Православне чернецтво і козацтво в XVII-XVIIІ ст.

Початок XVII ст. став для України не лише періодом величезних соціальних і політичних потрясінь, які примусили здригнутися підвалини тогочасного суспільства, а й перехідним етапом у формуванні суспільного мислення нової епохи. Характер релігійних та соціально-культурних змін, які засвідчили ранок нової доби в історії України, яскраво виявився в міжконфесійних протиріччях, що стали водночас і драматичною, і невід’ємною складовою епохи. Відбувався перехід від одного цивілізаційного стану до іншого, на політичній арені змагалися потужні сили, йшла боротьба «за» і «проти» перегляду релігійної карти Східної Європи.

Запровадження унії на українських землях тягло за собою кристалізацію суттєво інших стереотипів мислення, які часом «випадали» з української системи духовно-релігійних цінностей. Католицизм на той час вже увібрав у себе нові тенденції розвитку доби гуманізму з його акцентом на людині — перехресті всіх суспільних відносин, що суперечило самій суті домінуючого у східнослов’янському соціумі ортодоксально-візантійського сприйняття світу. Поступово виникала атмосфера своєрідної двоїстості світосприйняття, наріжним каменем якої ставав релігійний чинник. Водночас у розпалі міжконфесійного протистояння були знехтувані позитивні сторони унії, які беззастережно наближали українську культуру до загальноєвропейської. Східнослов’янське ж православ’я не вагаючись поставило своєрідний знак рівності між стародавнім та істинним, грунтуючись на історико-культурних особливостях українства.

20-ті роки XVII ст. у православному церковному житті були позначені труднощами й напругою. З одного боку, зростали статки церкви, активізувалася діяльність братств. Але з іншого — постала проблема з православною ієрархією в Україні. Встановлена в канонічний спосіб 1620 р. через висвяту митрополита Київського Іова Борецького, вона не отримала офіційного визнання. Більшість ново-висвячених ієрархів не дісталася своїх кафедр і залишилася на Київщині під охороною козаків.

Можливо, саме відтоді козацтво стає головним протектором Православної церкви в Україні й дедалі активніше впливає на перебіг релігійної боротьби як на церковних соборах, так і на сеймових зібраннях.

У часи гетьманщини змінюються основні акценти у ставленні до унії: витлумачення її як спроби поєднати «Русь з Руссю», як то було дотепер і мовби виправдовувало цю акцію перед історією, змінюється усвідомленням унії як головного важеля руйнування засад Православної церкви. Ідея боротьби за релігійні права забарвлює всі тогочасні політичні й соціальні протиріччя.

Козаччина в цьому духовно-релігійному процесі виборювала свої станові права й висувала соціальні гасла, народжені серед українського селянства й нижчого міщанства. Гасло оборони православної віри відігравало в цьому особливу роль.

Як вважають дослідники (зокрема С. Плохій), релігійна аргументація повстання на чолі з Богданом Хмельницьким давала змогу подолати станову обмеженість ідеї захисту особистих (шляхетських) або станових (козацьких) привілеїв і надати повстанню спільну ідеологію, яку б поділяли не тільки шляхта чи козацтво, але також селянство, міщанство й духовенство. Крім того, ідея захисту релігійної свободи надавала рухові бажаної легітимності, бо пояснювала світові причину повстання проти законного монарха.

Отже, історичний розвиток українського суспільства робить головним союзником козацтва православне духовенство взагалі й чернецтво зокрема. Як вважав М. Грушевський, до такого союзу козацтво підштовхнули не тільки морально-ідеологічні мотиви — релігійність, почуття солідарності, а й суто тактичні міркування. Адже виступаючи оборонцем Православної церкви, козаччина прихиляла до себе широкі верстви українського суспільства, які обстоювали свої національні та релігійні інтереси.

У козацтві православне духовенство знайшло не тільки спільника для самозбереження та впливову силу для переваг у релігійній боротьбі. Козацтво, звичайно, через керівну верхівку, виступило ктитором православних монастирів на українських землях та їхнім оборонцем від уніатів (згадаймо хоча б долю Видубецького монастиря, захопленого на початку XVII ст. уніатами і звільненого козаками).

