Православ’я в Молдові
Проблеми Кишинівської митрополії роблять сумнівною непорушність кордонів «канонічної території» Російської православної церкви
Результати парламентських виборів у республіці Молдова у квітні минулого року, здавалося б, не мали прямого відношення до релігійного життя цієї держави. Але виявилось, що це не так. Націоналісти, які посіли третє місце, несподівано утворили коаліцію з пропрезидентськими центристами й дістали можливість активно впливати на процес формування уряду. Для православного населення Молдови, що, за офіційними даними, складає 92% всіх жителів республіки, такий перебіг подій означає початок розколу зовні майже монолітної Кишинівської митрополії Російської православної церкви. Річ у тім, що поряд з Кишинівською митрополією РПЦ у Молдові існує офіційно не зареєстрована Бессарабська митрополія Румунської патріархії. Молдова до 1940 р. входила до складу спорідненої з нею за мовою Румунії, і тому Румунський патріархат вважає цю територію своєю.
Молдова кінця 70-х рр. була для священнослужителів райським куточком. Висока релігійність переважно сільського населення, що уникло жахів масової колективізації та антирелігійних кампаній 30-х рр., дозволяла батюшкам жити досить-таки безбідно. Попит на священиків був такий, що з деяких сіл вони не могли виїхати по кілька діб — хрестили дітей, освячували хати, відспівували. Саме в цей період склався особливий тип «батька»-мільйонера, що приїздив у храм тільки по суботніх вечорах — відслужити в неділю літургію та й знов податися «на заробітки».
Чимала частина зароблених на требах коштів перераховувалась вище по інстанціях. У середині 80-х рр. єпархіальне управління одержувало за рік, з урахуванням здирницьких податків, близько 600 тис. карбованців (автомобіль «Волга», наприклад, коштував тоді 12 тис), з яких лише 50—70 тис. йшло у Москву. Звичайно, дещо доводилося віддавати державі у вигляді «добровільних» внесків у Фонд миру. Але й решта суми все одно була величезною й витрачати її абсолютно не було на що, — власті жорстко лімітували навіть будматеріали для ремонту церков й обмежували офіційний фонд зарплати.
З настанням більш ліберальних часів за контроль над такими грішми почалася справжня війна. Потепління у відносинах між державою і церквою збіглося з відставкою в 1987 р. архиєпископа Іонафана. На його місце прийшов російський «варяг» митрополит Серапіон (Фадєєв, нині Тульський і Белєвський митрополит). «Варяги» архимандрит Кирило та ігумен Роман (Гаврилов), призначений настоятелем кафедрального собору в місті Бендери (нині архимандрит, ігумен Борисоглібського монастиря в Московській єпархії), очолили адміністративний апарат митрополії, що викликало запеклий спротив «середньої ланки» єпархіальної адміністрації — благочинних. Останні, природно, молдавани за національністю, звикли до ситого та безбідного існування й зовсім не хотіли, щоб хтось ліз у їхні діла. Спочатку вони спробували вирішити справу миром — о. Василь Петракі, впливовий секретар єпархіального управління при Іонафані, у бесіді зі мною якось обмовився, що за призначення на його пост «своєї людини» митрополиту пропонували 20 тис. карбованців, а коли це не вийшло, спробували погрожувати. У Кишинівській митрополії і зараз працюють люди, які стверджують, що на власні очі бачили феноменальну сцену: архиєрей уважно вислухав претензії й образи чотирьох маститих протоієреїв, відтак зняв із себе важку срібну панагію на довгому ланцюгу і, розкрутивши її, відлупцював їх. Благочинні урок засвоїли, але заспокоїлись ненадовго.
На їхнє щастя, в республіці почався процес національного відродження. Бурхливі мітинги 1988—1989 рр. породили Народний Фронт, який за кілька тижнів став реальною політичною силою. Ідеї утворення національної держави молдаван, що хвилювала уми її лідерів, не відповідала церква, підпорядкована Москві й до того ж керована російським архиєреєм. Результат — масова обструкція, влаштована Серапіону влітку 1989 р. у день освячення повернутого церкві кафедрального собору (його реконструкцію не закінчено й донині). Багатотисячний агресивний натовп, в якому були не тільки активісти НФ, що прийшли на богослужіння із сокирками в руках, а й священики-молдавани, вимагав проведення служби молдавською мовою від архиєрея, який виключив цю мову навіть з паперів своєї канцелярії.
