На другий день Великодня, відразу після Літургії, протоєрей Андрій Пономаренко, настоятель громади Воскресіння Христового в с. Олександрівка біля Дніпра, зібрав своїх парафіян на збори. Вони відбулися за дуже невеликої кількості вірян — 16 осіб — більше зібрати просто не було можливості: війна багатьох з них зробила вимушеними переселенцями.
У результаті на зборах було сказано "прощай" Московському Патріархату і вирішено стати частиною Православної Церкви України. А вже за кілька днів о. Андрій отримав вердикт від єпархії УПЦ МП, до якої досі належав.
Про обставини цього рішення та багато іншого говоримо зі самим о. Андрієм Пономаренком.
— Отче Андрію, що спонукало Вас зараз провести ці збори і чому більшість на них присутніх не захотіла очікувати на той час, коли зберуться всі парафіяни?
— Власне, розуміння того, що єдиним шляхом досягнення єдності православ’я в Україні є “дорожня карта”, яку запропонував Патріарх Варфоломій, у мене було ще до Установчого Собору ПЦУ.
Це може видаватися трохи дивним, тим більше з огляду на те, що я до сьогодні залишався кліриком Української Православної Церкви — організації, що ігнорувала всі потуги Вселенського Патріарха з “уврачєванія” розколу Церкви в Україні. Але в таких нелінійних, непростих питаннях, як духовне самовизначення, кожен крок має “визріти”. Особисто я молився та чекав, коли Господь дасть знати, що “вже пора”.
У Велику Суботу особисто я відчув, що за моєю спиною закрилися всі двері і лишився один єдиний шлях — вже тепер долучитися до єдиної Помісної Православної Церкви України. Я щасливий, що мою рішучість підтримали і віряни нашої громади (бо хто такий пастир без пастви?) Але ця радість затьмарена болем страждання народу України, який тепер платить велику ціну за пізнання самого себе. Поранені, загиблі захисники нашої землі, безневинні жертви серед цивільних, це все наші рідні. Вони є трохи не в кожній родині…
— Вас можна привітати: у відповідь на ті збори і рішення Ви отримали "лист щастя" від УПЦ МП із забороною. Як це вплине на Ваше служіння? Чи це якось відобразиться на ставленні до Вас оточуючих?
— Так. Є такий “лист щастя”. Я не каноніст і тлумачення канонів виходить за межі моєї професійної компетенції. Та навіть, якщо уважно прочитати ті канонічні правила, на які в своєму указі посилається митрополит Іриней, керуючий Дніпропетровською єпархією УПЦ МП, подивитися їх тлумачення загальновизнаними авторитетними каноністами, то стає очевидним, що їх ніяк не можна застосувати як аргумент моєї заборони у священнослужінні без права причастя Святих Христових Таїн. Детально я відповів на звинувачення в архиєрейському Указі на своїй сторінці в Фейсбук. Спробую максимально стисло викласти головну суть зауважень до Указу № 22 від 29.04.2022р. керуючого Дніпропетровською єпархією УПЦ митр. Іринея (Середнього), про мою заборону в служінні та відлучення від Св. Христових Таїн.
Ви запитали також про реакцію людей та чи змінилося їх ставлення до мене.
Від тих, з ким знайомий особисто, я отримав за останні дві доби три-чотири зітхання про те “яке ж горе, яка біда”, а загалом хто мене знає особисто або підтримали, або поважають прийняте рішення.
Що ж до мого подальшого служіння, то воно тепер буде під омофором Предстоятеля Православної Церкви України. Таким чином нинішні та будь-які подальші заборони з боку архиєрея в єдності з Московською Патріархією є недоречними, бо їх адресують священику іншої Помісної Церкви…
— Збори надіслали Предстоятелю ПЦУ Блаженнішому Епіфанію прохання прийняти громаду під свій омофор. А, виходячи зі складних обставин воєнного стану в Україні, текст прохання запропонували підписати іншими членами громади впродовж Світлої Седмиці. І як, підписують? А може є гострі протести?
