Джерело: Центр суспільного моніторингу
Ще виразніше логіка “страх як метод виховання” проявилася у розміщеному архієпископом Савою повідомленні для російських батьків про можливе вербування дітей “мошенниками и агентами вражеской разведки”. Попередження неповнолітніх про ризики вербування саме по собі є обґрунтованим заходом безпеки. Проте спосіб побудови повідомлення демонструє ширшу ідеологічну функцію. Його ключова формула — розповісти це дитині, “чтобы к вам в 6:00 утра не пришли сотрудники ФСБ”. Підліткам пояснюють, що фотографування військової техніки, спілкування із незнайомцями в онлайн-іграх або виконання оплачуваних завдань може кваліфікуватися як диверсія, терористичний акт чи державна зрада. У центрі цієї комунікації перебуває не довіра між дитиною, родиною та суспільством, а страх перед каральною державою. ФСБ постає всюдисущою та невідворотною силою, уповноваженою втручатися у приватне життя. Профілактичне повідомлення перетворюється на засіб ранньої політичної соціалізації: цифровий простір визначається як поле діяльності ворожих спецслужб, західні держави — як постійне джерело вербування, а російський силовий апарат — як найвищий арбітр поведінки. Так формується покоління, виховане у стані постійної облоги. Будь-який іноземний контакт може бути пасткою, необережна дія — державною зрадою, а критика держави — наслідком зовнішнього впливу.
У сукупності публікації про Бенкендорфа і ФСБ формують завершену модель. Бенкендорф надає політичній поліції героїчне минуле; ФСБ забезпечує її сучасну присутність; “Русский Союз” виробляє історичне й освітнє обґрунтування; архієпископ Сава забезпечує церковну легітимацію та доступ до православної аудиторії. Саме так чекістська традиція переноситься з історії у сучасне суспільство й подається як природна частина російської державності. Особливо показово, що цю модель поширює не представник МВС, ФСБ або державного історичного товариства, а керівник Синодального місіонерського відділу РПЦ. Місія Церкви у такій конструкції включає вже не лише проповідь православ’я, а виховання дисциплінованого громадянина держави війни, який сприймає силовий контроль як морально виправданий захист “Русской нации”.
Наступний фрагмент системи міститься у публікації Сави від 21 липня, присвяченій “Дню военного духовенства”. Військовий священник представлений як людина, чиєю парафією є передова, госпіталь і штурмовий підрозділ. Він сповідає під обстрілами, причащає у бліндажі, молиться над загиблими та благословляє тих, хто йде у бій. На рівні окремих речень це відтворює традиційне пастирське служіння капелана. Проте у ширшому контексті діяльності РПЦ текст означає значно більше. У ньому немає розмежування між духовною підтримкою військовослужбовця та узаконенням самої війни. Не ставиться питання про законність застосування сили, відповідальність за агресію, долю цивільного населення окупованих територій або моральні межі виконання злочинного наказу. Формула про необхідність “сохранить в воине человека” не супроводжується вимогою не катувати полонених, не вбивати цивільних, не грабувати, не брати участі у депортаціях і не виконувати явно злочинних наказів. Священник залишається поруч із військовим, але не постає моральною перешкодою насильству. Його присутність створює враження, що церковне благословення звільняє бойові дії від питання про їхню правомірність.
В умовах російської агресії проти України такий священник стає не незалежним капеланом, а елементом морально-психологічного забезпечення армії. Він допомагає військовослужбовцю подолати страх смерті, прийняти насильство як служіння та переконати себе, що виконання наказу відповідає Божій волі. Попередні матеріали ЦСМ уже документували допомогу парафії Сави російським військовим, її зв’язки із підрозділами, залученими до війни, а також збирання коштів на обладнання, призначене для ведення бойових дій. Тому публікація про військове духовенство є не абстрактним пастирським роздумом, а ідеологічним поясненням діяльності, до якої архієпископ причетний особисто.
