: що ця людина може знати про біль іншої? Тому що це інший біль, який ти не можеш описати. Вона дуже чітко описує, що пережив автор.

Сестра зазначила, що цей жанр літератури можна розглядати як терапію, оскільки в ньому детально описано біль, який переживає головний герой. Вона вважає цю книгу дуже ефективним засобом терапії, і їй не вдалося знайти інший твір, який би так глибоко і точно передавав почуття та стани людини. Також вона зауважила, що багато людей, які проходять терапію, мають труднощі з ідентифікацією своїх емоцій, таких як смуток чи гнів. Натомість, у цій книзі автор описує безліч граней скорботи, щодня відкриваючи для читача нові аспекти цього болю. За її думкою, ця книга, подібна до Псалмів Давида, які описують різноманітні емоції, може допомогти людям, які відчувають емоційну порожнечу під час переживання горя, знову відчути свої емоції.

— Він тут згадує про короткочасну втрату віри. Я знаю є такі випадки коли є короткочасна чи просто втрата віри. Чи це норма, коли ти переживаєш такий великий стрес, втрату, мати короткочасну втрату віри? І якщо це норма: Як її прожити і що робити щоб відновити цю віру?

— Я б сказала, що це є нормальна реакція на ненормальні обставини. Бо скільки є людей стільки є способів переживання скорботи. Хтось у скорботі дико починає шукати Бога , хтось злитись на нього, інший сваритись. І мені тут пригадується момент, коли він каже: Я виказав Богові такі гидкі речі, я розумію що так не думаю, але я просто хотів щоб його заболіло, я просто хотів його образити.

Тобто тут є і втрата віри: де ти Боже взагалі?

І є гнів на Бога, який це допустив і страх повірити в Господа . Бо потім ти бачиш тільки свій біль , який може його закривати такою горою, що ти не бачиш людей, Бога і всього на світі.

— Як ви розумієте термін здорова скорбота?

— Почнемо з нездорової скорботи, це коли мені кажуть як я маю проживати цей стан, як маю почуватись. Що мені не можна плакати, сміятися, що я маю жити далі для когось іншого. Здорова скорбота – це нормально, те, що я зараз проживаю, все що я відчуваю – це окей. Дозволити собі відчувати все: сльози, біль, гнів, відчай, бажання померти.

Коли я слухала курс про втрату, там було 2 способи скорботи, які обирають люди до свого якогось стану: емоційно і активно горювати.

Емоційно – я сідаю ридаю, дуже багато емоцій, бажання закритися. І є люди, які просто не можуть ховатися і не плакати, вони мусять це зробити.

І активне проживання скорботи. Як приклад монахиня привела історію, де в чоловіка померла дитина, через те, що п'яна людина врізалась в паркан та збила дитину. І в цей момент, щоб пережити цей біль, чоловік лагодить паркан, змінює все. Ця людина не змогла врятувати цю дитину, не проконтролювала цю небезпеку — тепер я контролюю все.

Людина активно викидає свій біль, смуток, розчарування в діяльність, яка дає відчуття, що я живу, що я в цьому житті можу щось вберегти. Тобто здорова скорбота — це прислухатись до себе і дозволити собі все те, що я відчуваю.

Також монахиня пояснила як розуміє для себе поняття лінь скорботи.

Лінь скорботи — депресивний епізод, пов'язаний з скорботою. Це симптоми страшного болю, який забирає всі сили. І тому десь в тому всьому, щоб людина не зайшла в ту яму, не застрягла, в тому потрібна лагідна, делікатна присутність потрібних людей.

— Пригадую вступ до цієї книги написав пасинок Люїса, де гарно описав емоції. Він написав не тільки про те, як він спостерігав проживання втрати і горя Люїса, але й про свої емоції, де говорив, що йому було важко плакати через виховання в консервативній сім'ї. Що говорить про наявність певних стереотипів.

І ще мені дуже запам'яталися такі роздуми Люїса, де він ставив питання: де є Бог? І він проводить таку алегорію, де каже, що коли людина щаслива — вона відкрита до Господа, вона досліджує свій зв'язок з Ним і тоді саме відбуваються широко відкриті обійми з Ним, а коли людина переживає відчай, біль, втрату від того то тоді таке враження що перед неї закриті двері, – говорить Юлія Лапанюк.