— Наша громада досить невелика чисельно. У найвизначніші християнські свята в храмі збиралися на службу Божу від 40 до 70-ти вірян. А після 24 лютого багато хто з вірян виїхали з дітьми за межі Дніпропетровської області, або й за межі України. Тому й було запропоновано оголосити звернення до Блаженнішого Епіфанія відкритим для підписання протягом Світлої Седмиці. З вдячністю скажу, що ще ЖОДНОГО протесту не було. Сестра телефонує сестрі та просить поки вона не вдома за неї підписати наше звернення, прочанка надсилає мені повідомлення в месенджері, простий лайк — всі ці форми підтримки свідчать про одне — громада визріла полишити структури Московської Патріархії та долучитися до Помісної Церкви України. Світла Седмиця вже минула, та і після неї прочани по одному, по двоє ще долучають свої підписи під проханням прийняти громаду під омофор Предстоятеля ПЦУ.
— У проханні, зокрема, йдеться про те, що громада воліє мати статус ставропігійної, бути під прямим омофором Предстоятеля ПЦУ, і просить передати її під тимчасове управління митрополита Олександра (Драбинка). Чому саме такий статус Ви бажаєте мати? До речі, таких прохань доволі немало від громад, що змінюють юрисдикцію.
— Заснування Київської Ставропігії постановою Священного Синоду ПЦУ №25 від 23.03.2022 було зроблено не просто так. Є різні перепони для щирої та спільної служби різних православних громад. Це і взаємні образи, і сумніви в законності свячень деяких священнослужителів та єрархів (як реальні, так і навіяні), й інші реальні та надумані перепони єднання…
Та їх можна минути, якщо будуть створені паралельні майданчики в середині єдиної церковної структури. Два-три вікаріатства на одній території з досвідом подальших співслужінь, на мою думку, здатні заступити відсутність взаємного покаяння у гріху розколу… Архиєреї мали можливість для такого взаємного покаяння та примирення і нею не скористалися. А ми можемо досвідом спільної молитви пройти цей шлях і отримати єдність, так би мовити, на рівні “горизонтальних зв’язків”.
Я не виключаю можливість створення й інших форм співіснування православних громад, наприклад, вікаріатства з правами широкої автономії (можливо і без архиєрейського надзору). Тут бажано не обмежувати творчу думку, а все вести до єдності, обраної вільним вольовим вибором.
— Як бачимо, у 2018 р. Вселенська Патріархія, коли вона відновила у жовтні свою юрисдикцію над Київською митрополією, визнала свячення всіх єпископів в УАПЦ і УПЦ КП та дозволила зберегти існуючі єпархіальні поділи, що призвело до існування паралельних структур. Тобто зараз, якщо певна частина громад, яка вийде з УПЦ МП і долучиться до ПЦУ, захоче створити свою структуру, то це має право на існування? Зрозуміло, що коли б це зробили громади на чолі зі своїм єпископом, то це було би простіше.
— Я знаю, що сьогодні обговорюються певні цікаві проекти, крім вже існуючої Ставропігії Київського Митрополита, та про це ще не час говорити. Якщо вдасться, то про це ми знатимемо не за чутками, а за опублікованими рішеннями.
— До речі, про єпископів, невідомо про жоден випадок виходу єпископа з лона УПЦ МП і переходу до ПЦУ. Попри те, що багато з них перестали поминати Патріарха Кирила чи дозволили своєму кліру це не робити, що багато хто доволі гостро виступив проти позиції Московської Патріархії і т.д. Жоден не зробив рішучішого кроку і не порвав з МП. Чи все таки є або будуть такі? Відомо, що і у 2018 році деякі нібито збиралися на Об’єднавчий Собор. На Вашу думку, що стримує єпископат УПЦ МП?
— Єпископат УПЦ — це закрита корпорація… Знаєте, що буде зі свіжим огірком, якщо його покласти в банку з солоними огірками? Розумні, помірковані владики, з якими мав приємність спілкування, раптом на тему виходу з підпорядкування МП повторюють однакові ідеологічні наративи.
Я не розумію, що відбувається між архиєреями, і я не можу сказати що саме їх стримує.
— За ці два місяці священнослужителі, а також миряни, УПЦ МП підготували кілька відкритих (а може й закритих) звернень до Предстоятеля УПЦ МП, своїх єпископів, навіть Вселенського православ’я з різними проханнями і вимогами. Серед авторів чи підписантів цих звернень були і Ви; навіть на зборах Вашої громади це згадано. Чи був результат від цих звернень?
