Послання Предстоятеля Української Православної Церкви з нагоди 1000-річчя заснування Собору Святої Софії Премудрості Божої

Собор Софії Премудрості Божої у Києві – це кафедральний собор Церкви Київської Русі, спадкоємицею й правонаступницею Якої є Українська Православна Церква. Цей Собор зведений за задумом Хрестителя Русі святого рівноапостольного князя Володимира трудами нашого Просвітителя святого благовірного князя Ярослава Мудрого.

Київський Софійський собор – одна з найвизначніших святинь світового Православ’я, унікальний скарб вітчизняної культури, мистецтва, архітектури; велична пам’ятка історії, що закарбувала у своєму бутті віхи трагедій і злетів, потрясінь і перемог, які пережили наша Церква і наш народ.

Воістину цей собор – прекрасний плід «спасительного сíяння» хрещення Київської Русі, завдяки якому на нашій землі постали Божі храми й обителі, засвітилися лампади чернечого подвижництва, почали працювати осередки книжності й духовності.

«Премудро стьсозда Себе дом» (Пр. 9, 1) – Святу Русь, земне угіддя Пресвятої Богородиці, під покровом Якої Господь зберіг наш народ і нашу Церкву від часів хрещення до нинішнього. Величним символом цього є чудотворна мозаїчна ікона Божої Матері «Оранта» в Київському соборі Софії Премудрості Божої. «Оранта» чудесно збереглася впродовж тисячоліття, не втративши первозданної краси під час страшних випробувань: війн, пограбувань, пожеж, ударів стихії, панувань чужинців і богоборців. Цей образ отримав назву «Непорушна стіна» і став символом непорушності Православ’я Святої Русі.

«Добр послух благоверию твоєму, о блаженниче» – пише у «Слові про Закон і Благодать» митрополит Київський Іларіон, підносячи хвалу князю Володимиру. Святитель Іларіон був не тільки свідком побудови собору. У Софії його було в 1051 році поставлено на митрополичий престол всієї Русі: «Постави Ярослав Лариона митрополитом русина в Святей Софьи, собрав епископы» – свідчить «Повість врем’яних літ». Таким чином, відразу по освяченні собор став кафедрою Київських митрополитів, центром загальноцерковного життя, осердям книжного вчення і християнської премудрості.

Ще князь Володимир дбав про те, щоби «учение книжное» розповсюджувалося по всій руській землі. Літопис пише, що Ярослав також «любим бе книгам, и многи написав положи в Святей Софьи церкви».
Преподобний Нестор Літописець у «Повісті врем’яних літ» пов’язує народження ідеї християнізації Русі з перебуванням послів князя-язичника Володимира Святославича на богослужінні у храмі Софії Премудрості Божої в Константинополі. Краса храмової архітектури незрівняного творіння імператора Юстиніана Великого й краса богослужбового дійства стали тоді важливим чинником у виборі віри: «… И приходом же в Грекы, и ведоша нас, идеже служат Богу своему, и не знаем, на небе ли были или на земли: несть бо на земли такого вида или красоты такой…»

Святитель Іларіон у «Слові про Закон і Благодать» свідчить про ідею святого Володимира зробити Київ новим Константинополем. Сакральний град рівноапостольного імператора Константина Великого, що мав своїм стрижнем собор Софії Премудрості Божої, став архетипом для столиці нової християнської Русі. Задум батька втілив Ярослав Мудрий, як Соломон, що здійснив бажання Давида побудувати Господу величний храм в Єрусалимі.

Задум, що витікає з русла Божественної волі і який осяяний Божим благословенням, має таку ж творчу силу, як і його реалізація. Святитель Іларіон говорить про Київський собор Софії Премудрості Божої, як про дар Богу обох славетних руських князів: «…Иже недокончанная твоя доконча, аки Соломон Давида, ижедом Божий великий святый Его Премудрости созда на святость и освящение граду твоему, юже с всякою красотою украси златом и сребром и камением драгим, и сосуды честными…».

Софія Київська постала не лише як наслідування головного храму столиці Візантії. За думкою ії споруджувачів, вона мала перевершити цей храм славою і красою. Митрополит Іларіон говорить: «…Яже дивна и славна всемстранам, якожеина не обрящется во всем полунощи земнем, от востока до запада». Київський собор Софії Премудрості Божої став взірцем для Софійських храмів, що згодом постали у Новгороді, Полоцьку, Вологді, Тобольску, Архангельську.

Києво-Софійський собор мав не лише загальноцерковне, але й загальнодержавне значення. Саме тут великі Київські князі отримували благословення на княжіння. Собор став великокнязівською усипальницею. На площі біля собору збиралося народне віче.