— Чому людина, коли щаслива, все радісно приймає, а коли в скорботі — в неї агресія біль, ненависть?

— Коли ми є в небезпеці, коли проживаємо складні періоди наш мозок має завдання та не має часу шукати, що тут є доброго. Ми не можемо фокусуватися на добрі — коли ми в небезпеці смерті, навіть якщо це смерть не моя. І в мене в голові з’являється метафора: коли людині говорять — ти християнка, ти не маєш плакати, не маєш права так валити на Бого. Це асоціюється з тим, що коли у мене відкритий перелом, то в мене тече кров, попадає інфекція і мені кажуть: тебе немає так боліти, чому тебе так болить? В тебе рука ціла, голова ціла, ну та подумаєш нога поломана, зате подивись скільки всього доброго. Тобто як ми можемо думати про здорову руку, коли у нас кровотеча.

Улюблена частини книги монахині – це приклад про хірурга, який вона зачитала на трансляції.

— Поняття віри Люїс часто порівнює до карткового будиночка, який легко руйнується під тиском страждань. Коли ми стикаємося з горем, наші теоретичні уявлення про Бога та віру можуть виявитися недостатніми. Як показує досвід рабина, який коли помирав його син від рідкісної хвороби, каже, що найважче йому було чути від інших дурну підтримку. Люди, які казали: все буде добре, та він буде на небі — тобто спростовували його біль. Але ще більше його боліло те, що він 20 років говорив те саме іншим. Справжня віра народжується не з теорій, а з особистого досвіду і випробувань. Вона виникає тоді, коли ми продовжуємо вірити, незважаючи на відсутність логічних підстав, – зазначила сестра-редемптористка.

— Чи є якісь практичні поради чого краще не робити, якщо ти не знаєш як поводитись в такій ситуації?

— Найважливіше і перше, що потрібно, це сказати: я не знаю як тобі зараз страшно боляче, але я дуже хочу розділити цей біль з тобою. Навіть те саме мовчання чи просто присутність є дуже важливим. Не втручаючись, без дозволу стукати в ці двері, говорячи, що я не хочу щоб ти була сама, бо втрату не можна винести самій, просто підкажи як.

Люди кажуть не плач тоді, коли вони не дозволяють собі плакати і вони не можуть справитись з твоєю емоцією, — підсумувала с. Антонія.

Також менеджерка з комунікацій видавництва “Свічадо” поділилась своїм досвідом втрати, адже в підлітковому віці втратила батька, і тоді всі навколо говорили дівчині, щоб вона не плакала. За її переказом, в той момент їй найбільше запам'ятались слова її мами, яка сказала: “Та дозвольте бути їй вразливою”. Значення якої вона зрозуміла вже в старшому віці, а саме дозволити собі переживати втрату так, як переживалось. Також жінка згадала, що не розуміла чому Бог так несправедливо вчинив з нею, в неї була постійна злість. І саме цей період втрати зблизив її з Богом.

Накінець сама монахиня поділилась досвідом втрати близьких її людей. Сестра згадала за свою близьку подругу, в якої загинув брат на війні, в смерті якого вона себе почувала винною, адже саме вона його підштовхнула на цей крок. Почуття провини, які мають рідні, коли хтось помирає, настільки сильне, хоча насправді ми не можемо контролювати смерть. Також вона згадала, що хлопець з їхньої спільноти з Кам'янця-Подільського загинув на війні. Та ще один зник безвісти, не було ні тіла, ні похорону.

— Це дорогі для мене люди, бо я пам'ятаю їх ще дітьми, в нас є дуже гарна спільна історія. Це дуже рідна людина по духу. І єдине, що ти можеш зробити, це бути підтримкою і розказувати наскільки ця людина була важлива для тебе, як ти її любила.

Також с. Антонія Зоряна Шелипило поділилась порадами, що найбільше відгукується в переживанні горя втрати:

1. Не залишатися самим.
2. Фільтрувати людей, які є моїми, а які ні.
3. Просити про допомогу, подбати про себе.
4. Дозволяти собі сльози, гнів, слова.

Онлайн-розмову монахиня закінчила 61 псалмом.

Запис розмови на Інстаграм-сторінці “Свічада”:

Також сестра Антонія Шелипило на своїй Інстаграм-сторінці поділилась книгами, які допоможуть прожити втрату.