— Ні. Реакції ніякої. Глухе мовчання. Хіба митрополит Антоній (Паканич) у відеозверненні назвав таких активістів юдами. Та й по всьому…
Хоча я не можу знати всього, що відбувається в релігійній організації, яка нараховує більше сотні єпископів та 10 000 релігійних громад. Але жодної інформації про хоч-яку відповідь від єпископів я ніде не зустрічав. Аби таке десь було, то співбрати священнослужителі вже обговорювали б таку подію як щось екстраординарне і на що всі чекають.
— Тобто як у пісні: а у відповідь тишина… Сотні священнослужителів звернулися до архиєреїв — вони не відреагували. Але і ті, що підписали, у більшості своїй також нічого не зробили далі. Чи не здається Вам дивним таке очікування? На що вони сподівалися, коли підписували, і чого очікують тепер, чому не роблять наступних кроків?
— У мене немає простих відповідей на ці питання. Спільнота православних християн об’єднана під однією вивіскою “УПЦ” дуже і дуже різноманітна. Це аж ніяк не “монолітний загін спецпризначенців ФСБ РФ”. Тут є і правдиві християни, і пристосуванці, є патріоти свого народу, які вже тепер своєю кров’ю захищають право народу України на своє існування, і є колаборанти, є корисні ідіоти і реальні агенти сусідньої федерації… Є сильні та цілісні особистості, що проявляють дива волі… Ну от, наприклад, священик Дніпропетровської єпархії Андрій Пінчук — я його знаю вже дуже давно, ми з ним створювали один із перших на Дніпропетровщині православний духовно-освітній центр. І мені тоді доводилося навіть “гальмувати” його просто шалений темперамент (я був завучем того центра)… Сьогодні цей панотець вже врятував з-під обстрілів тисячі людей… А поряд є священнослужителі, які повторюють злочинну мантру, що єдність з МП дорівнює вірності Церкві Христовій…
Так само і “підписанти” позову на Патріарха Кирила до Пентархії є людьми дуже різними. Є ті, хто сподіваються на рішучі дії єпископату УПЦ. Вони чекають обіцяного в кулуарах Архиєрейського Собору УПЦ після Світлої Седмиці, тобто завтра-післязавтра. Є ті, хто мають надію на двох-трьох єпископів, що відшукають в своїй християнській совісті мужність звільнитися від тиску корпоративного духа закритого кола архиєреїв, та очолять ініціативу низового священства… Тож, кожен чекає на своє…
— Як Ви бачите розвиток цих процесів далі?
— На мій погляд та на моє відчуття віднайдеться ще дещиця священнослужителів та громад, які зголосяться долучитися до ПЦУ під омофором місцевих правлячих архиєреїв, або безпосередньо під омофором Предстоятеля в Ставропігії Київської Митрополії. Ще, трохи згодом, можлива реалізація інших можливостей для священиків та вірян УПЦ долучитися до ПЦУ… Але про це ще не час говорити. Ну а потім залишиться тільки чекати нашої Перемоги.
Після неї у держави звільняться сили, щоб знову повернутися до розгляду форми існування в суверенній державі структур Московського Патріархату. І якщо не спрацюють органи легітимної державної влади, почнуть діяти методи “народної люстрації”. І, на моє глибоке переконання, останнє є найгіршим та найзгубнішим сценарієм розвитку подій, бо народна стихія мислить категоріями колективної відповідальності.
— Тобто Ви вважаєте, що МП має перестати існувати в Україні? Чи не будуть використані спроби ліквідувати МП задля мобілізації пастви і кліру МП в Україні проти держави?
— Мобілізація пастви та кліру перед загрозою ліквідації структур МП? Ця козирна карта вже давно “грає”, але президент сусідньої федерації цю карту вже “зкинув” і вона втратила свою вагу після брутального вторгнення 24 лютого.
Бути або не бути представництву МП в Україні, і в якій формі їм існувати буде вирішувати українська влада та суспільна думка. Прихильники РПЦ в українському суспільстві залишатимуться і надалі, бо це очевидна реальність всіх уламків імперій. Про які імперії ми б не згадали, на території їх колоній слід імперії лишається на довгий час.