Водночас гоніння на православ’я спричинилося до активізації монастирського будівництва. У першій половині XVII ст. в Литві та Білорусі було засновано до 45 монастирів; в Україні їх було 55. Підпорядкування малих монастирів великим практикувалося з метою захисту від грабежів. «Патронами» малих обителей були Львівська лавра, Віденський братський Святого Духа, Слуцький, Троїцький, Кутеїнський та Богоявленський монастирі.

Союз чернецтва і козацтва складався й навколо внутрішнього духовного ядра, що його формували готовність до внутрішнього подвигу та самозречення в ім’я ідеї. Козацтво сприймало християнське служіння як активну боротьбу, і чернецтво виступило її духовним натхненником.

Найшанованішими у запорізьких козаків були Трахтемирівський, Межигірський (під Києвом), Самарський (поблизу сучасного Новомосковська), Мотронинський (на річці Тясмині під Чигирином) монастирі.

З 1576 по 1672 рр. духовним осередком запорізького козацтва був Трахтемирівський монастир, від якого призначались: настоятель Покровської січової церкви, що був водночас благочинним усіх запорізьких церков, ченці — в Самарський козацький монастир, а біле духовенство — в запорізькі села.

У Трахтемирівському монастирі розміщалася напівофіційна козацька резиденція, де відбувалися козацькі ради та зберігався арсенал. Тобто Трахтемирів був своєрідним сполучником політичних інтересів козацтва з релігійно-національною справою. Монастир очолював виходець з Волині архимандрит Єзеркіль Курцевич, вихованець Падуанського університету. Сюди на козацьку раду приїздили священики з Києва й навіть сам митрополит; таким чином вони мали змогу впливати на її рішення. Дійова підтримка з боку козацтва допомагала православному духовенству вживати більш рішучих дій у розбудові підвалин національного культурно-релігійного життя України тієї доби.

Реальна політика гетьманської влади в питанні унії виявилася під Зборовом у переговорах з королівською владою, де Богдан Хмельницький обстоював передання якнайбільшої кількості єпархій та церковних маєтностей православній ієрархії. Свідомий значення вітчизняних православних монастирів у боротьбі з наступом католицтва, Хмельницький видає універсали про будівництво нових православних монастирів з наданням їм земельної власності.

У часи військового лихоліття монастирі ставали легкою здобиччю для розбійних нападів. У випадках їх розорення видавались гетьманські універсали про покарання зловмисників (так сталося з Густинським монастирем). Водночас свавільна козацька старшина часом сприймала монастирі як джерело власного збагачення і вступала з ними в майнові конфлікти. Відома, наприклад, суперечка Ніжинського наказного полковника з Максаківським монастирем за володіння селами, яку було вирішено лише завдяки втручанню самого гетьмана. Тому кожний православний монастир, щоб певним чином убезпечитися від посягань на свою власність, намагався заручитися гетьманським універсалом як підтвердженням права на свої маєтності. У Центральному державному історичному архіві зберігаються численні підтверджувальні грамоти про недоторканність монастирських володінь. Таким чином обґрунтовувалась правомірність чернечого землеволодіння й закладалися підвалини стабільного розвитку православних монастирів.

Починаючи з другої половини XVII ст. спостерігається запровадження насильницького послушництва для селян. Як свідчить універсал Богдана Хмельницького, датований 1651 р., до Максаківського монастиря, взятого під протекцію Запорізькою Січчю, віддавалися «піддані холмські, ядутинські, пралничанські, височанські, красноставські та максаківські; так, щоб вони обітницю послушенства давали й нічим не противились йому». Іншими словами, відбувалося своєрідне закріпачення цілих сіл. Їхні жителі позбавлялись права переходу з одного стану до іншого: наприклад, універсал Богдана Хмельницького забороняв записувати в козаки підданих Густинського монастиря.

Після Андрусівського перемир’я Трахтемирів відійшов до Польщі, і з кінця XVII ст. центром духовного життя Запорізької Січі стає Межигірський монастир. Серед монастирів України він за значенням виходить на друге місце після Печерської лаври. Відродження монастиря починається з XVI ст., коли відомий захисник православ’я князь Костянтин Острозький поставив там ігуменом Афанасія, який добився для монастиря патріаршої ставропігії. Строго дотримуючись Студитського статуту, монастир поступово стає зразком благочестя та духовних чернечих подвигів.

