Визнання автокефалії тієї чи іншої помісної церкви — одна з найскладніших і найбільш болісних проблем сучасного Православ’я взагалі й українського — особливо. Природно, що «ЛіС» постійно тримає це питання в полі своєї підвищеної уваги. Нині ми пропонуємо нашим читачам дві розвідки, присвячені цій надзвичайно складній темі. Історик-тюркознавець Богдан СЕРГІЙЧУК досліджує зусилля уряду УНР, спрямовані на визнання Вселенським престолом у Царгороді (Стамбулі) автокефалії Української православної церкви. Історик з Рівного Любов Галуха аналізує колізії, пов’язані з проголошенням автокефалії Православної церкви в Польщі, яка в топ час на 70% складалася з етнічних українців. Хронологічні рамки обох досліджень майже збігаються: в них ідеться про події, які сталися понад сім десятків років тому, але, гадаємо, читачі без зайвих зусиль зможуть перекинути місток, з першої чверті XX століття у наш час.
Згідно з Ризькою мирною угодою 1921 р, західноукраїнські та західнобілоруські етнічні землі опинилися під владою Польщі. В кордонах II Речі Посполитої залишилася й частина єпархій Російської православної церкви. Зв’язки їх з Московською патріархією були надзвичайно утруднені, а сама патріархія знаходилася під жорстоким тиском радянських каральних органів. Це змусило православних єпископів Польщі Юрія (Ярошевського) та Діонісія (Валединського) звернутися за посередництвом польського дипломатичного представника в Москві до патріарха Тихона у справі надання автокефалії. Останній, однак, обмежився призначенням єпископа Юрія патріаршим екзархом у Польщі на правах митрополита. Патріарх так мотивував свою відмову: «Святі канони нашої церкви передбачають автокефалію для окремих самостійних народів. Коли б народ польський, що недавно здобув незалежність, був православним та просив для себе, то ми йому не відмовили б. Але давати автокефалію для різноплемінних православних, що перебувають у польській державі в стані національних та релігійних меншин, не дозволяють нам ні здоровий глузд, ні святі канони. Що було можливе, то вже дали православним у Польщі, а власне широку автономію». Православ’я в Польщі справді не було релігією більшості. За національним складом 70% православних становили українці, більше 28% — білоруси, а решта — литовці, поляки, росіяни, чехи. Проте для Православ’я серед найголовніших зовнішніх умов постання помісної церкви є державно-територіальні межі. У нашому випадку — ті, що утворилися після відродження польської державності автокефалію, змусили єпископів шукати вихід із ситуації, що склалася.
Слід підкреслити, що червневий Собор єпископів не оголошував автокефалії, а лише розглянув це питання й погодився на самостійність за умови, що польський уряд сприятиме визнанню церкви автокефальною з боку помісних православних церков.
З канонічної точки зору легітимність виокремлення частини церкви має бути підтверджена «Матір’ю-Церквою», а також іншими церквами. Але антицерковний терор 1921 р. у радянських республіках робив цю процедуру для Російської православної церкви щодо церкви в Польщі просто неможливою. Ієрархи звертаються по допомогу й підтримку до Константинопольської церкви. Вони виходять з того, що Російська церква не може виступати в ролі судді вищої інстанції, на їх думку, її право є тільки частиною права Вселенської церкви, і принцип єдності церкви дозволяє звернутися до іншого члена Вселенської церкви. До речі, церковна історія знає дуже тривалі проміжки часу між початковим виокремленням та благословенням «Церкви-Матері». Отож звернення до Константинопольської церкви варто розглядати не як бажання остаточно розірвати зв’язок з «Матір’ю-Церквою», а як тактичний хід, щоб дочекатися часу, коли остання зможе надати канонічне благословення. При цьому не слід забувати, що тодішні акції радянського режиму щодо Російської церкви дуже багатьма за кордоном, у тому числі в російській еміграції, розглядалось як відсторонення канонічної церковної влади. Поза сумнівом, не можна абстрагуватися й від позиції польського уряду, який бажав незалежності церкви у своїй країні від духовного центру на території недружньої держави. Польські державні чинники діяли вельми наполегливо, хоча із відповідним респектом до церковних принципів і правил.