— Зараз в офіційному медійному просторі УПЦ МП дуже рідко чути, що саме російські війська обстрілюють православні храми, взагалі не чути, що Патріарх Кирил благословив російську агресію, що священнослужителі РПЦ закликають знищувати українців як націю. Але все частіше вони знову повторюють мантру про “гнану церкву”, про те, як багато вони роблять для українців і т.д. Як на Вашу думку, чи таким чином не пробують в УПЦ МП зіграти роль, що вони поза відповідальністю, що МП і вони зокрема не причетні до цієї війни?
— Не можу дати ніяких узагальнень. Я відчуваю в такій постановці питання рефреном тему колективної відповідальності…
А от заяви про “гоніння”, на мій погляд покликані “згуртувати ряди” тих, хто перебуває в самій цій спільноті.
— Ви самі кажете УПЦ, без МП, подібне говорили деякі священнослужителі, які вже раніше перейшли під юрисдикцію ПЦУ. Звісно, це також символ самоідентифікації. Але для когось це і спроба сховатися від правди, відвести від себе відповідальність. Зокрема, коли йдеться про ті випадки, коли громада хоче вийти з юрисдикції МП, а їх настоятель переконує, що вони не МП, хоча в тому самому храмі можуть згадувати під час Літургії Кирила або згадують митрополита Онуфрія, а той вже молиться за патріарха московського. Тобто, навіщо приховувати цю приналежність?
— Я зануда, користуюся існуючою самоназвою цієї релігійної організації відповідно до її Статуту. Другий варіант, згідно зі законом про переіменування — РПЦвУ чи то заблокований, чи то ні… Абревіатура УПЦ МП штучна, це такий журналістський штамп. Але при тому, що я послуговуюся назвою зафіксованою в Статуті, при необхідності пояснюю, що УПЦ є складовою частиною РПЦ.
А щодо того, що багато хто з кліриків стверджує що УПЦ не =МП, то так, таке теж є. Такі люди схоже так багато разів повторювали слово “цукор”, що їм врешті стало солодко…
— До речі, не штучна, бо така спочатку офіційно вживалася і до тепер є на табличках на багатьох храмах УПЦ МП. А що стримує священиків УПЦ від виходу з МП? Чи настільки сильною є пропаганда МП, що лише вона канонічна? Чи щось інше так впливає на них?
— Треба врахувати і емоційну складову такого рішення. Людина духовно зростала в спільноті, де є свої духовні, емоційні, людські зв’язки. Долучаючись до ПЦУ, ці зв’язки можуть порушитися, або й зовсім зруйнуватися, а що чекає так би мовити “назовні”? Треба будувати стосунки з новими людьми і ці люди часто-густо вже сьогодні виявляють ворожість до всього, що зростало та жило в УПЦ. Можна бачити масу зовсім недружніх дописів, коментарів в соц.мережах і т.п. Це теж може страшити.
Складно приймати рішення про вихід в багатоштатних парафіях (коли є два-три та більше кліриків в одному храмі), де один-два священнослужителя мають патріотичний настрій, а один — пропагує “русскій мір”. В такій ситуації достатньо лише розпочати розмови з вірянами про неприродність перебування під омофором Патріарха, який благословляє експансію та вбивства, як дуже швидко вісточку про це принесуть правлячому архієрею, а той видасть указ про призначення настоятелем того-ж таки проросійського попа, а симпатиків ПЦУ ізолюють від можливості проявити ініціативу.
Важливою і навіть переважно вирішальною є позиція громади. Мені вже телефонували кілька панотців, які давно бажають долучитися до ПЦУ, але в громаді вони не знаходять підтримки. Скажу про себе — я також очікував моменту, коли вся громада буде готова для такого рішення. Для пастиря не може бути керівним принцип “дємократического централізма”, розподіл вірян на відсотки 50/50, 75/25 абощо — це трагедія для пастиря. Я впевнений, що так само є священики УПЦ, які справді чекають часу, коли всі члени громади сприймуть рішення слідувати Томосу про дарування автокефалії Православній Церкві України.
