Продукти, одяг, амуніція, пічки-буржуйки, запчастини для техніки. Все це «Батальйон небайдужих» відвозить у зону АТО. І ці поїздки вже стали чимось звичним. Як народився «Батальйон небайдужих»? Запитую у його керівника, владики ФЕДОРА, архиєпископа Полтавського і Кременчуцького УПЦ КП.
Драматичні події у нашій державі народили небачений за своїм розмахом і потужністю волонтерський рух. Першими включилися до роботи Київ, Львів, Дніпропетровськ... І ніхто нечекав, що Полтава, така тотально спокійна і консервативна, прогримить на півсвіту благодійною організацією «Полтавський батальйон небайдужих».
Штаб батальйону знаходиться у Полтавському Свято-Успенському кафедральному соборі, що ось вже кілька місяців нагадує величезний склад. Саме сюди з усіх куточків області звозять усе, що необхідно на фронті.
Продукти, одяг, амуніція, пічки-буржуйки, запчастини для техніки. Все це «Батальйон небайдужих» відвозить у зону АТО. І ці поїздки вже стали чимось звичним. І за всім цим стоїть робота десятків людей, полтавчан, яким несила спостерігати за подіями тільки з екранів телевізорів. Як народився «Батальйон небайдужи»? Запитую у його керівника, владики ФЕДОРА (Бубнюка), архиєпископа Полтавського і Кременчуцького УПЦ КП.
— Наш батальйон народився наприкінці травня. І сказати, як це відбулося достеменно — складно. Просто зійшлися люди, які вболівають за країну, які почали займатися допомогою військовослужбовцям. Ми вже з кримських подій почали збирати кошти і допомагати солдатам. Вони просили у нас тоді налокотники і наколінники. Бо протистояння були рукопашні. І ми допомагали. Це тоді був Феодосійський батальйон піхоти. Було, звичайно, тяжко дивитися, як там зраджують деякі наші місцеві військові. Але були і ті, хто залишився вірними присязі, вони вийшли з Криму, і це було приємно.
Ну, а коли почалися бої на Донбасі, ми переключилися на схід, на допомогу військовим підрозділам, які там почали формуватися.
Почалася копітка робота в інтернеті. Тому що ж свого часу соцмережі, і зокрема, Фейсбук відгравав велику роль особливо під час Майдану. Всі новини були звідти, оголошення, інформація. І ми вирішили зробити сторінку нашої волонтерської організації і назвати її «Полтавський диванний батальйон». Спершу напівжартома. Бо ніхто тоді не думав, що наша робота набере таких масштабів. Просто, як всі люди, хто що може – те і робили. Але потім хтось запротестував, і запропонував назву «Полтавський батальйон небайдужих». Так вона прижилася ця назва.
Хочу сказати, що всі ці люди, координатори і волонтери — дуже віддані своїй справі. Але все це було б не можливим без підтримки населення, людей, які приносять у собор необхідні речі, продукти, кошти. Люди, яких ми не знаємо, бо серед собору стоїть скринька, туди люди кидають кошти. Деякі підприємці підключаються. І дуже приємно, що ми маємо багато людей у Полтаві не байдужих. Ну, а ми, у свою чергу, намагаємося виправдати їхню довіру до нас. Бо дуже хочемо, що б кожна річ, яку принесли люди, досягла адресату і була найбільш корисною. Намагаємося туди передати, де це найбільш потрібно.
Нас усіх змінила ця війна. Вона стала ніби то лакмусовим папірцем на людяність, чуйність. Війна розставляє всі крапки над і, показує, хто є патріотом, хто є небайдужим. А хто якісь свої меркантильні інтереси вирішує або якось так дивиться на всі події зі свого кута зору. Відкрилося для мене дуже багато людей, яких я дуже мало знав, і ці люди відкривалися із дуже гарної сторони. Тобто, я не знав, що стільки прекрасних людей мешкає у Полтаві.
— Владико, до війни Полтава мала репутацію такого собі «затишного острівця», де все тихо-мирно, де помірковані жителі і нічого не відбувається. Як же Вам вдалося «розбурхати місто»?
— Дійсно, таке враження було, що Полтава дещо флегматична, та й самі полтавці про це говорять, що ми такі от… помірковані. Це видно було навіть по різних заходах. При будь яких владах вони не мінялися. Такі були стандартні, абсолютно прогнозовані. І всіх це влаштовувало. Але теперішня ситуація збурила Полтаву в гарному сенсі цього слова. Дуже багато людей включилися у волонтерську роботу, колективи збирають кошти… Або, скажімо, такий випадок був: бабусі-пенсіонерки із свого під’їзду зібрали кошти, самі купили продукти. А таксист, який їх підвозив, коли з’ясував, з якою метою вона мала їхати, то привіз безкоштовно. Все це дуже приємно.
— Владико, а Вам довелося побувати на лінії фронту?
