Паризька трагедія несподівано голосно відгукнулася в моєму рідному медіапросторі. Несподівано — бо ми в полоні власної трагедії, бо поріг чутливості підвищений, бо Париж далеко, бо Парижеві на нас досі було начхати, тож нам на нього — і поготів.
Інше насторожило мене в нашій вітчизняній реакції на паризький розстріл: як швидко, майже без паузи, ми перейшли від засудження вбивства до засудження жертв.
Паризька трагедія несподівано голосно відгукнулася в моєму рідному медіапросторі. Несподівано — бо ми в полоні власної трагедії, бо поріг чутливості підвищений, бо Париж далеко, бо Парижеві на нас досі було начхати, тож нам на нього — і поготів. Власне, в нашій реакції на розстріл Шарлі переважно це і проглядалося — глуха, травматична мстивість. Мовляв, думали, що у вас нічого не може трапитися, у вашому благополучному домі? Тож отримуйте, побудьте в нашій шкірі! Не заради образи і звісно, не задля обвинувачення тих, хто захопився «мірянням трагедіями». Це просто травма. Наша травма. Добре, що ми тепер про неї знаємо.
Інше насторожило мене в нашій вітчизняній реакції на паризький розстріл: як швидко, майже без паузи, ми перейшли від засудження вбивства до засудження жертв. І це зробили не пустопорожні фейсбучні базіки (і вони, звичайно, теж) — це зробили мої колеги по журналістському цеху. Виявивши нудотну близькість до російських колег — які зайнялися тим самим так само швидко, — і нудотно нікчемну солідарність зі своїми колегами європейськими. На диво багато моїх колег виявилися на боці вічно скривджених «релігійних почуттів», а не на боці свободи слова, завели про «блюзнірство», а не про загублені життя. Продемонстрували готовність до перекручування і підміни понять (а якби таку карикатуру намалювали на вашу матір?) Продемонстрували елементарне професійне боягузтво («не треба гратися з вогнем!») Продемонстрували чванливу провінційність (Європа така аморальна — але нічого, от ми принесемо їй своє «світло зі Сходу» і відродимо її духовність).
Ну гаразд, треба ж нам чимось себе тішити — так чом би не міфами про нашу незвичайну духовність? Набагато гірший міф про «ображені почуття», якими можна виправдати насильство. Набагато гірші балачки про те, що «свобода слова не для того, щоб...» Я дивуюся своїм українським колегам, які готові підтримати обмеження свободи слова заради захисту чогось ефемерного і, можливо, зовсім неіснуючого. Здавалося б, на близьких кривавих прикладах ми могли переконатися в тому, що «релігійні почуття» — політична спекуляція, що їх «образи» завжди мають політичне підґрунтя, що їх «захист» — привід для цілковито політичних безчинств. Невже після «захисту істинного Православ'я» на Донбасі це ще комусь потрібно пояснювати?
Те ж саме з паризьким терактом — який так самісінько був політичною, а не релігійною акцією: стверджувати, що мотивом терористів була помста за «ображені релігійні почуття», а тим більше закликати обмежити свободу (жертви) заради захисту почуттів (вбивць) — означає підтримувати терор. Не релігії, не релігійні почуття, а чиясь жадібність, владолюбство та інші суто людські пороки, чийсь відчай — ось причини насильства і страждань. Ось справжнє обличчя «релігійних воєн», що стоїть за вигуками про порятунок «канонічного Православ'я» або «Аллах акбар».
Те обличчя, яке, до речі, у багатьох своїх карикатурах витягали на білий світ художники Шарлі. «Релігійними почуттями» маніпулювати легше, ніж будь-якими іншими — тому що ці «почуття» надумані. Немає «релігійних почуттів». Є віра. Чи немає віри. Якщо віра є — ніякі «блюзнірства» її НЕ похитнуть. А якщо її немає ... О, тоді в гру вступають «релігійні почуття», підтримані вогникамим автоматів, «градів» та всіх інших видів стрілецької зброї. І якщо якісь «релігійні почуття» можуть виявитися приводом для вбивства/війни — такі «релігійні почуття» повинні бути добряче висміяні, ображені під зав’язку. Сатира — це, звичайно, шокова терапія, але іноді вона йде на користь пацієнту. «Релігійні почуття» можуть вийти з цього випробування очищеними від політичної скверни. І вбивці втратять можливість використовувати їх у своїх брудних іграх. Це стосується не тільки і не стільки Шарлі й Аль-Каїди. Для мене, наприклад, це стосується насамперед «русского міра» і війни на Донбасі.