Переляканий Серапіон, якого лиш через кілька годин зуміли вивести із собору, негайно покинув Молдову. На його місце було призначено відносно молодого священика-молдаванина з Чернівецької області України архимандрита Володимира (Кантаряна), що був терміново висвячений на єпископа Кишинівського. Однак новий єпископ (нині митрополит) не повернув, як очікувалось, на місце протоієрея Василя Петракі, а наблизив до себе нове покоління священнослужителів, особливо ієромонаха Маркела (Михаеску) та митрофорного протоієрея Іоанна (Вулпе).
Ці священики сконцентрували у своїх руках значну владу й почали енергійно вибивати кошти з парафій. Їхні опоненти стверджують, що при них не тільки різко збільшились єпархіальні податки, а й усталилась практика одержання посад, вигідних парафій та нагород за хабарі. Все це почало викликати ремство у значної частини духовенства єпархії. Лідерами невдоволених стали протоієрей Василь Петракі та видний священик протоієрей Петро Бубуруз. Зараз о. Василь повністю поділяє думку низки відомих священиків Кишинівської митрополії: «Якби свого часу Петракі знайшли застосування, можливо, розколу б і не було». Тим часом отці Маркел та Іоанн, які дістали повну свободу дій, узялись за щойно призначених (у липні 1990 р.) у митрополію вікарних архиєреїв — Бельцького Петра (Педурару) та Бендерського Вікентія (Мораря). Нові архиєреї посіли місця, що призначалися о. Маркелу та архимандриту Роману (Гаврилову), який залишився після від’їзду митрополита Серапіона. Вони були рекомендовані Священному Синоду як єпископи у 1989 р. і пройшли всі необхідні затвердження та узгодження. Потрібен був тільки підпис Патріарха Пімена. Проте він помер, а нового патріарха ці кандидатури чомусь не влаштовували. І якщо російський архимандрит Роман, визнавши поразку, після приїзду єпископа Вікентія у жовтні 1990 р. відбув у Росію, то молдаванин архимандрит Маркел залишився, бо не мав куди їхати.
Отож єпископи Вікентій та Петро потрапили у становище «непроханих гостей». Нормальних повноважень їм дано не було й тому, залишаючись у незрозумілому статусі та не одержуючи підтримки у правлячого архиєрея, вони стали зайвими елементами у відлагодженій конструкції: парафія — благочинний — митрополит. Енергійна кампанія дискредитації цих єпископів у другій половині 1991 — на початку 1992 р., під час якої проти них висували звинувачення політичного (зв’язок з румунами), сексуального й фінансового характеру, призвела до «витискування» їх з митрополії. Один священик, який близько знав обох єпископів, так описав тодішню ситуацію»... Петро майже не говорив по-російськи й нічого далі Одеси (де вчився в семінарії) не бачив. От і поїхав у Румунію в монастир проситися пожити... а там бачать: ба, хто до нас проситься — і стали його накручувати щодо Бессарабської митрополії».
Надзвичайною обставиною стала серія зібрань духовенства Кишинівської митрополії влітку 1992 р. у Свято-Успенському Каприянському монастирі, Федоро-Тиранівському кафедральному соборі, єпархіальному управлінні в Кишиневі та Бельцях. На цих зборах за участю від 200 до 600 священиків (30-80% від загальної кількості їх у єпархії) протоієреї Василь Петракі та Петро Бубуруз висунули обвинувачення на адресу найближчого оточення митрополита. Відчуваючи за собою мовчазну підтримку значної частини залу, вони вимагали обмежити діяльність отців Маркела та Іоанна, а також замінити в єпархіальному управлінні весь штат — від секретаря до прибиральниці. Однак архиєрей підтримав своїх вірних помічників, у свою чергу висунувши пропозицію зняти єпископа Петра Педураре з Бельцької кафедри й перевести на посаду завідувача канцелярії митрополії. Для затвердження цього рішення й було потрібно провести кілька зборів, але зрештою духовенство схвалило пропозицію митрополита, та й сам Петро погодився на пониження статусу. Зрештою він разом з отцями Василем Петракі та Петром Бубурузом перейшов у Румунський патріархат.
