Сучасний Дніпро чимось подібний на Нью-Йорк: метушні проспекти в центрі, де вишикувались парадні будинки ХІХ століття, а за ними штурмують небо сучасні хмарочоси зі скла і бетону. За лаштунками цієї офіційної краси – менш пафосні, але не менш старовинні дохідні будинки, приватні садиби (інколи доглянуті, інколи закинуті), і багато радянщини.
У цьому коктейлі, доволі смачному, якщо до нього звикнути, де-не-де трапляються родзинки для гурманів: наприклад, славнозвісний єврейський центр «Менора», зведений в стилі тих самих Нью-Йоркських хмарочосів 30-х років, в ній – добротний музей історії українських євреїв. Ще на туриста чекає Історичний музей ім. Яворницького, один з найкращих музеїв України, поруч з ним – музей-діорама «Битва за Дніпро» з виставкою військової техніки надворі, а при діорамі пронизливий музей АТО, теж з виставкою надворі і всередині. Це символічно – музей борців проти фашизму середини ХХ ст. ділить дах і двір з музеєм борців проти фашизму початку ХХІ ст.. Недарма в «Менорі» виставлені офіцерський пасок і трофейний бінокль місцевого єврея-червоноармійця, які здав до музею його онук, ветеран АТО, який брав дідівські артефакти з собою на фронт. Ще на центральному проспекті є відновлений костел ХІХ ст. та лютеранська кірха. Неподалік від проспекту – непоганий художній музей, на околицях міста збереглись залишки двох фортець козацької доби – Кодацької та Новобогородицької. Ще варто завітати до будинку історика Яворницького, який разом з промисловцем та істориком-любителем ХІХ ст. Олександром Полем ділить перше місце у списку героїв Дніпра.
Ну, і найдавніші цікавинки, пов’язані з історією міста знаходяться за історичним музеєм. Це Палац студентів Дніпровського університету і Спасо-Преображенський собор 1835 року. Справа в тому що Палац студентів первісно будувався у XVIII столітті як палац князя Потьомкіна, фаворита «вражої матері» Катерини ІІ. Та й собор був закладений тоді ж, і мав стати найбільшою церквою у світі.
Після того, як російська армія відбила (не без допомоги запорожців) південне Причорномор’я у турків, а запорожцям подякувала знищенням Січі, керувати південним краєм був відправлений фаворит імператриці князь Григорій Потьомкін-Таврійський. Коханцем імператриці він вже не був, але адміністратором виявився непоганим – козаків не ображав, їхні села не рухав. За деякими звістками, надання запорожцям земель в Криму і на Кубані не обійшлося без заступництва Потьомкіна – недарма для козаків він був своїм, і у товариство був записаний під іменем Грицько Нечеса (через напудрену перуку). А ще князь будував по мірі сил міста і заохочував іноземців засновувати колонії у степах. Вплив свій при дворі Потьомкін зберіг і вже бачив себе майже самодержавним володарем південного краю. Столицею цього краю він волів зробити нове місто, яке було б названо на честь його державної покровительки і коханки – Катеринослав. Місто мало вражати своєю красою й величчю, тут мали постати університет, фабрики, адміністративні установи, басейни з фонтанами, а головною домінантою став би собор – найбільший у світі собор, названий на честь Преображення. Євангельська історія тут була ні до чого – просто цією назвою Потьомкін хотів підкреслити як південний край («Новороссія») преображається стараннями цариці (і, звісно, самого Потьомкіна).
Фаворит не був оригінальним – і до нього, і після нього можновладці будували міста задля власної пихи. І до нього, і після нього величні храми зводились не для молитви, а щоб підкреслити престиж того хто наказав їх звести. І до нього, і після нього підлабузництво було невід’ємною частиною дипломатії – згадати хоча б як називали на честь покровителів царів київські костели свв. Олександра і Миколая. На захист князя можна сказати і те, що він щиро бажав зробити ввірені йому землі квітучими і розвиненими, та й запорожців він по мірі сил оберігав від царських репресій. А те, що він страждав гігантоманією – що ж, на посаду правителя Півдня він стрибнув просто з царициного ліжка, і досвіду будівництва міст «з нуля» не мав. Так чи інакше, ця гігантоманія вражає навіть сьогодні. Біля майбутнього Катеринослава вже існувало кілька козацьких поселень, але фаворит вирішив поставити місто на високому пагорбі над Дніпром, і будувати там все й одразу велике – великий палац, великий собор, великий басейн з фонтанами і так далі. Раніше місцем на горі володів осавул Війська Запорізького Лазар Глоба. Господарство в нього було велике – чотири млини на Дніпрі, три сади і землі під селянські двор. Потьомкін купив в нього ділянку на горі. До речі, тепер на честь Глоби названо головний парк у Дніпрі.
