Примирення ветеранів – знак завершення Другої світової війни в Україні
Відбиток Другої світової війни упродовж багатьох десятків років не лише болить ранами колишніх бійців та ветеранів, а й спричиняє трагічні наслідки у суспільних взаєминах, уже вкотре провокуючи представників різних повоєнних поколінь до дискусій на тему – хто ж має рацію.
Сьогодні, в контексті чергового комуністично-біло-блакитного ажіотажу довкола 22 червня – дати початку нацистсько-радянської війни, розмову про християнське розуміння війни та подолання її наслідків в українському суспільстві ми ведемо з митрополитом Львівським і Сокальським Української Православної Церкви Київського Патріархату Димитрієм (РУДЮКОМ).
- Ваше Високопреосвященство, чергова річниця Другої світової війни знову провокує зацікавлення громадськості темою історичної пам’яті українського народу про неї. Як Церква ставиться до війни, а також до пам’яті про неї, які головні риси визначають християнську позицію щодо цих питань?
- Друга світова війна стала одним із найбільших лихоліть в історії людства, трагічно підсумувавши період посилення військових потуг та становлення тоталітарних режимів. Гріх гордині спонукав людство до боговідступництва упродовж тривалого часу. Гасла просвітителів XVIII ст., що проголошували людський інтелект єдиною цінністю та єдиним рушієм розвитку суспільства, сформували ілюзію того, що руйнування теократії зі встановленням теорії держави як результату суспільного договору і технічний прогрес самі собою повинні стати запорукою благоденства народів. І якщо у сфері організації господарства чи побуту, тобто матеріального вияву життєдіяльності, ці результати є досить виразними, то не менш виразною стала духовна криза людини, особистості, а відповідно, і спільнот, які вона формує.
Промислова революція та формування модерних націй у Європі ХІХ ст. поставили людство перед надзвичайно складним вибором – мабуть, його можна порівняти з дилемою вибору між пророчим керівництвом та обранням царя у давніх ізраїльтян. Адже тепер йшлося не лише про форми, а й про сутнісні, духовні основи буття суспільства у новітніх умовах. І власне й тепер переважав вплив не духовних, а матеріальних цінностей і традицій – ідеологія економічного прогресу, оперта на теоретичні конструкти К. Маркса в поєднанні з позитивістською філософією, даючи можливість поглибити пізнавальний інструментарій людського розуму, знову була абсолютизована і відірвана від природного, боголюдського укладу історії Божого творіння – людини. Тому, не заглиблюючись у причини формування військово-політичних блоків та ідеологічних опозицій, православні богослови усвідомлюють воєнні конфлікти не як неуникненні засоби політичної діяльності, а передусім як результат історично зумовленого гріхопадіння – відходу людини від розуміння глибинних, сутнісних, універсальних а водночас і національних цінностей, закладених в істинах, засвідчених приходом у світ Божого Сина – любові до Бога та любові до ближнього.
Щодо ставлення християнства до війни, то воно еволюціонувало разом із християнським розумінням держави та визначається вченням Церкви про ставлення до насильства. Перші християни, переслідувані в Римській імперії як релігійна меншина, не мали обов’язку військової служби. Протиставляючи Царство Духа державі «кесаря», християни шукали спасіння та життя вічного, й імператори-язичники своїми діями спонукали їх до активнішого духовного життя. Таким чином, з найдавнішого часу історії Церкви не маємо жодних теоретичних праць на тему війни, військової політики держави тощо. Натомість джерела дають змогу чітко розрізнити принаймні два підходи-розуміння до війни у ранньохристиянських громадах: в одному випадку визнання державного домінувння відносили й війну до прерогативи правителя, в іншому – війна визнавалася наслідком дії сил, що противляться Богові-Творцеві. Зростання кількості християн у Римській імперії, а отже, поширення на них державного законодавства, у т. ч. й у військовій сфері, змусило християн шукати відповіді на світоглядні питання, що визначали взаємини церковних спільнот і держави. На той час християни переважно уникали військової служби, боячись, з одного боку, змушування до присяги на вірність язичницьким богам, з іншого ж – порушення заповіді «Не вбий!».
Мабуть і цей аспект сприяв розвитку аскетичних традицій у християнстві, адже ченці – це ті, хто бере на себе подвиг внутрішньої боротьби, війни зі злом та служіння Божому мирові, на противагу війнам земним. І сьогодні читаємо у житіях і дивуємося подвигам святих аскетів раннього часу, а також святих воїнів – св. Мини, св. Феодора Тірона, св. Феодора Стратилата тощо – тих, хто свідомо ставали «militia Christi» і служили Богові всупереч воєнним інтересам можновладців. Головною формою війни християн була і залишається молитва. Св. Нікодим Святогорець у XVIII ст. саме «Невидимою бранню», тобто «борнею», «війною», назвав збірник аскетичних повчань, на основі якого відбулося оновлення православних чернечих традицій уже в нову добу. «Не мир, а меч» духовної боротьби, за Христовою заповіддю та апостольським вченням, несуть у світ і православні миряни.
