При Центрі релігій в австралійському університеті діє український осередок

Монаш Університет (Австралія, штат Вікторія) входить у 100 найкращих університетів світу і вже кілька років займає у цій «золотій сотні» почесне 10 місце. Університет Монаш, як і більшість університетів світу, живе своїм, трохи відокремленим, життям.

Але на відміну від більшості інших університетів, Монаш має Центр релігій. І він дійсно знаходиться у самому центрі університетського містечка. Прихильники різних віровчень і конфесій можуть прийти до цього Центру, відвідати служби, порадитись зі священиком, святкувати з ним релігійні свята або взяти шлюб чи охрестити дитину. За останнім звертаються все частіше – зрозуміло, що студентська молодь переймається не лише проблемами навчання. Навіть в Австралії.

З одним із служителів Центру релігій, отцем Лаврентієм Футом, я познайомилась на конференції «Україна: мова, культура, ідентифікація», яку проводив центр імені Миколи Зерова при Монаш університеті (очолює центр професор Марко Павлишин). А потім побачила його на недільній Літургії у греко-католицькій церкві Мельбурна, де отець Лаврентій правив службу. Виникло кілька питань, на які отець Лаврентій Фут дав відповіді.

— Душпастир при університеті — це дуже рідкісна спеціальність? А хто ходить до цієї каплиці?

— Я з 1984 року є католицьким душпастирем при Монаш Університеті. Ми по черзі проводимо служби – є певні години у католиків, православних, лютеран, юдеїв, мусульман. До нас приходять викладачі, професори, але більшість із тих, хто приходить до університетської церкви – студенти. Іноді їхні родичі, але майже всі ті, хто вчиться або працює в університеті.

— Саме до Вас приходять лише католики?

— Так, майже всі католики, але приходять й інші, студенти, часом професори, які цікавляться католицькою релігією. Це люди різних національностей, не лише нащадки європейців або латиноамериканців, як думає більшість. Маємо східних католиків з Індії. Є також вірні Сирійської Церкви і для таких людей мають своїх священиків в Мельбурні, але часами їхня парафія далеко від університету, отже вони приходять до римо-католицької каплиці.

— А греко-католики ?

— Греко-католиків небагато серед студентів Монаш Університету. Але вони є, і за роки моєї тут служби всі вони стали моїми друзями.

— Ви дуже добре розмовляєте українською, що чи хто змусив Вас вчити нашу мову?

— Професор Марко Павлишин, греко-католицькі священики і сестри- монахині василіанки в Аделаїді. Я вже знав хорватську мову. Я розмовляв із василіанами хорватською, вони відповідали по-українські, і крок за кроком я почав вчитися говорити українською. Домініканці мене послали сюди в 1982 році, щоб бути капеланом на Монаші. Я дуже цікавився східноєвропейськими Церквами. Владика Іван Прашко запитав мене, чому не допомагаю в єпархії, хіба мені не цікава українська мова, культура, теологія тощо? Я трохи коливався, але вже на другий день поїхав до владики Івана Прашка і попросив його прийняти мене членом єпархії. Так я почав у1984 році працювати в УГКЦ.

— А як щодо Ваших парафіян, вони часто приходять на сповідь, чи лише перед великими святами?

— Так, люди приходять на сповідь. Не маємо точних годин прийому до сповіді. Але люди посилають мені е-майл, або смс текст, або телефонують. І кажуть, чи можна сповідати за пів години. Я кажу ОК, де?

— Тобто ви сповідаєте не завжди в церкві?

— Так, іноді у мене в кімнаті, у коледжі, часом у церкві, іноді в університетському містечку.

— Навіть на прогулянці?

— Так. Правда. І на прогулянці, і у парку, іноді у кав’ярні. Якщо їм потрібне спілкування зі мною як з представником Церкви, чому б ні?

— А з якими проблемами звертаються до вас студенти?

— Багато проблем, але думаю, що може ті самі проблеми, що і в Україні. Це стосунки з родичами, друзями, хлопцями і дівчатами, приятельство, академічні проблеми. Іноді їм дуже важко і хочеться додому, важко адаптуватись до університетського життя. Але більшість почуваються дома тут, після двох-трьох тижнів перебування. Я завжди намагаюсь їм допомагати.

— А чи багато українських студентів приходить до вас?

— Не дуже багато. Бо тут, у Мельбурні, більшість українців ходять до православних церков. Приходять до Монашу головно для україністики і сюди, щоб учити українську мову.

— Тобто приходять вчити українську мову не українці або лише ті, хто має українські корені?

— Українці, студенти з українських родин, ті українці, які народились в Австралії. Хоча є й ті, кого цікавить мова, культура, Церква в Україні.

— А ті, які народилися в Україні, знаходять дорогу до Будинку всіх релігій?

— Так. Зустрічаюсь із студентами з України. В Центр релігій Монашу вони приходять завжди. Хтось просто цікавиться, а для когось це є необхідністю, бо людина є справжнім християнином.

— А які проблеми виникають у Вас в роботі з українськими родинами?

— Проблеми щодо ідентичності з Українською Церквою. Я думаю, що для мене, як для священика, дуже важливою проблемою є ідентичність з вашою Церквою. Українське християнство є меншістю в Австралії. І діти, навіть ті, що ходять до церкви, не завжди розуміють унікальність українського християнства. Майже всі школи в Австралії є римо-католицькими і майже всі товариші українських дітей є римо-католиками. І це заважає їм вивчати історію Церкви батьків і дідів.

— У нас в Україні Католицька Церква проводить серед молоді велику соціальну роботу. Духовенство і вірні Церкви намагаються запобігти абортам, виліковувати від наркоманії, алкоголізму, ігроманії. Чи зверталися до вас студенти з такими проблемами?

— Так, бо тут мають багато схожих проблем, але серед університетських студентів сьогодні наркотики є меншою проблемою. Існує проблема, але більшість студентів знають, що треба наполегливо вчитись і працювати. І знають, що наркотики не допомагають і алкоголь не допомагає. Але я думаю, що в австралійських університетах алкоголь між деякими студентами є великою проблемою. І ця проблема існує не тільки в університетах, це велика проблема для всієї Австралії. І в усіх категоріях людей в університеті і ззовні ми маємо велику проблему, можливо навіть із перших днів Австралійської колонії. Ігроманія теж є проблемою для студентів, але меншою, ніж алкоголізм.

А ось абортів майже не буває. Молодь, особливо християнська, дуже відповідально ставиться до майбутнього. Та й соціальний захист дітей і батьків в Австралії на найвищому рівні. Отож все частіше маю честь хрестити маленьких римо- і греко-католиків.

— Ви також служите в греко-католицькій церкві. Скажіть, будь ласка, а проповіді Ви читаєте українською?

— Так. Я і в Центрі релігій спілкуюсь з українцями їх мовою. Звичайно, після служби в греко-католицькій церкві завжди проповідую парафіянами 7-10 хвилин українською, а потім 4-5 англійською. Щоб всі розуміли.