Зрештою козацтво обирає саме цю обитель своїм духовним центром: запоріжці звернулися до Межигірського монастиря з проханням стати їх козацьким монастирем. Вони брали на себе зобов’язання бути і приходом-парафією, і ктиторами обителі, а також висловлювали бажання відправити до них головного ієромонаха й молитися за них. Окрім того, запоріжці доручили ченцям збудований за рахунок Січі військовий шпиталь для утримання покалічених січовиків. Не виключено, що освічені ченці навчали козацьких дітей грамоти.

Гетьманськими універсалами Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Юрія Хмельницького, грамотами російського царя Олексія Михайловича володіння Межигірського монастиря розширюються. Зокрема, Богдан Хмельницький видав універсали про передачу йому міста Вишгорода, сіл Петрівці, Мощани, Чернин та розширив його земельні маєтності.

З кінця 70-х рр. XVII ст., в часи настоятельства Феодосія Васковського, монастир досяг свого найвищого розквіту. Саме тоді в Межигір’ї прийняв чернечий постриг патріарх Іоаким, який з часом став його ктитором. Він подарував монастирю право московської ставропігії (1687 р.). У 1683 р. Запорізька Січ формальним актом закріпила свої відносини з Межигір’ям і не дозволила київському митрополиту Гедеону включити Січ у склад Київської єпархії. А через кілька років козаки передали у відання Межигір’я і свої монастирі: Самарський, Лебединський (Чигиринський) та Левковський (Овруцький). Січові запорізькі церкви та монастирі підпорядковувалися Межигірському монастирю практично до кінця XVIII ст. Благочинний січових запорізьких церков мусив регулярно звітувати перед монастирем про стан релігійного життя на Запоріжжі.

Обитель, яка користувалась загальною повагою, була об’єктом прощ: кожен козак вважав своїм обов’язком хоча б раз у житті вклонитися місцевим святиням. Багато хто з них закінчував своє життя в чернечому одязі за монастирськими стінами. Але причину цього слід шукати не тільки в набожності запоріжців і прагненні спокутувати гріхи занадто бурхливого життя; були й більш практичні міркування. При Межигірському монастирі існувала богадільня, де літні запоріжці, ті, хто назавжди втратив зв’язки з родиною, могли сподіватися на проживання за рахунок щедрих пожертв з військової скарбниці. Але можна припустити, що чернечий постриг не завжди був добровільним, про що свідчать непоодинокі факти втечі козаків з Межигір’я.

Досить активна взаємодія межигірського чернецтва і козацтва тривала й на початку XVIII ст., адже кожен гетьман і кошовий отаман вважав за честь бути меценатом знаменитого козацького монастиря. Грошові пожертви в монастирську казну та на будівництво робили, зокрема, гетьман Іван Скоропадський і кошовий отаман Петро Калнишевський. Києво-Межигірський монастир поступово став ктиторською обителлю, яка існувала й розвивалася за рахунок внесків багатих пострижеників і меценатів. Межигір’я до того ж стало своєрідною козацькою усипальницею та місцем поховання багатьох визначних представників козацтва — Євстафія Гоголя, Палія, Самуся та інших.

На Черкащині, яка в XVI — першій половині XVII ст. була певним чином окраїною українських земель і постійно страждала від нападів кримчаків, монастирі починають виникати після Люблінської унії 1569 р. Як правило, їх будували осторонь населених пунктів, у важкодоступних місцях — у лісах, на горах (Мотронинський та Трахтемирівський монастирі розміщалися ще й усередині великих валів скіфських городищ). Вільного, безпечного життя — аж до кінця XVIII ст. — православні обителі не знали: постійні війни, повстання, пограбування з боку своїх і чужих навчили братію пристосовуватися до скрутних обставин, ховатися разом з майном, рити таємні підземні ходи та печери. У тривожну пору постійних озброєних конфліктів православні монастирі змушені були застосовувати різні засоби самооборони. Кожний монастир був оточений високими мурами, а Межигірський мав на озброєнні гармати.