Також треба розуміти, що є клірики, яким байдуже до усіх цим проблем вибору. Є звичайні професійні жерці. Від таких загалом-то і нічого сподіватися…
Є і матеріальна складова. Я знаю немало ситуацій, коли священик вже давно бажає долучитися до помісної української Церкви, але він не має підтримки громади, або має проросійськи налаштованих ктиторів. Доброчесними пожертвами останніх, як правило, і будуються храми в селах, з тих таки пожертв виділяються кошти на утримання сім’ї священика. До речі, так само матеріальний мотив часто вбачають і в разі переходу з однієї в іншу юрисдикції. Десь в коментах я зустрічав подібне і про себе, кажуть: “проміняв боже на хліб”. Можу заспокоїти людей, яких так хвилюють мої статки. Ми з дружиною завжди зробляли на хліб своєю працею і наслідуючі апостола Павла, який виготовляв намети (Діянь 18,3) і як сам про себе казав: “в усьому беріг я себе, щоб не бути для вас тягарем” (2 Кор.11,9). Так от ми з дружиною іконописці, реставратори та ще я 22 роки працював викладачем в Дніпровському театрально-художньому коледжі. Ми себе якось прогодуємо. А от храм втратив ктитора, бо був у нас він один і він не сприйняв нашого рішення, вважаючи, що це “зрада віри”. Сподіваюся, що з часом це мине і розвіється ця омана.
— Тобто для великої кількості людей перебувати в одній Церкві з російськими агресорами, з патріархом, який благословив цю агресію, не є проблемою? І це ніяк не впливає на їх світогляд?
— Так. Легше перебувати в дрімоті, в зоні комфорту, ніж засвідчити про Правду перед самим собою. Це така собі дитяча забавка — хто закричав: “я в домікє”, того не чіпаємо. Пишемо на “домікє” “канонічна Церква” і все. Все інше нас не обходить.
— У зверненнях, які поширювалися у перші тижні війни, йшлося про вимогу скликати Собор і вимагати від Москви надати автокефалію УПЦ. Закономірно, що МП такого навіть не розглядає. Згодом просто звучали заклики виходити з МП. Але чи можливий інший вихід з МП, як не до ПЦУ?
— Це виключно відповідальність архиєреїв. Якщо вони знайдуть в собі волю до виходу з МП, я впевнений, що можна знайти й шлях. Але які б варіанти устаткування свого канонічного статусу вони б не обрали, кінцевим пунктом має бути об’єднавчий Собор. Але цей Собор не може бути схожим на Собори, які ми бачимо останнім часом, де голосують за домовлене в закритому режимі формулювання постанови. Гарним прикладом може бути Помісний собор Російської Православної Церкви 1918 року, який відновив патріаршество. Тобто — відкриті обрання делегатів Собору, робота в комісіях на соборі і т.д. Для української традиції притаманна якраз така традиція, це можна бачити і на прикладі Всеукраїнського Православного Собору 1918 року в Києві. Але повторю, що це виключно відповідальність архиєреїв, який обрати шлях.
І так, цей шлях має завершитися слідуванням Томосу про надання автокефалії Православній Церкві України.
— А як мав би виглядати, на Вашу думку, розвиток подій? Окремий Собор єпископів, священнослужителів і мирян УПЦ, на якому вони приймуть рішення про об’єднання з ПЦУ?
— Історія Церкви свідчить про те, що вихід з надскладних часів збурення церковної спільноти (наприклад, коли виникали та поширювалися єресі) не відбувався без участі світської влади. Сервілізм до державної влади в церковних організаціях лишається родимою плямою, хоча поряд з тим проголошується, що Церква відділена від держави. Думаю, що після перемоги державним органам влади доведеться “допомагати” церковним керівникам почати визначатися з формою подальшого існування УПЦ в українському суспільстві, але вже без МП.
А далі кращою формою Собору була б робота за прикладом вже згаданих Помісних Соборів 1918 року в Києві та в Москві, або, як приклад, робота того ж ІІ Ватиканського Собору. Той таки Московський Собор добре вивчений, там були і зібрання благочиннь (вікаріатств), обрання делегатів від вікаріатств, монастирів, братств, наукових товариств, передсоборні опитування єпископата, робота комісій по тематичних розділах, прийняття Соборних рішень… Та я впевнений є люди, які краще розуміються на цій темі.
