Джерело: Центр суспільного моніторингу
Генерал-майор Драпатий Михайло Васильович обійняв посаду Головнокомандувача Збройних Сил України 22 липня 2026 року. Не минуло навіть двох днів, а один із найвпливовіших представників адміністративного апарату Російської православної церкви (РПЦ) — архієпископ Зеленоградський Сава (при народженні Тутунов Сергій Андрійович; 19.02.1978 р.н., уродженець комуни Вількрен, Франція; громадянин Франції та Російської Федерації) — уже визначив для своєї аудиторії, ким має вважатися новий командувач українського війська, яку загрозу він нібито становить для Росії та в якій ідеологічній системі координат повинні сприйматися його майбутні дії.
У публікації на власному Telegram-каналі Сава відтворив допис іншого російського видання “Старше Эдды”, в якому Драпатого названо етнічною образою [“...тупого хохла из провонявшего свиным говном украинского села…”], а ставлення до нього сформульовано гранично однозначно — “Врага не обсуждают, его уничтожают”. Архієпископ не був автором первинного заклику, однак свідомо переніс його на власний інформаційний ресурс, не засудив дегуманізаційну лексику та використав її як відправну точку для ширшого обґрунтування війни.
Особливого значення набуває не лише зміст, а й оперативність цієї реакції. Московська патріархія не чекала, доки новопризначений Головнокомандувач реалізує власну стратегію, ухвалить резонансні рішення або стане об’єктом тривалої кампанії російських державних медіа. Сава відреагував на сам факт появи нового головнокомандуючого ЗСУ й одразу запропонував своїм прихильникам готову рамку його сприйняття: Драпатий — не просто Головнокомандувачий Збройних Сил України, а персоніфікований носій нібито давньої русофобської програми, спрямованої на позбавлення Росії та російського народу права на існування. Йдеться про своєрідне ідеологічне цілевказання. Михайла Драпатого ще не оцінюють за результатами перебування на посаді — його заздалегідь включають до категорії ворогів “Православ’я і Росії”. Після поширення формули про знищення ворога високопоставленим ієрархом, довіреною особою Московського патріарха та керівником контрольно-аналітичної служби Московської патріархії вона перестає бути лише агресивним висловлюванням стороннього Telegram-автора. Для частини православної, військової та націоналістичної аудиторії вона набуває додаткової нормативної ваги.
Архієпископ Сава не погрожує генерал-майору Драпатому М.В. безпосередньо й не оприлюднює конкретного плану дій проти нього. Однак він бере участь у створенні інформаційного середовища, в якому насильство проти визначеного ворога заздалегідь подається як морально виправдане. Архієрейський сан надає цій конструкції релігійної легітимності, а апаратне становище Сави пов’язує її з інституційним центром РПЦ. Така швидкість реагування показує, що Сава виступає не стороннім церковним коментатором, а одним із каналів ранньої ідеологічної реакції Московської патріархії на стратегічні події в Україні.
У цьому сенсі РПЦ дедалі виразніше функціонує як умовна “п’ята гілка влади” Кремля — поряд із президентською адміністрацією, урядом, силовим блоком та державною пропагандистською системою. Її особлива функція полягає не у формальному ухваленні державних рішень, а у визначенні морально-релігійного статусу політичних і військових противників Росії. Державна пропаганда називає ворога, спецслужби виявляють і переслідують його, армія веде проти нього бойові дії, а Московська патріархія пояснює своїй аудиторії, чому боротьба із ним, нібито, є не лише політично необхідною, а й духовно виправданою.
Оперативність архієпископа Сави також може свідчити про початок персоніфікованої інформаційної кампанії проти нового Головнокомандувача ЗСУ. Її подальшими індикаторами можуть стати спроби представити Михайла Драпатого “гонителем канонічного православ’я”, залежним від західних спецслужб військовиком, ідеологічним русофобом або виконавцем зовнішнього плану зі знищення “історичної Русі”. За такої моделі майбутні рішення українського командування не формуватимуть образ ворога, а використовуватимуться як підтвердження образу, створеного заздалегідь.
Саме із цього епізоду необхідно починати оцінку нової активності архієпископа Сави. Його допис стосується не тільки генерал-майора Драпатого М.В. Він демонструє механізм, за допомогою якого РПЦ оперативно реагує на кадрові та стратегічні зміни в Україні, формує ставлення до них серед власних прихильників і переводить військово-політичні події у площину метафізичного протистояння.