Особливе місце у системі архієпископа Сави посідає ультраправий рух “Русская община”. Він є не просто середовищем однодумців або одним із численних російських православно-патріотичних об’єднань. Архієпископ послідовно перетворює його на організаційне тіло доктрини “Русской нации” — розгалужену мережу, здатну одночасно забезпечувати ідеологічне виховання, суспільну мобілізацію, допомогу російській армії, вуличну присутність і контроль за поведінкою локальних спільнот. Саме у цьому контексті необхідно оцінювати поширене Савою відео зі святкування віднайдення мощей преподобного Сергія Радонезького у Троїце-Сергієвій лаврі. Формально йдеться про православне богослужіння. Фактично відео документує політико-організаційне представлення руху “Русская община” у символічному просторі одного із головних релігійних центрів РПЦ.
Організована присутність учасників руху в однаковому одязі, залучення родин і дітей, спільна символіка та демонстративна колективність перетворюють релігійне святкування на акт публічного представлення згуртованої національно-православної сили. Лавра у цьому випадку є не лише місцем молитви, а й середовищем політичної легітимації. “Русская община” отримує сакральне підтвердження своєї діяльності, а участь у ній подається як природне продовження православної віри та служіння Росії. Вибір образу Сергія Радонезького не є випадковим. У російській державно-церковній міфології він постає не лише як чернець і духовний наставник, а як символ збирання російських земель, зміцнення Московського центру та духовного благословення війська. Поєднання “Русской общины” із цим образом створює історичну наступність: середньовічна Москва, православне воїнство, імперська державність і сучасний націоналістичний рух подаються як ланки одного процесу.
Саме так абстрактна формула Сави про “Русскую нацию” набуває організаційного й візуального втілення. Однаковий одяг створює відчуття належності; церковна молитва забезпечує сакральну легітимність; присутність дітей переносить ідентичність у наступне покоління; масовість демонструє мобілізаційні можливості; монастирський простір стирає межу між церковним служінням і політичним активізмом. Попередні дії Сави (Тутунова) підтверджують послідовність цього процесу. У лютому 2025 року він звернувся до учасників з’їзду “Русской общины” від імені Московського патріарха. У квітні того ж року представив доповідь про діяльність руху на засіданні Вищої церковної ради. Як зазначала “Независимая газета”, винесення цього питання на рівень вищого виконавчого органу РПЦ було винятковим і свідчило про зацікавленість церковного керівництва у мобілізаційному потенціалі організації.
Архієпископ Сава називав “Русскую общину” одним із найздоровіших явищ останніх років, наголошував на необхідності побудови спільності “российских людей на российской земле” та намагався закріпити православ’я як її світоглядну основу. Водночас він застерігав рух від перетворення на політичну опозицію. Його завдання полягає не у створенні незалежного націоналістичного центру, а у підпорядкуванні націоналістичної енергії Московській патріархії та державі. Водночас РПЦ у цій конфігурації надає рухові сакральну легітимність, доступ до парафій, монастирів, духовенства та церковної аудиторії. “Русская община” натомість забезпечує патріархії організовану вуличну присутність, регіональні мережі, доступ до ветеранів війни, активного чоловічого середовища та родин, чиї діти можуть виховуватися у межах нової національно-релігійної ідентичності.
У перспективі ця інфраструктура може використовуватися для організації масових акцій, тиску на мігрантів і релігійні меншини, виявлення “нелояльных и оппозиционных” середовищ, підтримки силових структур і контрольованої мобілізації під час внутрішньополітичної нестабільності. Формально вона залишатиметься громадським православно-патріотичним рухом. Фактично може перетворитися на церковно санкціонований кадровий резерв російської держави війни. Відео із Троїце-Сергієвої лаври є індикатором переходу від неформального співробітництва до публічної сакралізації “Русской общины”. Рух уже не просто допускають до церковного простору — його демонструють у ньому як органічну частину православної Росії. Релігійний ритуал стає політичною сценою, монастир — простором легітимації, а образ Сергія Радонезького — символічним мостом між історичним московським воїнством і сучасною націоналістичною мобілізацією.
Якщо “Русская нация” є політичною назвою запропонованого Савою порядку, то “Русская община” поступово формується як його людська, мережева та мобілізаційна інфраструктура.