Створена під єпископа Петра (Педураре) (тут же піднесеного в сан митрополита) Бессарабська митрополія Румунської православної церкви, що об’єднала близько 50 парафій на всій території Молдови, відразу дістала підтримку деяких державних структур. Митрополит Петро разом із саном екзарха земель дістав право окормляти всіх бажаючих на території колишнього СРСР. (Зараз у митрополії по одній парафії у Ризі та Вільнюсі й 3 — в Одеській області.) Апарат його єпархіального управління очолили отці В. Петракі та П. Бубуруз. Створення Бессарабської митрополії захоплено зустріли так звані «уніоністи» — права частина політичного спектру Молдови, що агітують за якнайскоріше її возз’єднання з Румунією.
Однак невдовзі «уніоністи» (Народний Фронт та ін.) програли чергові парламентські, а відтак і президентські вибори й відкотились у глибоку опозицію. Націонал-романтиків змінили прагматики, яким самостійне існування Молдови подобається куди більше, а діяльність Бессарабської митрополії справедливо розглядається як ще одна спроба примусово возз’єднати народи, зігравши на їхніх релігійних почуттях. У цьому плані показовою є історія з рішенням президента Мирчі Снєгура (який програв вибори 1995 р., балансуючи між уніаністами й центром) зареєструвати Бессарабську митрополію. Президентський указ вийшов, коли результати виборів уже стали відомі, але інаугурації нового президента Петра Лучинського ще не відбулося. Так Снєгур виявив свої особисті переваги, скуті досі політичною необхідністю. Ставши при владі, Петро Лучинський невдовзі скасував це рішення, тим самим надовго поставивши крапку у взаємовідносинах Бессарабської митрополії і держави. Митрополію не «гонять», щоб не збуджувати суспільство й не псувати стосунків з Румунією, але й не реєструють.
Проте незважаючи на появу антагоніста-»розкольника» Кишинівська митрополія РПЦ не зупинилась у своєму рості. 1992 — 1996 рр. характеризуються бурхливим розвитком православної інфраструктури. Кількість парафій зросла у кілька разів і перевищила 900 —мінімум по одній на кожне село, а число монастирів наблизилось до трьох десятків і повернулося до довоєнного рівня. Активно функціонували духовні школи — передусім семінарія в Кицьканському монастирі (настоятель — архимандрит Доримедонт (Чекан). Держава виділяла чималі кошти на реконструкцію та відновлення храмів і монастирів, надавала церкві митні пільги й навіть мала намір запровадити Закон Божий у середніх школах.
Однак попри зовнішнє благополуччя саме в цей період у митрополії з’явились серйозні проблеми, які стали причиною глибокої кризи 1997 — 1998 рр. Передусім не було вирішено питання про ефективність управління митрополією. 900 парафій — це масштаб середнього розміру помісної церкви. У маленькій Грузії 500 парафіями керують двадцять три архиєреї, у Білоруському екзархаті, рівному Молдові за кількістю парафій, — десять єпископів, а в Молдові всього двоє до того ж один з них — вікарій з обмеженими правами. Причини такого становища пояснюють особливостями характеру владики, котрий не хотів «ділитися». А коли захотів — виявилось пізно.
Проблеми почались після того, як зі своєї кафедри у липні 1995 р. пішов єпископ Бендерський Вікентій. Зв’язаний по руках і ногах, зацькований благочинними, він погодився навіть на перевод у далекий сибірський Абакан, де всього 15 парафій (після 120, що формально йому підпорядковувались), зате є свобода.
Зацікавившись ситуацією в Молдові, Московська патріархія призначила на його місце, за уявленням місцевої публіки, «хлопчину» — висвяченого на єпископа Дубоссарського архимандрита з Твері Юстиніана (Овчинникова). Розповідають, що коли він вперше бесідував з митрополитом Володимиром, той порадив йому сидіти в Дубоссарах і «не висуватися». «Мішок картоплі», він, мовляв, йому завжди надішле. Однак Юстиніан не став спокійно сидіти в Дубоссарах, де був усього один храм. «Хлопчина» виявився досвідченою людиною зі знанням румунської мови (закінчив разом з Андрієм Кураєвим Богословську академік) в Бухаресті). До того ж він привіз із собою з Твері молоду й енергійну команду. Період непорозумінь був недовгий — єпископ Юстиніан зумів увійти в довіру до керівництва Придністровської Молдавської республіки (ПМР), парафії на території якої він і був призначений окормлювати. Одержавши від властей ПМР карт-бланш та фінансові кошти на свою діяльність, єпископ зумів домогтися повного підпорядкування собі всіх парафій на території ПМР (на той момент близько 30) і фактичної автономії свого вікаріатства.