Справа здобуття автокефалії ускладнилася після того, як 8 лютого 1923 р. митрополит Юрій загинув від руки непримиренного ворога усамостійнення архимадрита Смарагда (Латишенка), Церква опинилася без глави, і 27 лютого 1923 р. Собор єпископів ухвалив: «... Визнати першим єпископом області з честю Митрополита Православної Митрополії у Польщі Високопреосвященного Діонісія, Архиєпископа Волинського і Кременецького... Довести цю постанову до відома уряду на предмет висловлення ним згоди на втілення в життя цієї постанови, а також на предмет запиту урядом на основі 28 Правила IV Вселенського Собору і з огляду на перебування не при справах Патріарха Московського, благословення Константинопольського Патріарха на буття Архиєпископа Діонісія Митрополитом Варшавським та Волинським і всієї Православної церкви в Польщі, з присвоєнням йому всіх зовнішніх відзнак, наданих Митрополиту Варшавському і всієї Польщі Святійшим Патріархом Московським і Положенням про управління Православною Церквою в Польщі від 14-27 січня 1922 р.»
Звичайно, обрання Діонісія патріаршим екзархом вимагало патріаршого благословення, але патріарха Тихона в той час було ув’язнено, а призначеного ним місцеблюстителя відсторонило від справ ДПУ, яке передало управління Московською патріархією т. зв. «Живій церкві».
Водночас Константинопольський патріарх Мелетій IV благословив обрання Діонісія й підтвердив його повноваження.
Після звільнення з ув’язнення патріарха Тихона (15 липня 1923 р.) і відновлення ним контактів з церквою в Польщі створюється ситуація, на двозначність якої митрополит Діонісій вказує Московському патріархові: «Акт утвердження Вселенським патріархом Митрополита всієї Польщі, листування з приводу введення нового стилю і складнощі зносин з Вашим Святійшеством поставили нашу Православну церкву в подвійну канонічну залежність — від Вашого Святійшества і Святійшого Патріарха Вселенського, і питання про самостійне існування Православної церкви в Польщі може бути вирішене благословенням Вашого Святійшества і Вселенського Патріарха». В листі від 16 серпня 1924 р. на ім’я патріарха Тихона Собор єпископів Православної церкви в Польщі детально виклав історію управління церквою з часу отримання нею автономії й обгрунтував необхідність її автокефалії.
Очевидно, Варшавська митрополія могла просити у Константинопольського патріарха допомоги з огляду на арешт патріарха Тихона й відсутність канонічної вищої влади в Москві в період з травня 1922 р. до липня 1923 р. З відновленням канонічної влади «Церкви-Матері» частина її повинна була визнати права патріарха Тихона і врегулювати відносини з ним. Альтернативний же варіант був такий: офіційно заявити, що патріарх і надалі перебуває в неволі, і тому вважати звернення до Константинопольського патріарха вимушеним (через неможливість нормальних відносин з Московським патріархом), отож просити тимчасово вести справи за іншу церкву, не присвоюючи собі остаточно її прав.
Варто нагадати: одночасна канонічна залежність від двох патріархів заборонена канонами. Це ніщо інше, як змішування церков, яке забороняється 2 Правилом II Вселенського Собору. Гадаємо, якщо відбулося звернення до Константинопольського патріарха з проханням про підпорядкування, то мала бути чітка визначеність: або залежність від Московського патріарха залишається в силі, і при цьому звернення по допомогу до Константинопольського патріарха є проханням саме тимчасового підпорядкування йому, або ж ішлося про законне підпорядкування Константинопольському патріарху і водночас звільнення від канонічної підпорядкованості Московській патріархії. Акт підпорядкування іншому патріарху без звільнення від першого є юридично недійсним, оскільки частина церкви не може розпоряджатися собою як самостійний правоздатний суб’єкт у міжцерковних відносинах, перш ніж її визнають такою інші помісні церкви.