Цей матеріал є продовженням системного встановлення, аналізу та документування діяльності архієпископа Зеленоградського Сави — одного із найближчих і найбільш інтелектуально підготовлених апаратників Московського патріарха Кирила (Гундяєва), концептуаліста російської “теології війни” та посередника між церковною адміністрацією, силовою державою і націоналістичними мережами.
Попередні матеріали Центру суспільного моніторингу (ЦСМ) — публікації №№ 359, 361, 390 та 391 — послідовно розкривали його апаратний статус, роль у побудові дисциплінарної вертикалі РПЦ, взаємодію із російськими націоналістичними середовищами, підтримку військових підрозділів, залучених до війни проти України, та потенційне місце у майбутньому транзиті влади в Московській патріархії.
Нові публікації архієпископа Сави не спростовують попередніх висновків, а додають до них новий доказовий пласт. У сукупності вони демонструють формування православно-чекістської моделі, в якій російський етнонаціоналізм, релігія, спецслужби, армія, військове духовенство, історична міфологія та організована суспільна мобілізація зливаються в єдину систему. Його офіційна біографія підтверджує, що йдеться не про маргінального проповідника. Сава є вікарієм Московського патріарха, заступником керівника справами Московської патріархії, керівником її Контрольно-аналітичної служби та головою Синодального місіонерського відділу. Він має доступ до внутрішньої звітності, дисциплінарних процесів, оцінювання кадрової лояльності та стратегічного планування РПЦ. Тому його Telegram-канал @kartezianec доцільно розглядати не лише як персональний блог. Він виконує функцію неформального випробувального майданчика, де радикальніші формули можна апробувати без негайного затвердження Синодом, перевірити реакцію аудиторії та згодом перевести найбільш прийнятні тези у проповіді, місіонерські матеріали, церковні документи або ширший державний порядок денний.
Реакція Савви на призначення генерал-майора Драпатого М.В. стала вступом до значно ширшої ідеологічної декларації. Архієпископ стверджує, що “...воюем мы [Росія] не за экономику и не за землю ради земли. А ради защиты от русофобии и от истребления русского народа на его земле, ради самого сохранения русскости и России”. У цьому місці здійснюється визначальна смислова підміна. Заяву Президентки Європейської комісії Урсули Гертруди фон дер Ляєн (Ursula Gertrud von der Leyen): “...that Russia poses an existential threat not only to Ukraine, but also to Europe” [...що Росія становить екзистенційну загрозу не лише для України, а й для Європи] та її подальшу інтеграцію Високою представницею союзу з питань закордонних справ і політики безпеки Каєю Каллас, Сава прирівнює до нібито заперечення права російської нації на існування. Загроза, яка походить від конкретної держави, її армії, спецслужб та політичного режиму, переноситься на весь російський народ. Критика агресії оголошується русофобією, а протидія Кремлю — спробою знищення Росії як цивілізації. Цей прийом перетворює загарбницьку війну на війну “за виживання”. Із посиланням на російського історика та спеціалістку із російсько-французьких відносин Таньшину Наталію Петрівну (04.07.1974 р.н., уродженку м. Коломна Московської обл., РСФСР), якщо Росія, нібито, лише захищається від багатовікового прагнення Заходу її знищити, тоді окупація, мобілізація, внутрішні репресії, ліквідація української ідентичності та застосування сили проти європейських держав можуть подаватися не як агресія, а як історично необхідна самооборона.
Кульмінацією публікації стає визначення: “Мы — Русская Нация, созданная православным русским государствообразующим и культурообразующим русским народом…”. Інші народи у цій моделі не є рівноправними співзасновниками держави. Вони лише “скрепили с ним [російським народом] свою судьбу” упродовж його історичного шляху. Йдеться не про громадянську націю рівноправних громадян різного етнічного та релігійного походження, а про ієрархічну імперську спільноту. На її вершині перебуває православний російський народ, тоді як іншим відводиться місце історично приєднаних “народностей”, політична повноцінність яких залежить від визнання російського панування.
