“Прихід нового глави внесе в життя УГКЦ помітний імпульс, але землетрусу не станеться” — вважає експерт
Здивувалися й вірні, оскільки не очікували побачити на престолі такого молодого заокеанського владику. Єрархи мудро якийсь час мовчали, шукаючи пояснення своєму рішенню. Навіть Папа Римський Бенедикт ХVI для затвердження глави УГКЦ взяв добову паузу. Певно, і сам владика не був готовий до такого ходу подій. Але це сталося. Урочисто і не офіціозно, організовано, але без зайвої ритуалізації, канонічно, але якось душевно. На інтронізації нового владики УГКЦ всі почувалися членами однієї великої родини, яка отримала Духовного Отця.
Церква радіє, що нарешті має свого голову. Але щось не дає розслаблено видихнути, щось тривожить людей. Ось і журналісти ніяк не заспокояться, експертів гризуть сумніви: а чи справиться такий молодий предстоятель із новими викликами для Церкви, чого чекати від нього, куди він поверне церковний корабель? Медійний простір наповнений різного роду коментарями, які лише додають запитань.
Які тут приходять думки-відповіді? По-перше, молодість не може бути пересторогою для обрання на відповідальну посаду. Часто і в поважному віці творяться всякі чудасії, які нищать найперспективніші проекти. І ніякий життєвий досвід не допомагає.
Скажемо правду, практика обирати серед усіх претендентів на патріарха чи папу наймолодшого – загалом не поширена в християнстві. Хоча і відомі історичні випадки, які працюють на правильність зробленого нинішнім Синодом УГКЦ кроку. На такі важливі справи, як керівництво Церкви, потрібна особлива людина, людина з харизмою, з обґрунтованою «претензією» до життя, з чітко сформульованою метою, людина жертовна, бо ж бути главою Церкви – це не стільки привілей, скільки важка відповідальність і чорна праця. Тут важливий не вік людини (ух, який молодий!), а її характер, здібності, покликання. Скажу більше. Можна все мати: і харизму, і досвід, а от молодості — з її запалом, невтомністю, свіжістю, впевненістю, що все зможеш, бракує. І проект валиться, бо роки обмежують людські фізичні та інтелектуальні можливості.
По-друге, не варто очікувати миттєвих і раптових (навіть на краще) змін у Церкві. Згадаймо, що новообраним президентам світських держав дають 100 днів, щоб ті визначилися в політичному курсі. А тут Церква… Хоча владика в своїй першій проповіді як предстоятель Церкви вже накреслив деякі орієнтири. В проголошеній «весняній» програмі для Церкви він буде спиратися на традицію, уособлену в Андреї Шептицькому, Йосипові Сліпому, Мирославі Любачівському і Любомирові Гузарі. Майбутнє Церкви владика Святослав бачить в примноженні того спадку, який він отримав від попередників. І при цьому можна не сумніватися, що в Церкві запанує культ знань, результативне оволодіння найкращими вітчизняними і зарубіжними здобутками, активне входження в світовий освітянський простір. Освіченість сьогодні – найсильніший аргумент і вірний помічник в утвердженні конфесійної, спільнотної і персональної, ідентичності.
Прихід нового глави внесе в життя УГКЦ помітний імпульс, але землетрусу не станеться. Церкві не потрібні руйнування, людські жертви. Навпаки. Церква зацікавлена в розбудові, в примноженні кількості вірних, в згуртуванні всіх греко-католиків, материкових і діаспорних. Церква потребує єдності, а її глава – підтримки всіх греко-католиків. Існує багато небезпек і спокус для Церкви та її вірних. Але Церква встояла перші 20 років незалежності України, мусить і далі бути сильною, об’єднаною, «склеїти» українців не тільки конфесійно, а й державно та національно.
На світлині РІСУ: проф. Людмила Филипович та проф. Анатолій Колодний на інтронізації нового Глави УГКЦ