Для України доктрина архієпископа Сави (Тутунова) становить безпосередню довгострокову загрозу. В його розумінні “Русская нация” не обмежується населенням сучасної РФ. Вона є історичною цивілізаційною спільнотою, пов’язаною “тысячелетней государственностью”, православ’ям і простором т.зв. історичної Русі. Окрема українська політична нація у таку модель не вміщується. Українців можуть визнавати лише етнокультурною частиною ширшої російської цивілізації. Будь-яке утвердження української державної, церковної або історичної суб’єктності трактується як розкол “единого народа”, русофобія чи наслідок західного втручання. Тому українське керівництво у публікаціях Сави постає не звичайним політичним противником, а воно оголошується силою “бесовского” характеру, яка руйнує “Святую Русь” і заперечує право російського народу на існування. У такій системі координат політичний компроміс втрачає самостійне значення: із метафізичним злом не домовляються — його мають перемогти або знищити.
Доктрина здатна обґрунтовувати продовження протистояння навіть після можливого припинення активних бойових дій. Військовий наступ може бути замінений церковним впливом, роботою з українськими громадами за кордоном, підтримкою проросійського духовенства, інформаційними операціями, боротьбою проти автокефалії Православної Церкви України та спробами повернення України до російського цивілізаційного простору.
Оперативна реакція на призначення генерал-майора Драпатого М.В. підтверджує, що РПЦ прагне персоніфікувати цей конфлікт. Новий Головнокомандувач ЗСУ стає не лише військовим опонентом, а символом України, яка остаточно вийшла из російського імперського простору і здатна чинити організований опір спробам її “повернення”.
Французьке походження архієпископа Сави не є другорядною біографічною деталлю. Він народився та виріс у Франції, сформувався у середовищі російської православної еміграції, навчався у французькому університеті й був пов’язаний із православними структурами Західної Європи. Його становлення поєднало знання західного суспільства з імперською пам’яттю частини російського емігрантського середовища. Російське громадянство він отримав 3 грудня 2007 року окремим указом президента РФ № 1619, після участі у процесі відновлення канонічного спілкування між Московською патріархією та Російською православною церквою закордоном. Надання громадянства президентським указом стало маркером особливої державної довіри.
Сава (Тутунов) є не просто російським ієрархом, який інколи працює з Європою. Це людина із глибоким знанням французького суспільства, мови, церковного середовища, діаспорних зв’язків і західних механізмів комунікації, яка одночасно перебуває у верхівці інституції, інтегрованої у воєнну та зовнішньополітичну стратегію Кремля. Його біографічні й мережеві можливості створюють потенціал для роботи із православними парафіями, емігрантськими родинами, культурними асоціаціями та середовищами, в яких імперська пам’ять може перетворюватися на політичну лояльність до Москви. Публічне виправдання агресивної війни, прославлення політичної поліції, підтримка військового духовенства та поширення тези про багатовікову ворожість Заходу мають стати предметом французької безпекової оцінки. Йдеться насамперед про механізми протидії іноземному впливу, сприянню військовій агресії, використанню релігійно-діаспорних мереж і можливому перенесенню російської націоналістичної мобілізації в європейське середовище. При цьому необхідно розмежовувати встановлені факти та їхню можливу юридичну кваліфікацію. Публікації Савви самі по собі не є судовим доказом його вини у конкретному злочині. Проте їхня сукупність, разом із задокументованою підтримкою російських військових підрозділів та апаратним становищем автора, може становити доказовий матеріал для санкційного, контррозвідувального і кримінально-правового аналізу.
У короткостроковій перспективі найбільш ймовірним є продовження персоніфікованої кампанії проти Головнокомандуючого Збройних Сил України генерал-майора Драпатого М.В.. Її індикаторами стануть повторне використання його імені у зв’язку із поняттями “русофобія”, “гоніння на православ’я”, “західні спецслужби”, “знищення Росії” або “розкол історичної Русі”, а також поширення цих тез іншими ієрархами, церковними медіа, військовими блогерами та представниками “Русской общины”.
Паралельно Сава (Тутунов), ймовірно, продовжить розвивати формулу “Русской нации” через публікації про православну державність, російський народ, міграцію, зовнішню загрозу та історичну місію Росії. Окремі елементи цієї конструкції можуть поступово з’являтися у виступах патріарха Московського Кирила (Гундяєва), матеріалах Синодального місіонерського відділу, документах Всесвітнього російського народного собору та комунікації “Русской общины”.