— Але це може затягнутися і виглядати як спроба залишити все, як є. Чи не може бути такий варіант, що в разі, якщо вирішує вийти з МП єпископ, він збирає священиків, які його підтримують з громадами, на Собор і там приймають рішення звернутися до Предстоятеля ПЦУ? Це можуть бути і соборна зустріч кількох єпархій.
— Варіантів може бути кілька. Запропонований Вами я озвучував в телефонних розмовах з кількома владиками УПЦ, і переконаний, що як тільки такий/такі знайдуться, одразу немала частина кліриків з інших єпархій проситимуться під їх омофор екстериторіально. Я б точно так вчинив.
Але зверніть увагу, що у відповіді на Ваше попереднє питання я говорив про ситуацію ПІСЛЯ перемоги. Той, хто стоїть за правду, має вже сьогодні діяти. І сьогодні не час для помісних Соборів. А після перемоги цілком очікувано будуть ухвалюватися закони про заборону МП і це буде трігером для мешканців башт з слонової кістки.
— Повертаючись до ставропігії, її створення стало необхідністю, якщо громади на місцях з тих чи інших причин не можуть увійти в діючі єпархії ПЦУ. Зрештою, можемо пригадати, що і до об’єднання УАПЦ і УПЦ КП стосунки між ними не всюди були прикладом братньої любові. Що потрібно вже зараз робити, щоби поєднання в одній Церкві було і єднанням, і спілкуванням на місцях?
— Будемо відвертими, після об’єднання теж були локальні конфлікти. Співіснування в одній Церкві паралельних структур дає можливість відновлювати взаємну довіру та через спілкування і співслужіння може “зшивати” ці частини на рівні горизонтальних зв’язків, сподіваюся, що відбуватиметься своєрідна дифузія. Та я не можу про це нічого сказати напевно, бо наша громада ще тільки зробила крок назовні з-під МП і досвіду як там буде далі ми не маємо. Думаю, що все одно є неминучим Об’єднавчий Помісний Собор. Звісно, на основі Томосу про дарування автокефалії, це незмінна складова.
— На завершення, отче, …ви згадали про ситуацію, що через зміну юрисдикції громада втратила ктитора, бо він вважає це “зрадою”. Така залежність громад, парафій від поодиноких меценатів створює для них двояку проблему: якщо ктитор відходить, вони залишаються без фінансування, а з іншого боку, вони звикають до того, що за них хтось інший має про все дбати. Чи не бачите у цьому ситуацію, коли потрібно загалом змінювати підходи до парафіяльного життя і просвітництва серед пастви? Йдеться також про культуру сакрального життя.
— Беззаперечно так. Потрібна нова архітектура церковного життя. Часто-густо говорять про національну ідею, якою вона має бути. Народ України показує сьогодні цю ідею — персональна ініціатива та самоорганізація, децентралізація і відповідальність на місцях, додайте до цього прозорість та ми отримаємо і національну ідею, і приклад соборноправної Церкви. Соборноправність є давньою мрією, яку пропонували в УАПЦ. Сподіваюся, що нова Помісна Церква не змарнує шанс творити принципово нову архітектуру соборноправної Церкви.
Щодо культурної складової.
Той жахливий стан навіяної вторинності української духовної традиції, засилля імперського типу облаштування церковного життя є результатом політики, що отримала своє визначення в мемі “а какая разніца?”. 30 років церковна література або прямо завозилася з Росії, або виготовлялися її передруки в Україні, а якщо тут писали щось своє, то теж в одному потоці з російським універсалізмом. А варто знати і пам’ятати, що дух творить форму. Цей принцип діє і в світській культурі, і в сакральній. Калькування та тиражування чужих ідеологічно навантажених наративів формує традиціоналізм, тобто мертву віру живих. Свідомість людей перебуває в омані навіяних стереотипів про “традиційне церковне”, а реальне духовне життя, якщо і жевріє, то не може вийти назовні через коросту традиціоналізму. Такі християни переконані, що вони живі, але вони вже мертві. Нагадаю, що слово фанатик однокореневе з грецьким θάνατος, смерть.
##DONATE_TEXT_BLOCK##