Стверджувати, що почуття людини — будь-які, «релігійні» зокрема — «абсолютно беззахисні» перед «журналюгами, що геть розперезалися» — омана, в яку журналіст не має права вводити свого реципієнта. Є не один законний спосіб довести газету до колапсу, а журналіста — до кольок у печінках. І в Європі таких можливостей більше, ніж у нас. Якщо Шарлі «розпалював ненависть» — це привід для судового розгляду. Як і радикальні проповіді в паризьких мечетях. Але справа в тому, що у Франції свобода слова однакова і для карикатуриста, що малює Пророка, і для імама, що проклинає гяурів, які утримують його коштом своїх податків. Репутація Шарлі добре відома реципієнтам, як і репертуар проповідей в паризьких мечетях — кожен може вибрати собі своє. Ніхто нічого не приховує і не забороняє — доки справа не доходить до рукоприкладства. Така суть суспільного договору, що дотримується прав і свобод особистості більше за ідеї.
Порівняння карикатур Шарлі з «непристойними зображеннями дітей, матері і т.п.» — ще одна маніпуляція моїх колег, що не витримує критики. Якщо якийсь західний карикатурист або автор таким чином зобразить реальну людину, тим більше дитину... Втім, ні, цього ніхто не опублікує — якщо тільки мова не йде про політиків та інших публічних людей, які самі вибрали для себе таку долю. Але вони в таких випадках найчастіше або подають до судів (які часто виграють), або втішають себе думкою про те, що «олл паблісіті із гуд паблісіті».
Стосовно ж вашої конкретної доньки чи вашої конкретної мами така ситуація неможлива. Тому що це образа особистості. Те «святе», яке чомусь випадає з поля зору і, гірше того, підміняється в суто «руссміровському» дусі нашими критиками Шарлі. За образу особистості в західній традиції переслідують жорстко — тамтешні медійники добре це знають і вельми зважають на це. Так, образа святині зачіпає віруючу людину. Вона її засмутить. Вона може викликати в ній тривогу, навіть побоювання за свою безпеку. Але образа будь-якої святині не є безпосередньою образою особисто ім'ярека — навіть якщо він ревний віруючий. Релігія — не особистість. Особистість — Бог, але Його образити людям не під силу. Той, хто робить такі спроби — безумець, і його можна хіба що пожаліти. Релігія — це система світогляду. Її образити не можна. З ідеями можна не погоджуватися, не розділяти, з ними можна сперечатися, з ними можна боротися конвенціональними — тобто ненасильницькими — методами.
Що й робив атеїстичний лівий журнал Шарлі. Адже те, що ми з вами називаємо «проповіддю» і «місіонерською діяльністю Церкви», для атеїстів — «релігійна пропаганда». І вони абсолютно впевнені у своєму праві на релігійну пропаганду відповідати своєю — атеїстичною, антирелігійною. І вони дійсно мають це право. Якщо ми не визнаємо права атеїстів на їх власну «проповідь», хто поручиться за те, що в недалекому майбутньому не спіткає та ж доля наше право на християнську проповідь? «Свобода совісті» — це не захист віруючих від атеїстів (як вважаємо ми, травмовані «совком»). Атеїсти користуються нею так само, як і ми. Не можна захищати віруючих від атеїстів на законодавчому рівні, збільшуючи свободи одних за рахунок інших, як не можна захищати такими методами послідовників однієї релігії від послідовників іншої. Протекціонізм щодо якихось конкретних ідей і світоглядів — палиця з двома кінцями.
Тому треба вчитися боротьби за душі в умовах чесної конкуренції у правовому полі, а не волати за кожної нагоди про «блюзнірство» з вимогами негайно покарати за «ображені почуття». У вас проблеми з підвищеною чутливістю в області релігійних переживань? Пийте бром і зміцнюйтеся у вірі.