А щодо Потьомкіна, то будівництво він почав з власного палацу, при якому встигли навіть розбити сад з оранжереєю. А для закладення собору князь дочекався, коли до нього завітає сама імператриця у 1787 році. Тоді Катерина вирішила влаштувати ревізію підкорених територій, а щоб підняти свій престиж – запросила до подорожі французького посла графа де Сегюра і австрійського цісаря Йосифа ІІ, який прибув до Росії під іменем графа Фалькенштайнського. Імператор Йосиф, як і Катерина, захоплювався ідеями просвітництва і вважав російську правительку однодумницею і союзницею. Звісно, між Йосифом та Катериною була різниця – австрійський цісар застосовував свої ідеали на практиці (скасування кріпацтва, зрівнянні у правах усіх націй та релігій), а Катерина – навпаки. Але цісар був не в курсі усіх цих петербургських тонкощів. Так чи інакше, процесія до дніпрових пагорбів прибула пишна – кілька галер з музикантами, свитою, головами двох імперій і послом третьої.
10 травня, в день перенесення молей св. Миколая, карета з високими гостями виїхала на пагорб, де відбулось закладення собору. Спочатку була відправлена Літургія у місцевій церкві, а потім гості спустились у спеціально викопану яму-склеп, де імператриця поклала перший камінь майбутнього собору. Туди ж було покладено 7 різних монет – золотий імперіал, срібний рубль, четвертак, 20 копійок, 15, 10 і 5 копійок. Вийшло 66 рублів 95 копійок. Тоді імператриця запитала «чи немає в когось п’ятачку?» — один з гостей подав, і гроші були накриті мідною визолоченою дошкою.
Архиєпископ Гавриїл Розанов, перший місцевий історик, писав про розміри собору так: «Соборна церква мірою – 71 сажень (150 метрів) у довжину, 21 сажень (45 метрів) у ширину і 65 сажень (близько 139 метрів) заввишки. Отже, святилище у Катеринославі мало бути найбільшою у світі, і змагатися з ним могла хіба що церква св. Петра в Римі». А щоб храм став ще вищим – висоту його збільшили на один аршин (70 см). Кажуть, особисто Потьомкін сказав архітекторові «додай аршинчик». Креслення базиліки виконав французький архітектор Клод Геруа, член Паризької та Петербурзької академій мистецтв, який вже багато років працював у Росії, і на прохання Потьомкіна зробив проект собору подібним до римських та грецьких базилік. Зокрема, зразком для собору була римська базиліка святого Павла за мурами – довга, велична, з кількома навами та колонадою. Чому саме вона? З одного боку, кінець XVIII століття був добою класицизму, коли після пишного декору бароко архітектори стали тяжіти до простих форм античної, «класичної» доби. А з іншого – «мірятись» храмами було традиційним спортом в усі часи, коли храми служили не лише місцем молитви, але й ознакою престижу правителя, міста, цеху чи купця. Цікаво, що у ХІХ столітті у Петербурзі звели цілих два храми на зразок римського собору святого Петра – Казанський та Ісаакіївський. Що ж, це не є дивним для монархії яка претендувала на статус «Третього Риму»!
Про свої відвідини Катеринославу граф де Сегюр писав, що це «місто, в якому ніхто не житиме, і храм, в якому ніхто не молитиметься». Йосиф ІІ вторив йому, кажучи що «імператриця поклала перший камінь собору, а я – останній». Та й загалом, спостереження французького посла про бутафорський характер більшість поселень та будівництв зробило вираз «Потьомкінські деревні» крилатим. Щоправда, сам Потьомкін не мав жодного сумніву в тому, що за декораціями постануть справжні міста, фортеці, фабрики. Свідченням тому можуть служити муровані верстові стовпи (українці називали їх «милі»), які позначали дорогу між Катеринославом та Херсоном.
Але невдовзі після закладки собору почалась російсько-турецька війна, Потьомкіна викликали на фронт, і будівництво в Катеринославі припинилося. Перебуваючи в армії, князь писав накази про виділення грошей, каміння і робітників для будівництва палацу і собору. Але війна затягувалась, а потім цариця призначила його вести переговори з турками. У 1791 році, закінчивши переговори, Потьомкін вирушив з молдавських Ясс до Миколаєва. 5 жовтня у дорозі йому стало зле, він вийшов з карети, ліг на землю і помер. Що ж, це було символічно – працьовитий чиновник помер у дорозі.