Медіоланський едикт Константина Великого 313 р. започаткував наступний етап суспільної історії християнства. Церква, що перестала бути переслідуваною, осмислює себе в категоріях хранителя усталеного порядку – «Pax Christiana». Згодом візантійські Номоканони законодавчо окреслили церковно-державну симфонію як форму буття християнського суспільства. Як слушно зазначав в одному з досліджень Святіший Патріарх Філарет, формування канонічного права стало відображенням певної слабкості християнської громади «святих», виявом домінування в суспільній свідомості емпіричного начала буття Церкви над містичним. А це, у свою чергу, зумовило й необхідність формування церковної думки стосовно понять конфлікту та війни. Власне у творах блаженного Августина з’являється поняття «справедливої війни» не лише як встановлення певного правосуддя, а й як здійснення Божої волі стосовно грішників. Власне розуміння війни як допусту Божого чи покарання людству за моральне падіння стало визначальним у розумінні богословів різних пізніших християнських традицій.
Саме таким тлумаченням упродовж багатьох століть християни пояснювали чи й виправдовували військові конфлікти. Трагедія світових воєн ХХ ст. показала, що навіть теорія війни як засобу з’ясування стосунків між державами та суспільствами є неприйнятною для людської спільноти. Упродовж другої пол. ХХ – поч. ХХІ ст. були видані численні соборні постанови та рішення помісних Православних Церков, які засуджують війну як породження гріха у всіх її формах та проявах.
Не можна не згадати про ще один важливий аспект сприйняття війни в християнстві, та, зокрема, в національних традиціях – це аспект захисту від нападника рідної землі, домівки, Церкви. «Природне» й «божественне», як вказували українські барокові автори, право дають людині можливість народитися, виховуватися і діяти в певній соціо-культурній та релігійній традиції, ідентифікувати себе з певними просторовими уявленнями (словами національного гімну ми конституюємо наш простір «від Сяну до Дону»), а отже й шанувати це як великий Божий дар. Саме на цьому оприралася традиція держав та народів трактувати як священний обов’язок захист, у тому числі й військовою силою, своєї рідної землі. Таке християнське розуміння ми бачимо і в літописній історії давньої України-Русі, і в новітню добу в традиції січового стрілецтва, українських повстанців 1920-х рр., Української Повстанської Армії 1940-х рр.
- Ви, мабуть, погодитеся із тим, що сьогодні в Україні ведеться ідеологічна боротьба за історичну пам’ять про Другу світову війну. Фактично існують два основних варіанти такої пам’яті: пострадянський (основою якого є героїчний міф про велику перемогу над фашистською Німеччиною) і український націоналістичний (центральне місце в якому займає героїчна боротьба ОУН та УПА). Який із цих варіантів, на Вашу думку, має більше шансів стати загальнонаціональним? Чи можливим є досягнення якогось компромісного варіанту?
- Не певен, чи йдеться про боротьбу саме за історичну пам’ять – радше суперечності стосуються міфів, що склали основу відмінних ідентичностей, характерних для пострадянського простору. Щодо історичної пам’яті, то вона повинна опиратися передусім на ґрунтовне дослідження минулого, публікацію документів, виявлення та реконструкцію меморіальних місць, а найголовніше – усвідомлення суспільством трагізму та недопустимості повторення подібних подій. Як не парадоксально, за історичну пам’ять неможливо боротися – вона або є, або її немає. Можна боротися за її відновлення. А головне в пам’яті – вшанування і молитва, вшанування загиблих в ім’я того, заради чого вони боролися – миру, добробуту, майбутнього нащадків, вшанування їх не тому, що померли чи загинули, а саме тому, що жили і свідчили у своїй епосі те, чого не могли зрозуміти творці тоталітаризмів – нетлінність вічного життя та цінність спасіння душі, значення подвигу, яким є віддавання свого життя заради інших. Тому й потрібна молитва – за упокій тих, хто поклав своє життя на вівтар боротьби за рідну землю, усвідомлюючи чи не усвідомлюючи своєї ролі в історії світу.
