Поминальні дні у православній традиції

Одним зі своїх обов'язків Церква має обов'язок молитви. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них.

Людина любить життя. Всіма силами вона намагається продовжити собі віку, знайти еліксир молодості, і навіть осягнути таємницю безсмертя. Для цього створюють цілі інститути, наукові установи, які (поки не дуже вдало) намагаються із homo sapiens нас еволюціонувати у homo immortalis. Насправді, ми не хочемо помирати і боїмось смерті. Чому так? Відповіді на це питання шукали сотні мудрих філософів і тисячі кухонних мислителів. Чому ж ми так боїмось смерті? Все дуже просто: "Бог не створив смерті і не радіє загибелі живих, бо Він створив усе для буття" (Прем. 1:13-14). А якщо Бог не створив смерті, а все, тобто і нас, створив для буття, то смерть – це щось зовсім неприродне, не властиве людині, не є частиною її існування. А тому викликає у неї підсвідомий страх.

У той же час християнство багато говорить про смерть. Хоч у контексті еклезіології говорити про мертвих не зовсім правильно. Мертвих не існує. Є ті, хто живуть на землі, і є ті, хто живуть у Вічності, по різні боки буття. І Церква молиться: за живих і за тих, хто вже залишив цей земний світ.

Церква говорить багато про смерть не для того, щоб залякати, а для того, щоб попередити: "У всіх ділах пам'ятай про кінець твій, і повік не згрішиш" (Сир. 7: 39). Бо коли прийде мить переходу по той бік, то часу для змін не буде. Ісус Христос, Якого навіть найзапекліші критики не насмілювались звинувачувати в агресії, чи спробі залякати Своїх учнів, неодноразово нагадував їм про смерть. "Хто слово Моє слухає і вірить у Того, Хто послав Мене, той має життя вічне і на суд не приходить, а перейшов від смерті до життя" (Ін. 5: 24). Таких висловів і навіть цілих притч багато в Євангелії. Отже, смерть – це перехід до іншого життя. А от якого життя – це питання залишається відкритим навіть для богословів. Апостол Павло говорить, що ми бачимо немов у тьмяному дзеркалі, пізнання наше часткове, як у малих дітей. І лише після переходу до Вічності, ми матимемо повне пізнання всього (1Кор. 13: 11-12).

Одним із обов'язків Церква є молитва. На кожному богослужінні голос Церкви підноситься до Божого Престолу у проханнях, подяках і прославленні. Ми молимось за себе, за своїх дітей, своїх батьків, родичів, друзів, знайомих, може, і ворогів. І також наші молитви прямують і за померлих. Але Святе Письмо вчить, що "у Бога всі живі" (Лк. 20: 38).

Живі можуть і повинні молитись за себе самі, а от чи померлі можуть молитись за себе, ми не знаємо. Зате знаємо, що ми можемо молитись за них. І ми це робимо. Ми молимось за людину у день її смерті, молимось, коли хоронимо, молимось на дев'ятий день, на сороковий, молимось в річницю смерті, іноді в дні народження, і ще, може, в дні іменин. Це наша індивідуальна молитва, яка, в переважній більшості, з часом слабне, маліє і закінчується. Ми забуваємо поминати своїх ближчих родичів, не кажучи про дальших. Тому Церква встановила окремі дні особливої молитви за всіх померлих християн: тих, кого відпровадили у загробне життя по-християнськи, і тих, хто відійшов до Господа без похорону і погребіння.

Окрім кожної суботи року, коли зазвичай поминаємо померлих, у церковному році є так звані вселенські батьківські суботи, чи як ми називаємо їх – "задушні", а також інші окремі дні. Це дні поминання "всіх від віку спочилих отців, матерів, братів і сестер наших". Щоб навіть ті, про кого вже не пам'ятають, відчули молитву, а отже і любов, бо молитва – це прояв любові. Отже, таких днів є кілька:

1. Субота м'ясопусна. Це субота перед неділею м'ясопусною, яка називається неділею про Страшний Суд і є однією із підготовчих неділь до Великого Посту. Нагадуючи нам, що усі ми колись станемо на суд перед Богом, Церква закликає у цей день молитись за усіх померлих християн, щоб їх участь на страшному Божому остаточному суді була щасливою, а Господь, за нашими молитвами, помилував їх.
2. Субота Троїцька. Напередодні великого свята П'ятдесятниці, коли ми згадуємо сходження Святого Духа на апостолів і святкуємо день народження Церкви, у молитві за померлих ми показуємо справжню єдність Церкви, єдність у молитві. Це єдність живих (Церква воююча) і померлих (Церква торжествуюча). Ми молимось за тих, хто відійшов від нас, а вони, ми віримо, моляться за нас. Разом ми і є "Церква Бога Живого – стовп і утвердження істини" (1Тим. 3: 15).
3. Суботи другого, третього і четвертого тижня Великого Посту. Час посту – це час роздумів над своїм життя, це час жертви, час внутрішньої зміни. У ці дні важливо єднатись у спільній молитві з усією спільнотою Церкви, а померлі, як ми вже зрозуміли, є теж частиною цієї спільноти. Поминання померлих у суботи Великого посту пов'язані ще із тим, що згідно з православним уставом, на буднях у великому пості не звершується повна Літургія (св. Йоана Золотоустого, чи св. Василія Великого), а тільки Літургія Ранішосвячених Дарів, на якій не приноситься безкровна Жертва, а отже є неможливим звершити Євхаристію в пам'ять про померлих.
4. Субота Димитріївська. Цього поминального дня немає в інших Православних Церквах. Будемо чесними, що це тільки російська практика, яку ввів у церковне життя Димитрій Донський, як поминання воїнів, які полягли на полі Куликівської битви у 1380 році. З Московії ця практика перейшла і до нас, спочатку як поминання всіх померлих воїнів, а тепер трансформувалась у звичайну батьківську поминальну суботу. Молитви забагато не буває, тому, не зважаючи на походження цього поминального дня, він прижився у нашому літургічному житті. Тим більше, що у цей період випадає поминання всіх померлих у Католицькій Церкві.
5. Усікновення чесної глави Іоана Предтечі. Оскільки св. Іоан Хреститель постраждав за істину, як добрий воїн Божий, то 11 вересня Церква в особливий спосіб згадує всіх загиблих воїнів. Хоч і ця практика досить пізнього походження. Вона була встановлена у 1769 році під час турецько-польської війни.
6. Радониця. Загальне поминання померлих у понеділок чи вівторок після Фоминої (провідної) неділі. Встановлене для того, щоб живі і померлі спільно розділили радість пасхальних днів. Тому іноді в місцевій практиці ці поминання звершуються ще на світлому тижні, на другий, чи третій день Пасхи. Це, звичайно, суперечить церковному уставу, але згідне із прагненнями людських сердець у найбільше християнське свято – Великдень – проявити свою любов до рідних у спільній Літургії та відвідати їх могили.

Кожна сім'я має свої традиції. Церковна громада – це також духовна сім'я, яка має свої літургічні і обрядові традиції. Серед таких є і окремі поминання померлих. Наприклад, загальна Літургія за всіх померлих парафіян у більшості галицьких парафій звершується наступного дня після престольного свята, празнику, у так званий "попразен". Щоб і спочилі члени спільноти відчули радість свята. Також іноді загальні панахиди звершуються на другий, чи третій день Різдва Христового.

Молитва за померлих – це не молитва страху і не молитва відчаю перед лицем смерті. Це молитва любові і єдності. У дні поминання померлих ми, як ніколи, засвідчуємо свою віру в те, що мертвих не існує. "У Бога всі живі", а отже і ми нікуди не дінемось із буття і колись також потребуватимемо молитви. Головне, щоб наша молитва не була формальною. Щоб вона не полягала у тому, щоб раз, чи кілька разів у році принести до храму хліб і цукор (бо священик має щось їсти), подати записку з іменами (бо священик має за щось жити) і з відчуттям виконаного обов'язку поставити галочку у своєму життєписі. А в тому, щоб молитовна пам'ять була пам'яттю єдності і пам'яттю любові, та не обмежувалась стінами храму.

о. Назар ЛОЗИНСЬКИЙ