Ця формула завершує попередню серію текстів архієпископа Сави “Многонациональная и многоконфессиональная”. У третій частині есе він стверджував, що “Подмена реальности, кроющаяся за идеологией “многонациональная и многоконфессиональная” (оговоримся: конечно, далеко не все, пользующиеся этим выражением, являются носителями этой идеологии), проистекает из русофобии, которая, в свою очередь, влечёт за собой потерю ключевого фактора единства России — стержневого характера русского православного народа, объединяющего разнородные этносы с их религиями, предоставляющего им возможность сохранить свою идентичность, интегрируясь, при этом, в единую Русскую нацию”. Слід звернути увагу, що замість багатонаціональності архієпископ запропонував говорити про поліетнічність єдиної “Русской нации”, об’єднаної навколо російського православного ядра. Це суперечить навіть чинній конституції РФ, яка зазначає, що “Носителем суверенитета и единственным источником власти в Российской Федерации является ее многонациональный народ” (стаття 3). Стаття 68 після поправок 2020 року визначає, що “Государственным языком Российской Федерации на всей ее территории является русский язык”, але одночасно зазначає — “Республики вправе устанавливать свои государственные языки. В органах государственной власти, органах местного самоуправления, государственных учреждениях республик они употребляются наряду с государственным языком Российской Федерации. Российская Федерация гарантирует всем ее народам право на сохранение родного языка, создание условий для его изучения и развития”. Отже, Сава не просто інтерпретує чинну державну модель — він пропонує її концептуальний перегляд. У його конструкції державотворчий народ перестає бути одним із компонентів федеративного балансу й перетворюється на господаря держави, території, історичної пам’яті та релігійної норми.
Це вже не звичний “русский мир”. Старий концепт був достатньо розмитим, щоб охоплювати російськомовних, православних, частину пострадянських суспільств і лояльні до Москви діаспорні середовища. Доктрина архієпископа Сави про “русскую нацию” значно жорсткіша — вона визначає головний народ, нормативну релігію, внутрішню ієрархію, зовнішнього ворога та обов’язок інших спільнот підкоритися сформованому Москвою історичному порядку. Ця модель створює потенційний конфлікт із мусульманськими регіонами, етнічними республіками та корінними народами РФ. Якщо російський православний народ є єдиним справжнім державотворцем, то татари, башкири, мординці та інші спільноти переводяться із суб’єктів федерації у статус історично приєднаних народів. Тому доктрина Сави спрямована не лише проти України й Заходу. Вона містить проєкт внутрішньої перебудови Російської Федерації.
Окремим елементом конструкції Сави (Тутунова) стала послідовна реабілітація російських органів політичного нагляду. У публікації від 15 липня, присвяченій т.зв. дню народження професійних органів державної безпеки Росії, архієпископ розпочинає їхню історію не із радянської ВЧК або сучасної ФСБ, а із заснованого 1826 року Третього відділення Власної Його Імператорської Величності канцелярії на чолі із графом Олександром Бенкендорфом. На перший погляд повідомлення може сприйматися як історична довідка. Однак його зміст вибудовує безперервну генеалогію російської політичної поліції — Третє відділення Російської імперії, Корпус жандармів, радянські органи державної безпеки та сучасна ФСБ постають як різні історичні форми однієї традиції захисту державності.
Орган, який здійснював політичний нагляд, цензуру, перлюстрацію листування, стеження за суспільством і переслідування опозиційних сил, подається не як інструмент самодержавного контролю, а як перша професійна російська спецслужба. Бенкендорф при цьому перетворюється із керівника політичної поліції на позитивний моральний архетип “рыцаря империи”.
Нова публікація Савви, присвячена книжці “Железный Бенкендорф. Рыцарь империи”, підтверджує, що йдеться не про випадковий історичний сюжет. Архієпископ поширює матеріал фонду “Русский Союз”, який проголошує своїм завданням руйнування нібито “устоявшиеся лживые мифы вокруг выдающегося государственного деятеля и героя Отечественной войны 1812 года” про Бенкендорфа та очищення його образу від “несправедливых наветов прошлого”. Засновника Третього відділення названо керівником “одной из самых эффективных спецслужб мира”, а також “истинный облик этой выдающейся исторической личности: доблестного боевого офицера, рыцаря чести, бесстрашного разведчика, пламенного патриота, прекрасного организатора и государственного мужа”. Репресивна функція очолюваної ним структури повністю вилучається з історичної оцінки. На її місце ставиться романтизований образ шляхетного силовика, який захищає імперію від внутрішніх і зовнішніх ворогів. Це принципова зміна оптики. Політичний нагляд більше не потребує виправдання як вимушений або тимчасовий захід. Він подається як історично доброчесне служіння. Цензура перетворюється на захист інформаційного простору; придушення інакодумства — на протидію антидержавним змовам; закордонна розвідка — на лицарське служіння імперії; тотальний контроль — на ефективне державне управління.