Нажаль, порушення нащадками християнського заповіту святих князів Володимира і Ярослава про єдність Київської Русі та братню любов один до одного привело до розбрату та міжусобиці, які розхитали «золотий стіл» Київських князів, і тільки Софійська митрополича кафедра ще довгий час утримувала руські землі в юрисдикції Києва як духовного центру.

Батиєва навала (1240 р.), напади кримсько-татарських ханів Едигея (1416 р.) та Менглі-Гірея (1482 р.) завдали тяжких руйнацій Софії. Століттями стояв собор у запустінні, напівзруйнований, відкритий усім вітрам і катаклізмам. У 1608 р. перейшов до уніатів, але запустіння тільки посилилося.

Відродження святині почалося у 1633 році, коли святитель Петро Могила повернув собор православним, відновив стіни і куполи, відродив літургічне життя і влаштував при ньому монастир. Головною ідеєю митрополита Київського Петра Могили стало повернення до спадщини святого рівноапостольного князя Володимира. Саме в цьому святитель вбачав запоруку відновлення основ буття Церкви і держави. Він влаштував у Софійському соборі приділ на честь святого Володимира та поновив древнє зображення князя у центральному нефі собору.

Актом дії всеблагого Промислу Божого стало віднайдення святителем Петром Могилою у 1635 році чесних мощей рівноапостольного князя в руїнах Десятинної церкви. Частку мощей святого Володимира митрополит поклав у Софійському соборі.

Святитель Петро Могила відродив традицію, започатковану митрополитом Київським і всієї Русі Іларіоном, проведення у Софії загальноцерковних Соборів. У день престольного свята Собору на Різдво Пресвятої Богородиці 8 (21) вересня 1640 року в Софії Київській розпочав роботу Помісний Собор нашої Церкви, на якому було розглянуто і прийнято богословський документ надзвичайної ваги – Православне Сповідання віри, щоб, як говорив святитель Петро Могила, «до обычаев давних предков наших, за которых благочестие воссияло, привести». Згодом Катехизис святителя Петра Могили було схвалено чотирма східними Патріархами, чим засвідчено єдність Київської Церкви зі Вселенським Православ’ям.

Святитель Петро Могила робив усе, щоб воскресити славу і загальноцерковне значення Софії як кафедрального митрополичого храму, який він називав «единой народа нашого православного оздобой, головой и маткой всех церквей».

У ХІХ столітті почалося вивчення древнього собору. Вирішальним внеском у справу дослідження унікальної пам’ятки стала праця Київського митрополита Євгенія (Болховітінова) «Описание Киево-Софийского собора и Киевской иерархии», велике наукове значення якої не втрачено й понині. З благословення і старанням Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова) в соборі були проведені масштабні реставраційні роботи, в результаті чого відкрилися прекрасні фрески давньоруської доби.

Розпад Російської імперії, революційні процеси привели до хаосу і розладу не лише в суспільному, але і в церковному житті. Собор Софії був свідком цих бурхливих подій, перипетії яких торкнулися і його життя. Разом з усією Церквою він прийняв муки і страждання. Під час сталінських репресій, а згодом військових дій Другої Світової війни лише чудо Божої милості та фаховий подвиг науковців, археологів та всіх працівників Національного історико-культурного заповідника «Софія Київська» не тільки врятували собор від загибелі, але й розкрили його першоздану красу та історію.

З падінням богоборчого режиму до Софійського собору почала повертатися молитва. У 1990 році саме в Софії Київській відбулося дарування Патріархом Московським і всієї Русі Алексієм ІІ Томосу про незалежність і самостійність в управлінні Української Православної Церкви. Але, нажаль, розкол українського Православія, та трагічні конфлікти й протистояння довкола Софії у 1990, 1993 та 1995 роках, призупинили процес повернення Церкви до свого Собору.

Співробітники Національного історико-культурного заповідника багато зробили і роблять для збереження древнього храмового комплексу, та все ж святиня живе справжнім життям лише тоді, коли у її стінах лунає молитва.

Ми молимося, щоб у кафедральному соборі Київських митрополитів на честь Софії Премудрості Божої засвітилася лампада богослужбового життя.

Збереження Собору Святої Софії, який сьогодні відзначає своє 1000-річчя, — це спільна справа Держави і Церкви, спільне служіння працівників заповідника і священнослужителів. Саме з такими думками і молитвами ми вступаємо у друге тисячоліття Кафедрального собору Київських митрополитів та визначної пам’ятки історії та архітектури світового значення – Київського Собору Софії Премудрості Божої.
 

† Володимир,
Митрополит Київський і всієї України,
Предстоятель Української Православної Церкви