Московська патріархія, у свою чергу, набула в особі єпископа Дубоссарського надійного інформатора з офіційним статусом і можливістю впливати на ситуацію в Молдові. Історія з новими антимінсами, що розгорнулася навесні 1998 р., показала, що все це робилося недаремно. Антимінс, як відомо, в РПЦ підписує Патріарх і правлячий архиєрей. Зі зміною одного з них друкуються нові антимінси, які розсилаються на заміну старим по всіх храмах єпархії. Митрополит Володимир, приїхавши на зустріч трьох патріархів (Вселенського, Єрусалимського й Московського) в Одесу 22 вересня 1997 р., у присутності президента Лучинського домовився з Патріархом Алексієм II про заміну антимінсів у Молдові. Мотивування — невідповідність церковнослов’янського шрифту, яким написано розміщені на антимінсі тексти, мові богослужіння (у більшості храмів Молдови служби ідуть румунською). Патріарх згоду дав, але про те, що з нових антимінсів зникне його ім’я, мабуть, попереджений не був. Шум у березні цього року здійняв єпископ Юстиніан, що виявив цей факт, коли антимінси вже були надруковані й розіслані по парафіях. На його думку, якщо врахувати, що у значній, якщо не більшій, частині молдавських парафій ім’я патріарха Алексія ось уже кілька років не згадується взагалі (як пояснюють, «аби уникнути невдоволення націоналістично налаштованих віруючих»), то після заміни антимінсів зрозуміти, що зв’язує Кишинівську митрополію з Московською патріархією, стає взагалі важко.
За останніми даними, митрополит Володимир начебто відступився від цієї ідеї, погодившись, що «під час друку припустилися помилок», і висловив готовність зробити заміну антимінсів. Кажуть навіть, що один з кандидатів в єпископи особисто погодився профінансувати цю недешеву операцію в обмін на тверді гарантії своєї хіротонії.
Звичайно, якби у митрополита Володимира позиції були міцніші, він би настояв на своєму, але корабель Кишинівської митрополії тріщить відразу в кількох місцях. Бессарабська митрополія не без підстав погрожує відхопити в разі своєї реєстрації від 200 до 500 парафій. «Сепаратистів» з Дубоссарського вікаріатства підтримують власті ПМР, бомбардуючи Патріарха проханнями утворити на їхній території самостійну єпархію, яка прямо підпорядковувалась би Москві. Та й у стані старих соратників митрополита Володимира помітне серйозне бродіння. Найвпливовіші отці Маркел та Іоанн за ці роки значною мірою втратили контроль над єпархіальними фінансами, а надолужити «збитки» єпископськими хіротоніями поки не вдається. Фіскальна діяльність єпархіального управління викликає неприховані протести духовенства, невдоволеного тим, яку владу забрала така собі Таня — касир єпархіального управління, яка, на загальну думку, справляє на владику непропорційно великий вплив. Саме до її клану належить грізний В. Комісаренко — член ревізійної комісії митрополії. Скаргами на нього митрополиту докучають навіть керівники громадських організацій. Чутки та пересуди викликає також бізнесова діяльність о. Вячеслава Шпака, що належить до ближнього кругу митрополита.
Термінові заходи з метою зміцнення авторитету й керованості митрополії — створення 28 травня 1997 р. Синоду Молдавської ПЦ з відповідними департаментами та ухвалене Синодом 25 серпня 1997 р. рішення про необхідність хіротонії відразу чотирьох єпископів, мабуть, запізнилися. Московська патріархія вже з великою настороженістю дивиться на діяльність митрополита Володимира й, можливо, саме через те не поспішає з новими хіротоніями.
Найближчі перспективи Молдавської митрополії бачаться так: уряд, сформований з участю «уніоністів», реєструє Бессарабську митрополію. Впродовж кількох місяців на її бік переходить значна кількість сільських общин, що традиційно голосують за правих, — це центральна частина республіки, місто Кишинів, а також численні «ображені» з різних причин парафії. У середньостроковій перспективі утворюються «блукаючі» парафії і навіть благочиння (як на Україні), що підпорядковуватимуться тій митрополії, яка запропонує більш вигідні умови.
Розвиток цього практично некоригованого Москвою сценарію можна зупинити тільки якимись наддомовленостями з Бухарестом — але це маловірогідно.