Ні, я зовсім не вважаю, що українські журналісти повинні були дружно схвалити карикатури Шарлі. Ні за змістом, ні з естетичних міркувань. Я впевнена, що і у Франції є чимало людей, яких ці карикатури короблять. Чимало редакторів, які не пустили б їх на свої шпальти. Чимало читачів, які ні за що не куплять навіть для того, щоб розпалити камін. Що мене неприємно вразило в колегах — те, що вони не зупинилися на несхваленні картинок. Вони йдуть далі — міркуваннями про «межі свободи слова» і про те, що «свобода слова не для того існує».
Тобто, на мою скромну думку, зраджують професії. Тому що журналіст знає, що свобода слова або існує — і тоді вона існує для всіх і вся, а з тим, що виходить за рамки закону, має справу поліція і суд, — або її зовсім немає. І журналіст перший, хто кровно не зацікавлений в будь-якому обмеженні своєї творчої свободи. Тому що журналіст знає, що будь-яке обмеження свободи — особливо слова — веде прямо до маніпуляцій інформацією, зловживань і вибіркового правосуддя. Адже зловживання — результат не необмеженої, а якраз обмеженої свободи.
І врешті, журналістові зовсім негоже плутати себе і читача міркуваннями про те, що, мовляв, не було б карикатур — не було б розстрілу. Був би. І мої дорогі колеги прекрасно це розуміють. Тому що розстріл був не релігійною, а політичною акцією, спрямованою на політичні наслідки — а значить, карикатури були тільки приводом, а «релігійні почуття» — тільки прикриттям. Не було б їх, знайшлося б щось інше.
І тут — як і зі свободою совісті, — ми опиняємося в радянській пастці. Кожен, хто вважає, що «свобода слова існує для того, а не для цього» — аналогічний до тих, хто вважає, що свобода совісті існує для віруючих і не стосується атеїстів. Тобто, в однієї категорії громадян виявляється трохи більше прав, ніж в іншої. Або — у разі зі свободою слова — у тих, хто використовує свободу слова «правильно» більше прав на свободу, ніж у тих, хто її використовує «неправильно». Що ж, буває й таке. Наприклад, у Кисельова більше свободи слова, ніж, скажімо, у Шендеровича, у Першого каналу більше свободи вести мовлення, ніж у Граней.ру. А у Кирила Фролова з Ентео більше прав на свободу віросповідання, ніж у Пуссі Райт і учасників виставки «Обережно, релігія».
На жаль, так, ми погоджуємося: або Шарлі, або Перший канал. І будь-які міркування на теми «прикручування» або «правильного розподілу» свобод відводять нас все далі від Європи, все глибше в Руссмір. Треба вибирати. Можливо, вибирати буде легше, якщо ми згадаємо, що медіаринок Європи — це далеко не тільки Шарлі (це ототожнення, до речі, з успіхом протиснули в уми читачів російські ЗМІ та заразили цим український медіапростір). Європа — Шарлі тільки зараз, коли вона відчула небезпеку для однієї зі своїх основоположних свобод і зробила розстріляний журнал своїм символом. А взагалі вона вкрай різноманітна. Сподіваюся, немає потреби комусь нагадувати про пряму залежність різноманіття і ступеня свободи? Якщо треба — ще раз погляньте на російські медіа.
І останній аргумент — для тих, кого не переконали наведені вище. Після нічного побиття студентів Україна масово висипала на Майдан. Зникли останні вагання, скепсис, пропали сумніви, пішли в небуття аналогії й апатія. Тому що факт побиття студентів був кричущим. Це було насильство в чистому вигляді, застосоване до людей, які вийшли на мирний протест. Це був злочин проти особи і проти громадянина, — ми вийшли захистити їх права, і тому назвали свій Майдан «революцією гідності» і Євромайданом. Нікому з нас в той момент не прийшло до голови, що у «беркута» «був привід», що студенти «самівинні», що «їх просили не розпалювати, а вони...», що «вони викрикували образи на адресу міліції». Ні, ми люто затикали роти тим, хто так вважав — пам'ятаєте? І ми були праві. Тому що звинувачувати жертву — зло. Тому що відповідати жорстоким насильством на безособові образи — неприпустимо. Тому що право на мирний протест (проти чого і кого завгодно) — невід'ємне право громадянина. Тому що побити, вбити — злочин проти людини, який не можна зрозуміти, не можна нічим виправдати, а шукати виправдання — означає заохочувати злочин.
Тож чому у нас тепер змістилися акценти?