На місці старих монастирських поселень з часом виникали нові, що називалися «монастирищами»; у сучасній Черкаській області, зокрема, є районний центр Монастирище. Очевидно, наявність у цьому регіоні тільки чоловічих монастирів пояснюється суворими часами.

Запорізька Січ була не тільки заступницею вітчизняних православних монастирів у часи міжрелігійних конфліктів, а й постійно збирала пожертви на монастирське будівництво. Для цього київський митрополит видавав дозвільного листа архимандритові конкретного монастиря, а сума пожертв записувалась у спеціальні книги. Гетьмани Богдан Хмельницький, Іван Самойлович, Іван Мазепа, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Данило Апостол жертвували свої маєтності Києво-Печерській лаврі на знак поваги до її святості.

На початку XVIII ст. ігуменею Києво-Флорівського монастиря була мати гетьмана Івана Мазепи. Збереглися відомості, що він відібрав у київського магістрату село Осетщину й передав його цій обителі. Починаючи з XVIII ст. ідеологічна ситуація в Україні починає змінюватися. З приєднанням України до Російської держави гасла національної та релігійної незалежності, гостроактуальні в XVII ст., в епоху національно-визвольних воєн, відходять на другий план.

Найбільшого удару по православному чернецтву було завдано секуляризаційними заходами проти монастирського землеволодіння. Статус духовенства в ті часи різко падає. За українським законодавством зневага до священнослужителів передбачала таке ж покарання, як і за безчестя світських шляхетних осіб. Гетьманськими універсалами визначалось, що «якщо хтось з козаків чи з самовправників буде своїх духовних отців, священиків і ченців словами безчестити й монастирям шкоду робити, то таких смертю строго карати». Петровські укази обмежили права духовенства й позбавили його правового захисту. Самоуправне українське козацтво починає нападати на будинки священнослужителів, на монастирі, грабувати й нерідко вбивати господарів.

У 1728 р. з подання гетьмана Данила Апостола виходить височайший указ, відповідно до якого духовенству, церквам і монастирям заборонялось купувати козацькі землі та угіддя. Цей указ суттєво підривав матеріальний добробут духовенства, адже земля на Україні була найпершим джерелом багатства й головним об’єктом пожертв.

На відміну від російських, українські монастирі, що зазнавали постійного впливу католицизму й змушені були співпрацювати як з католицьким, так і з уніатським чернецтвом, на той час вже будували монастирський уклад за західними зразками. Зокрема, вітчизняні православні монастирі були не лише релігійно-господарськими спільнотами, а й соціальними установами. Політика царату знищує зв’язки між козацтвом і чернецтвом. З падінням Запорізької Січі вичерпалося постійне джерело прибутків Києво-Межигірського монастиря. Архимандрит Гаврило з братією в листі від 15 червня 1778 р. доповідав Священному Синоду: «Києво-Межигірський монастир після знищення Запорізької Січі, з якої утримувався, зовсім залишився без засобів до існування, маючи лише угіддя при монастирі Самарському, до якого попрохав в різні роки від минулого війська запорізького багато земель орних та сінокісних з озерами, завів в останніх певне число худоби рогатої, коней та овець... Заради хоч якоїсь вигоди цей монастир Межигірський, після знищення Січі Запорізької, прохає його світлість князя Григорія Олексійовича Потьомкіна всіх тих грунтів і дворів монастирю Межигірському та Самарському назавжди утвердження».

Згідно з указом від 10 квітня 1786 р. призначалось: «Ставропигіальний Києво-Межигірський монастир перевести в Таврицьку область, де він повинен бути затверджений у розряд першокласних монастирів, а будівлі обителі перетворити на приміщення для відставних офіцерів, таких, що по своїй старості та бідності уваги потребують».

Начальника січових церков Володимира Сокальського указом Синоду було призначено настоятелем Миколаївського Батуринського монастиря. Ризницю та церковний скарб Межигірського монастиря передано в Києво-Софійський собор, а будівлі монастиря, залишившись без господаря, були розорені...

Людина і світ. — 1999. — №5. — С. 20-24

Ірина ЛОМАЧИНСЬКА