Усвідомлення трагізму та припинення спекуляцій на тлі мільйонів жертв, як загиблих, так і скалічених психологічно на багато років – ось запорука відновлення історичної пам’яті, яка, сподіваюся, дасть змогу наступним поколінням розмежувати ідеології та персоналії людиноненависницьких режимів (як гітлерівського, так і сталінського) і подвиг воїнів, що під різними прапорами прагнули миру та любові. Нехай Господь дарує вічну пам’ять загиблим та просвітлення розуму живим українцям для того, щоб у поминальні дні ми могли вшанувати військових Червоної Армії, Української Повстанської Армії та мільйони цивільних людей, загиблих у роки війни, залишаючи Богові суди вічності й творячи реальність у мирі та молитві.
- Політика попереднього Президента В. Ющенка була спрямована на творення єдиної історичної пам’яті задля досягнення загальнонаціонального консенсусу, основою для якого мало б стати примирення між ветеранами різних армій. Але, на превеликий жаль, ці зусилля так і не увінчалися успіхом. У чому, на Вашу думку, полягає головна причина цієї невдачі? Наскільки насправді важливим є примирення між колишніми учасниками бойових дій, яких залишається все менше серед живих, для порозуміння сучасних поколінь щодо пам’яті про минуле?
- Без сумніву, примирення колишніх учасників бойових дій стало б найважливішим знаком завершення Другої світової війни в Україні. На жаль, мусимо також розуміти й те, що, як старші покоління впливають на молодші, так можливим є й інший вплив. Знаємо багато випадків, коли на індивідуальному рівні таке примирення вже й відбулося – старенькі вояки, уникаючи окремих не до кінця зрозумілих і їм самим питань, зустрічаються на свята, обіймаються, щиро цікавляться здоров’ям, і, нехай не маючи надто близьких дружніх стосунків, все ж з повагою ставляться до життєвого досвіду співгромадян та співпарафіян. Натомість радикалізація нерідко буває пов’язана не з безпосередньою «пам’яттю війни», а з інтересами політичних діячів, що, вигідно спекулюючи на емоціях старших людей та незнанні молоді, легко підбурюють негативні настрої і роблять собі політичну кар’єру.
Ще однією причиною невдалої політики Президента В. Ющенка є надзвичайно потужні архетипи радянського мислення в українському суспільстві, значній частині якого важко усвідомити багатоманітність можливостей національної ідентифікації українців і розмежувати військові дії та подвиги й каральні акції режиму. Наприклад, у Львові знаю молодь і ветеранів війни, які, вшановуючи пам’ять воїнів УПА та загиблих воїнів Червоної Армії на Пагорбі Слави, демонстративно обурюються проти покладення квітів на Марсовому полі, бо там встановлені табиці «убивцям-карателям НКВД». Думаю, що коректне науково-популярне інформування українців східної частини держави про розстріли та репресії, здійснені радянськими каральними органами у Львові, Дрогобичі та інших містах західної, публікації матеріалів про високоосвічених діячів науки, культури, мистецтва чи й простих селян, репресованих тільки за те, що любили свій народ і прагнули держави, змусили б багато кого переосмислити свої погляди. Я, звичайно ж, не маю на увазі політично заангажованих персоналій та середовищ, які паразитують на фальсифікаціях.
- Не таємниця, що великий вплив на дискусії навколо історичної пам’яті про минулу війну в Україні має політика сусідньої Росії, де теза про російський народ-переможець є одним із стержнів офіційної державної ідеології. Кого, на Вашу думку, можна назвати істинними переможцями у цій війні?
- Переможцем війни є Людина. Людина, яка побачила власну неміч у протистоянні тому, що сама ж і створила. Переможцем війни є Любов, яка дає дар пізнання ближнього і розуміння його іншості. Переможцем є віра, яка в найтяжчі роки та моменти не залишала нашого народу і дозволила йому подолати важкий етап борні та відновлення. Переможцем у богоборчій війні завжди є Бог, Який не може бути осоромленим.
Теза про народ-переможець змушує мене як архипастиря, що вивчає історію, поспівчувати росіянам та тим, хто вірить у такі міфи. Адже саме деперсоналізація суспільного життя, трактування інших народів як «маси», «натовпу», «радянців», будівельного матеріалу для «Русского мира» не дозволяє росіянам об’єктивно аналізувати свою історію, критично оцінювати свою дійсність і, зрештою, визначати своє майбутнє. «Народ-побєдітєль», «народ-освободітєль» – ідеологічний конструкт російського націонал-шовінізму ще з давніх часів – принаймні від 1812 р., часів Кримської війни 1853-56 р., кавказьких воєн. Тому й тут, на жаль, нічого нового.
- Чи правомірно, на Вашу думку, сучасна Україна зараховує себе до числа держав-переможниць у цій війні? Чи мав український народ у роки війни та післявоєнний час здобутки, що дозволяють йому вважати себе народом-переможцем?