Тим часом 13 листопада 1924 р., за три дні до смерті, Константинопольський патріарх Григорій VII підписує «Патріарший і Синодально-Канонічний Томос Вселенської Царгородської Патріархії про визнання Православної церкви в Польщі Автокефальною». Урочистості з цієї нагоди відбулися у Варшаві 16-19 вересня 1925 р., в них взяли участь представники Константинопольської та Румунської церков, а також члени польського уряду. Томос було зачитано грецькою, польською, російською та українською мовами, міністр віровизнань підніс митрополитові Діонісію, як предстоятелю церкви, другу панагію.
Проголошення автокефалії Православної церкви в Польщі дістало, певна річ, неоднозначну оцінку. Найбільш негативним було ставлення російських кіл, Прибічники організації «Русское народное обьединение» (С. Раневський, А, Світіч, К. Ротієв та інші) затаврували проголошення автокефалії як «антиканонічний акт», «відступництво» Православної церкви в Польщі від законної влади Російської православної церкви.
Єпископат власне Російської православної церкви на III Всеросійському Соборі (жовтень-листопад 1925 р.) піддав православну церкву в Польщі анафемі. Заступник місцеблюстителя патріаршого престолу митрополит Сергій неодноразово в листах на ім’я митрополита Діонісія наполягав на незаконності «відсторонення» православної церкви в Польщі від канонічної влади Москви.
Втім, Українська автокефальна православна церква на чолі з Василем Липківським теж висловилася проти надання автокефалії православній церкві в Польщі. 13 лютого 1926 р. вона надіслала Константино польському патріархові Василію III «Меморандум», який, до речі, не дістав підтримки у колах православних українців поза Україною. Зокрема, критично поставився до тексту «Меморандуму» історик, учасник церковних подій того часу Іван Власовський. Він зауважив його виразні недоречності, як от: «Православна церква в Польщі ніколи Царгородському Патріярхові не підлягала», «Патріярх Єремія в XVI в. образував українські братства, надавши їм всі права керування своєю церквою», «Канонічне право на проголошення автокефалії Православної Церкви в Польщі мусило б належати тільки Московському патріархові». Але було б несправедливо стверджувати, що «Меморандум» є тільки «глибоким непорозумінням», адже в ньому відчувається щире вболівання за долю православних українців.
Прихильники автокефалії Українського православ’я зауважували, що автокефалія, надана церкві, яку більш ніж на дві третини складають українці, є не українською, а польською. Адже в Томосі Вселенського патріарха недвозначно підкреслювалося, що «... перше відокремлення від Нашого Престолу Київської Митрополії і православних митрополій Литви та Польщі, залежних від неї, а також прилучення їх до Святої Московської Церкви настало не за приписами канонічних правил...». Ця заувага, на яку нині часто посилаються прибічники усамостійнення Української церкви, тоді, в умовах розірваного і недержавного стану України сприймалося інакше, ніж у наш час. Тому що за певних умов Томос надавав можливість Варшавській митрополії поширити юрисдикційно «спольщену російську» автокефалію на Велику Україну, де на той час Собор 1921 р. вже оголосив Українську православну церкву автокефальною і те, що «... під прапором лише цієї автокефалії буде єднатися український народ, куди б тяжка доля його не занесла...»
Доля автокефалії Православної церкви в Польщі була настільки ж драматичною, як і доля всієї Центрально-Східної Європи середини XX ст. Після II Світової війни, коли в Польщі було встановлено просталінський режим, ієрархія Православної церкви в Польщі вимушена була відмовитися від автокефалії, дарованої Константинопольською церквою, а натомість у 1948 р. прийняти автокефалію від Московського патріархату. Митрополита Діонісія було усунено від керівництва, а на Варшавську кафедру поставлено єпископа Львівського й Тернопільського Макарія (Оксіюка), який, між іншим, брав активну участь у підготовці й проведенні Львівського псевдособору 1946 р.
Якщо говорити про те, що дала та, як її називають, «спольщена автокефалія» православним українцям, то передусім слід відзначити могутній рух за українізацію церкви, на який вказують навіть російські церковні автори. Вона сприяла формуванню національної та церковної свідомості, осягненню православними українцями власної самобутності й гідності, які так і не вдалося викоренити режимам попри всі зусилля в наступні десятиліття.
Людина і світ. — 1997. — №2. — С. 32—35