— Звичайно, на передову, де обстріли, нас не пускали. Хоча, наші волонтери доїздили до Дебальцевого. Доводилося бути під Донецьком, бачити, як наші війська ведуть обстріл ворожих позицій. Я бачив цих хлопців, вони раді візиту завжди, а особливо священика. Це було підбадьорення. Але декого із них ми втратили, а дехто вважається зниклим безвісти. Ця війна торкнулася не тільки родин військовослужбовців, самих військовослужбовців, які пережили цю трагедію, втрачаючи своїх побратимів і друзів. Ця війна торкнулася і наших волонтерів. Бо зав’язувалися якісь стосунки, спілкування, а потім прийшов час, що спілкуватися ні з ким було, бо хлопців вже немає. Але я сподіваюся, що Бог буде до них милосердним і вони будуть у царстві небесному.
— А як до священиків на фронтів ставляться?
— Священика на війні сприймають дуже добре, і це одна із причин, чому я намагався не просто передати туди вантаж, а їхати з волонтерами до наших хлопців, тому що їм це потрібно. Вони не знають багатьох речей, молитов. Я їх вчу елементарного. Там немає багато часу, що би можна було звершувати якісь богослужіння. Дуже короткий молебень, окропили святою водою, коротка настанова і всі розбіглися по своїх місцях, займатися своїми справами. Але приймають священика дуже добре, вони чекають цього, для них це підтримка духовна. На Бога тільки надія там: чи ти лишишся живим, чи ти загинеш…
* * *
Справжнє диво – це волонтери «Батальйону небайдужих». Про них можна розповідати годинами. Говорю з Олександрою Сиротенко. Маленька, тендітна дівчина, русява голівка та миловидна усмішка. Їй би грати мавку у студентському театрі або приємно гаяти час у кав’ярні з подружками. Але так вже судилося, що Саша зараз у самому вирі страшних подій…
— Я не можу сидіти склавши руки і ходити спокійно на дискотеки чи якісь розважальні заходи — через те, що там, в АТО, знаходяться мої друзі, мої знайомі, там мої земляки, українці, які борються за моє майбутнє, за майбутнє моїх братів, сестер. У мене їх дуже багато і я хвилююся, що б у них було майбутнє в новій, дійсно незалежній країні і щоби вони не знали, що таке революції, що таке війна. Я дуже хочу, щоби наша країна змінилася, і вони не стикалися із такими проблемами, з якими стикаємося зараз ми, — схвильовано говорить Олександра.
— Сашо, які епізоди за час твого волонтерства були найсумнішими , і які, навпаки, щасливими?
— Знайомі написали у соцмережі, що вони розшукують хлопця, якого я добре знала — ми познайомилися із ним під час Революції гідності. Я теж зайнялася пошуками цього молодого чоловіка. Зв’язалася з хлопцями з батальйону «Донбас» і вони мені сказали, що ця людина знаходиться у полоні. Я дуже зраділа цій звістці, адже це краще, аніж коли людини немає в живих. Але потім буквально за два дні вони мені перетелефонували і сказали, що ця людина загинула. Це був дуже страшний момент.
Знаєте, мене до сліз розчулює те, як маленькі дітки пишуть листи. Які вони слова там пишуть! Коли це читаєш — дійсно розумієш, для чого ти тут. Для чого ти вкладаєш у це всю свою енергію, яку маєш. От буквально недавно дівчинка п’яти років передала у «Батальон небайдужих» усі свої збереження. Це у неї була така чашка з копійками. І оці копійки, які вона назбирала, вона передала нам. А був випадок, коли хлопчик років 11 приніс 47 гривень і розповів, що тато йому давав на морозиво і цукерки, але він не хоче на це тратити і хоче передати це все солдатам. Це вже зовсім інша країна, зовсім інші діти… І кожен такий момент важливий.
А ще був випадок на початку роботи «Батальйону небайдужих», коли ми передали пристрій нічного бачення зенітникам. І за допомогою цього пристрою було врятовано 6 життів. Командир підрозділу вивів хлопців уночі з оточення — завдяки пристрою вони бачили куди ідуть і чи є навколо вороги.
— Олександро, а як працює «Бальйон небайдужих»?
— Знаєте, якби не полтавці, то батальйон давно б заглох або перетворився б не на батальйон, а на десяток. Буквально, потрібно там щось за годину, за день — пишеш на ФБ: «Люди, рятуйте, допоможіть». Приходиш – і це вже є. Душа радіє від того, що люди так відгукуються, допомагають із усіх сил, віддають останнє заради тих, хто там заради нас…
От їздили нещодавно в Краматорськ, винесли із собору вантаж, склали все у машини. Не залишилося у соборі нічого із зібраного. Я сьогодні захожу у собор – і знову купа всього. І душа радіє! Просто немає слів! Дякуючи полтавцям, їхній доброті, милосердю, тримаємося ми, тримаються хлопці.
Вони так радіють – і не тому, що їм там щось привезли. А тому, що до них хтось приїхав, і передають від земляків слова підтримки, дитячі листи, малюнки. Це для них надзвичайно важливо!
* * *
Дякую волонтерам за розмову і прощаюся з ними. Бо справ у них безліч. Готують черговий вантаж. Хвилюються, стомлені, але сповнені якоїсь затятої рішучості. І впевнені – завтра буде краще, ніж учора. Обов’язково буде. І воно залежить від кожного з нас. Від незримого, але такого відчутного промінчика сердечного тепла і надії, яка одна на всіх…