Кампанія навколо 200-річчя Третього відділення також може вийти за межі розповсюдження однієї книжки. Ймовірними індикаторами її розширення стануть презентації у церковних і державних установах, лекційні цикли, документальні фільми, молодіжні заходи та публічне залучення представників ФСБ, СЗР, ветеранських організацій і російських історичних товариств.
Особливу увагу слід приділяти подальшій взаємодії Сави із фондом “Русский Союз”. Уже встановлене поєднання церковного каналу, імперського історичного наративу, державної освітньої інфраструктури й представників розвідувального середовища свідчить про формування мережі, спроможної одночасно виробляти зміст, поширювати його та залучати прихильників.
У середньостроковій перспективі “Русская община” може отримати стабільніший доступ до єпархіальної та парафіяльної інфраструктури. Індикаторами інституціоналізації стануть призначення відповідальних за взаємодію із рухом, регулярна присутність його представників у церковних заходах, спільні проєкти військово-патріотичного виховання дітей і публічна підтримка з боку єпархіальних архієреїв.
Одночасно може посилитися роль військового духовенства як окремої складової інформаційно-психологічного забезпечення російської армії. Особливої уваги потребують проповіді, навчальні матеріали та практичні рекомендації, які можуть нормалізувати участь духовенства у підготовці військовослужбовців до бойових дій, збиранні коштів, закупівлі обладнання та взаємодії з конкретними підрозділами.
На горизонті 2026-2030 років доктрина архієпископа Сави може бути використана під час політичного або церковного транзиту. Вона пропонує заміну соціальній угоді, що поступово вичерпується: замість добробуту — цивілізаційна місія; замість політичних прав — належність до “великої нації”; замість федеративного балансу — православно-російська ієрархія; замість відповідальності за війну — образ зовнішнього ворога, який нібито прагне знищити весь народ. Сава (Тутунов) не обов’язково має стати наступним Московським патріархом. Реалістичною є його роль творця доктрини, контролера внутрішньої лояльності, кадрового фільтра та тіньового координатора перехідної системи. Саме така позиція відповідатиме його апаратному досвіду, доступу до патріарха Кирила (Гундяєва), роботі із націоналістичними мережами та здатності перекладати політичні установки мовою церковної легітимності.
Останні публікації Сави складаються у послідовну формулу. Генерал-мамйор Драпатий М. В. стає персоніфікованим ворогом; Бенкендорф — історичним архетипом силового захисту імперії; ФСБ — механізмом внутрішньої дисципліни; військовий священник — пастирем бойового порядку; Сергій Радонезький — сакральним символом мобілізації; “Русская община” — організаційною мережею; “Русская нация” — політичною назвою всієї системи; Україна та Європа — ворогами, боротьба з якими виправдовує її існування.
Реакція на призначення Михайла Драпатого підтвердила, що РПЦ не лише обслуговує вже сформований державний порядок денний. Вона оперативно відстежує події в Україні, визначає персоніфікованих ворогів, надає їм сакрально негативний статус і готує власну аудиторію до сприйняття подальшої конфронтації як боротьби за існування Росії.
Кампанія із реабілітації Бенкендорфа доповнює цю модель історичним виправданням політичної поліції. Вона поєднує церковний інформаційний ресурс архієпископа Сави, фонд “Русский Союз”, освітнє середовище Московського державного університету, структури московської влади та представників колишнього керівного складу СЗР РФ. Це вже не окремий історичний сюжет, а інституційно підтримувана спроба сформувати позитивне ставлення до державного нагляду, імперської єдності й силового придушення внутрішньої нелояльності.
“Русский мир” був доктриною російської експансії. “Русская нация” Сави (Тутунова) формується як доктрина мобілізації, внутрішнього контролю та тривалої війни. Якщо його поняття почнуть системно повторювати Московський патріарх Кирил (Гундяєв), Всесвітній російський народний собор, “Русская община” та представники адміністрації президента РФ, це означатиме перехід від індивідуальної концептуалізації до інституційного впровадження.
Саме тому діяльність Сави має бути об’єктом не епізодичної публічної критики, а системного моніторингу, доказового документування та правової оцінки. Йдеться не про чергового радикального проповідника, а про одного із ймовірних архітекторів ідеологічної моделі, за допомогою якої Росія намагатиметься продовжувати війну проти України та конфронтацію з Європою навіть після зміни нинішніх політичних декорацій.