Григорій Потьомкін став царициним коханцем в добу, коли Катерина ще вміла розрізняти амурні і державні справи, та й коханці її були переважно талановитими – чи то Орлов, чи то Потьомкін. Але у старості імператриця зробила остаточну перевагу на честь пристрасті. Її новий фаворит, молодий красень Платон Зубов, не мав жодної краплі дарувань або працьовитості Потьомкіна. Але саме його Катерина призначає новим правителем південного краю. Він жодного разу не навідався до Катеринославу, і за його панування усі будівельні роботи у місті припинились. Зубов навіть збирався звести нову столицю на березі Бугу і назвати її Вознесенськ. Імператриця слухалась його в усьому, і виділяла на усі його проекти шалені гроші, які мирно осідали у гаманці фаворита. А потім, у 1796 році помирає Катерина, і її син Павел припиняє усі проекти, затверджені своєю мамою. Навіть місто Катеринослав він перейменовує на Новоросійськ (щоправда, за 4 роки царя вбили, і його син повернув все на старі місця). П. Сумароков, сенатор і член Академії наук, писав, що у Катеринославі є лише «три десятки обмазаних глиною панських та купецьких будиночків, дві церкви, ряд дерев’яних лавок, широкі вулиці з бідною забудовою, порожнина немовби монастирська, нудне усамітнення, а все місто не красивіше і не більше пересічного містечка».
Звісно, невеличке містечко, яким де-факто був тодішній Катеринослав, не могло дозволити собі добудувати найбільшу у світі церкву. Лише початки фундаменту (ями, заповнені бутовим каменем і залиті вапном) нагадували про колишню велич планів таврійського князя.
Час минав, і Катеринослав поступово розвивався. Відкривались фабрики, з сіл приїжджали на ярмарки, і врешті-решт міст спромоглось звести мурований собор – на тому місці, де його планував Потьомкін. Проект нового храму виконав архітектор Андріян Захаров, творець відомого Адміралтейства у Петербурзі.
Його храм як дві краплі води подібний на Андріївський собор у Кронштадті та собор Олександра Невського в Іжевську. Це типовий приклад пізнього російського класицизму – храм хрестоподібний у плані, з круглим куполом, портиками з колонадами і високою шпилястою дзвіницею. Джерелом натхнення для Захарова була, дивлячись по усьому, барокова Петропавлівська церква в однойменній фортеці, де поховані усі російські царі. Шпиль «Петропавлівки» став одним з символів Петербургу, і архітектор намагався повторити його у Адміралтействі та дзвіницях своїх соборів. На тлі пізніших цибулястих храмів у псевдоросійському стилі спокійні та виважені риси соборів Захарова, останні зразки російського класицизму, виглядають шляхетно і велично.
Собор у Катеринославі будувався з 1830 по 1835 років. Під час його закладання були витягнені з землі монети і дошка часів Катерини, до них додані нові монети і нова дошка – і все це покладено назад. Храм отримав ту саму назву, яку планував Потьомкін – Преображення. Ще одним нагадуванням про старі часи став паркан, який звели на старих фундаментах потьомкінського собору.
З часом мрії Потьомкіна таки збулись: Катеринослав став одним з найважливіших міст України. Обійшлося без цариць та їхніх коханців: у другій половині ХІХ ст. дворянин-українець Олександр Поль, досліджуючи печеру під Кривим Рогом (йому сказали, що там колись переховувались козаки), знайшов там залізну руду. Поль став одним з засновників заводів у Катеринославі, які і здобули місту славу промислового центру. Після смерті Поля доглядати за його домашньою збіркою української старовини призначили молодого історика Дмитра Яворницького, який згодом став видатним дослідником Козаччини, доповнив збірку Поля власними знахідками і заснував в місті славетний історичний музей.
Дмитро Яворницький фактично врятував Преображенський собор від знищення за часів СРСР – його стараннями там заснували музей атеїзму, зберігши старі стінописи та іконостас. За німецької окупації там проводились богослужіння Автокефальної Церкви. Під час Битви за Дніпро у 1943 році собор сильно постраждав. Після війни там влаштували склад, але стараннями Яворницького за храмом ствердилась слава одного з символів міста, то ж, у 1960-х роках його почали реставрувати – з відновленням інтер’єрів та позолоченням куполу і шпилю. З приходом Незалежності храм передали віруючим.
Сюди варто завітати і гостям міста, і дніпрянам, яким небайдужа історія свого краю. Шпиль собору видно здалека, всередині – красива ліпнина та стінописи, біля храму збереглась верстова миля доби Потьомкіна та поховання видатних архиєреїв. А огорожа собору, зведена на фундаментах знов-таки Потьомкінських часів, нагадує про ті часи, коли царицин коханець, друг запорожців та сумлінний правитель мріяв зробити це місто великим, красивим, значним. Так воно і сталося – але дещо пізніше ніж мріяв князь, і стараннями вже інших людей, які гідно продовжували справу Грицька Нечеси.