Особливого значення набуває те, що кампанія прив’язана до 200-річчя створення Третього відділення, яке відзначатиметься протягом 2026 року. Отже, фонд “Русский Союз” не просто пропонує книжку про історичного діяча, а формує ювілейний інформаційний порядок денний. За умови подальшого поширення через церковні, націоналістичні, освітні й ветеранські мережі він може перетворитися на ширшу кампанію нормалізації політичної поліції як невіддільної частини російської державної традиції.
Показовою є й модель розповсюдження видання. Книжку пропонують не придбати у звичайному торговельному порядку, а отримати за “пожертву”, здійснену прямим переказом. Після цього відправник має надіслати електронною поштою підтвердження платежу, повне ім’я та адресу доставки. Так історико-пропагандистський продукт одночасно стає інструментом мікрофінансування і формування контактного середовища прихильників. Сам по собі такий механізм не доводить неправомірного використання коштів або персональних даних. Проте він дозволяє фонду не лише поширювати книжку, а й ідентифікувати осіб, готових фінансово підтримувати імперсько-силовий наратив, підтримувати із ними подальшу комунікацію та включати їх до ширшого інформаційного середовища. Таким чином, історична реабілітація Бенкендорфа набуває організаційного виміру — навколо позитивного образу політичної поліції формується аудиторія, мережа розповсюдження та фінансовий ресурс.
Не менш важливим є середовище самого фонду “Русский Союз”. Його офіційний ресурс використовує гасло “За Великую, Единую и Неделимую Россию!” та системно публікує матеріали про “российскую цивилизацию”, “русский мир”, війну проти України і необхідність відновлення “единой России”. На ресурсі фонду опубліковано і текст архієпископа Сави, в якому він заперечує самостійність української та білоруської націй, називаючи їхнє формування наслідком радянської політики “дерусификации” частин єдиного російського народу. Це безпосередньо поєднує реабілітацію політичної поліції із доктриною “Русской нации”.
Бенкендорф у цій конструкції потрібен не лише для переоцінки минулого. Він стає історичним зразком силовика, здатного захищати “единую и неделимую Россию” від ідей політичної самостійності, національного відокремлення та західного впливу. Українська незалежність у такому світогляді постає не легітимним результатом історичного розвитку, а наслідком руйнування імперської єдності, яке має бути виправлене.
Діяльність фонду “Русский Союз” не обмежується видавничими проєктами. Фонд реалізовував спільний з історичним факультетом Московського державного університету цикл “Уроки нерассказанной истории”, підтриманий Департаментом національної політики та міжрегіональних зв’язків міста Москва. Однією з його тем стала “СВО. Война за Единую и Неделимую Россию”, яку представляв генерал-лейтенант Служби зовнішньої розвідки РФ (у відставці) Решетніков Леонід Петрович (06.02.1947 р.н., уродженець м. Потсдам, Німеччина). Цей факт показує ширшу систему, до якої архієпископ Сава спрямовує свою аудиторію: Московська патріархія, імперсько-націоналістичний фонд, державний університет, міська адміністрація та колишній високопоставлений представник СЗР Росії спільно виробляють і поширюють історичну інтерпретацію війни проти України як боротьби за відновлення “единой и неделимой России”.
Отже, поширення архієпископом Савою книжки про Бенкендорфа є не рекламою випадкового видання. Воно вбудовує церковну аудиторію у мережу, де історична освіта, імперський ревізіонізм, силовий досвід і релігійна легітимація працюють як елементи одного проєкту. Через таку взаємодію РПЦ допомагає перетворити позитивний образ політичної поліції на частину нормативної історичної пам’яті. Для Сави (Тутунова), який очолює контрольно-аналітичну службу Московської патріархії, ця кампанія має особливе інституційне значення. Його власна церковна функція також пов’язана зі збиранням інформації, внутрішнім контролем, оцінюванням кадрової лояльності та підготовкою матеріалів для дисциплінарних рішень. Позитивна оцінка Третього відділення фактично узаконює наглядову модель не лише у державі, а й усередині РПЦ.
Завершення буде