Всередині самої Молдови розкол, що почався, може або згуртувати ворогуючі між собою внутрішньоцерковні угруповання, або, навпаки, їх протистояння набуде відкритих форм — і почнеться пошук винних. Хіротонія нових єпископів, звичайно, на деякий час зніме напругу, але зате дасть митрополиту Володимиру серйозні козирі для подальшого відособлення від Московської патріархії. Двох єпископів уже достатньо для нових хіротоній (єпископ Юстиніан йому в цьому не помічник), з втратою придністровських парафій можна змиритися, — і підтримувана державою автокефальна церква утворена. Можна, звичайно, спробувати замінити митрополита Володимира яким-небудь іншим архиєреєм, але видається, що ця задачка не має рішення. Єпископа-немолдаванина в Молдові не приймуть, а будь-який єпископ-молдаванин під тиском уряду рано чи пізно піде тим самим шляхом.
Отож схоже, що Молдова як «канонічна територія РПЦ» для Московської патріархії втрачена.
У липні 1998 р. Священний Синод РПЦ почав вирішувати перезрілі молдавські проблеми. Він пішов шляхом розділення митрополії на кілька єпархій, якими мають керувати вірні Москві архиєреї. Спочатку — 17 липня 1998 р. на засіданні Священного Синоду протоієрей Георгій Ботнар був визначений стати єпископом Кагульським і Каушанським з чернечим ім’ям Анатолій. У Молдові ця людина практично не відома, не висувалася на цей пост Синодом Молдавської церкви; як причину його висування називають особисту зацікавленість одного з постійних членів Священного Синоду РПЦ. У Кагульську єпархію відійшло близько 120 парафій на півдні Молдови. 6 жовтня 1998 р. Синод пішов далі — Дубоссарське вікаріатство було перетворено на самостійну Тираспольську єпархію, а на півночі Молдови було утворено Єдинецьку і Бричанську єпархію (теж понад 100 парафій), яку очолив рукоположений у сан єпископа Доримедонт (Чекан). Випестуваний архимандритом Доримедонтом Кицьканський монастир за соборним рішенням братії очолив його рідний брат Паїсій — колишній благочинний.
Таким чином нині в Синоді Молдавської ПЦ засідають мінімум двоє з чотирьох архиєреїв, що твердо підтримують Московську патріархію з усіх питань (позиція Анатолія (Ботнара) невідома). Наскільки призначення нових єпископів змінило ситуацію в Молдовській ПЦ, загалом незрозуміло. Навіть з урахуванням утворення двох нових єпархій під контролем митрополита Володимира залишається понад 700 парафій — що явно ненормально.
Зате суттєво просунулись переговори Московської і Румунської патріархій до статусу Бессарабської митрополії. 15 січня 1999 р. делегація під керівництвом митрополита Смоленського і Калінінградського Кирила (Гундяєва) зустрілась з делегацією Румунського патріархату, очолюваною архиєпископом Ясським, митрополитом Молдови й Буковини Даниїлом. Переговори стали великою церковно-державною акцією, в якій брали участь президент країни та митрополит Кишинівський Володимир. На думку прес-служби ВЗЦЗ, «у перебігу дискусії обидві сторони представили своє розуміння і своє бачення складної церковної ситуації у Молдові й підкреслили необхідність перейти від конфронтації та ворожнечі до примирення та співробітництва. Голови двох делегацій у консультації один з одним пропонують своїм Церквам взаємоприйнятні способи вирішення проблем, які залишаються на порядку денному у стосунках між двома Церквами у зв’язку із ситуацією навколо владики Петра (Педурару)».
Неспішно, але питання зі статусом Кишинівської митрополії почало вирішуватися. 25 лютого 1999 р. її голова митрополит Петро звернувся в Московську патріархію з покаянням та проханням про дозвіл на канонічно правильний перехід у Румунську церкву. На засіданні Священного Синоду 31 березня 1999 р. цю заяву було розглянуто й ухвалено рішення: «Прийняти розкаяння єпископа Петра, заявити про готовність зняти з нього канонічну заборону у священно-служінні й надати Відпускну Грамоту. Аби ця дія не породила непорозумінь серед православних Молдови й не стала на заваді переговорам між двома Церквами, здійснити це, по можливості, найближчим часом, узгоджуючи з рішенням основного питання, що є предметом переговорів між двома Церквами».
Братній торг між Московським і Румунським патріархатами триває.
Людина і світ. — 1999. — №9. — С. 33-38
Микола МИТРОХІН