- Мабуть, не маю компетенції для того, щоб здійснити докладний аналіз здобутків України в різних сферах життя, але послідовна позиція українців, спрямована на здобуття власної держави чи збереження власної ідентичності та культури в складі чужої – СССР, реалізована проголошенням незалежності голосами понад 90% громадян у 1991 р., дає підстави стверджувати про українців, що перемогли, незважаючи ні на війни, ні на голодомори, ні на репресії.
- Очевидно, що в основі російської версії історичної пам’яті про війну, яку там продовжують називати «Великою Вітчизняною», лежить радянська концепція, щоправда з однією, але дуже суттєвою відмінністю: головною запорукою і вирішальною силою «великої Перемоги» більше не вважається Комуністична партія. Натомість, на цю роль претендує Російська Православна Церква. Її провід в особі найвищих достойників пропагує навіть тезу про те, що війна була свого роду покаранням за гріх комуністичного віровідступництва, а перемога – відкупленням цього гріха. Як Ви могли б прокоментувати такий підхід, наскільки він є історично й по-богословському аргументованим?
- Шляхи Господні завжди несповідимі, тому важко сьогодні коментувати сотеріологічні аспекти подій, історично маловіддалених. Очевидним є те, що з православного погляду війна є виявом слабкості людської природи, а всяке терпіння – «навіданням Господнім».
- Ваше Високопреосвященство, а як з перспективи сьогодення Ви оцінюєте позицію православної та греко-католицької єрархії та духовенства України в період Другої світової війни? Зокрема, яким є Ваше ставлення до стосунків різних Православних Церков з радянською і нацистською владою під час цієї війни, а також стосунків Греко-Католицької Церкви із окупаційними режимами?
- Важко давати оцінку діяльності духовенства, яке за жахливих умов і обставин змушене було вживати заходів для того, щоб рятувати людей і від духовної, і від тілесної загибелі. Думаю, що попри численні дослідження цієї тематики, ще багато питань залишаються закритими – необхідно досліджувати ці проблеми, вивчати особові архіви та матеріали, зокрема приватне листування, які дозволять відкрити і зрозуміти істину. Кожен з єрархів, який пропонував певну модель взаємин, керувався добрими мотивами і дбав про благо Церкви. Думаю, що тільки після завершення відповідних термінів зберігання документів та повного розкриття архівів спецслужб України й сусідніх держав можна буде об’єктивно оцінити рівень і особливості такої співпраці. Наскільки суб’єктивними можуть бути поширені в літературі оцінки, може свідчити, наприклад, факт, зазначений у монографії покійного львівського історика Ю. Киричука про поширення у підпіллі сфальшованих листівок як греко-католицького Митрополита Андрея (Шептицького), так і православного Полікарпа (Сікорського). Таємницю приховує і загибель видатного діяча українського церковно-національного руху на Волині, а згодом глави промосковської Автономної Церкви та співініціатора єднання з УАПЦ митрополита Олексія (Громадського). Отож, перед тим, як скажуть слово богослови, ще повинні висловитися історики.
- Які методи пропонує УПЦ КП для досягнення примирення та зцілення ран травматичного досвіду минулого?
- Вивчення досвіду, його аналіз та молитва. Наукове пізнання є одною із форм богопізнання, відкритою людині. Ми повинні вивчати історію Церкви, Української держави в усіх проявах, готувати до друку документи, формувати нові навчальні програми. На базі навчальних закладів нашої Церкви здійснюється низка заходів, спрямованих на популяризацію об’єктивного знання історії, організацію спільних зі світськими навчальними закладами та науково-дослідними установами проектів.
Церква молитовно вшановує пам’ять усіх жертв минулої війни – в заупокійних молитвослов’ях нашого священноначалля, парафіяльного духовенства та вірних завжди гідно вшановані всі, хто зазнав лихоліття. За прикладом Патріарха Філарета, ми молимося за воїнів Української Повстанської Армії і Червоної – усіх православних християн, що спочили в боротьбі за рідну землю; ми завжди пам’ятаємо і молимося за упокій загиблих у нацистських і радянських концтаборах, розстріляних нацистськими і московськими карателями.
- Ваше Високопреосвященство, що Ви думаєте з приводу сучасної державної політики пам’яті про Другу світову війну?
- Обурює відсутність української національної освітньої, культурної, церковної політики нашої держави. Пам’ять про Другу світову війну – лише її компонент.
- Якого характеру, на Вашу думку, повинні бути стосунки Церкви, держави та громадянського суспільства у сфері формування історичної пам’яті про Другу світову війну?
- Взаємини у суспільстві мають передусім характеризуватися толерантністю, відкритістю та бажанням почути співрозмовника. Держава й політичні структури не повинні змушувати Церкву відходити від еклезіологічного та сотеріологічного трактування історичних і суспільних контекстів.
Розмовляла Оксана Смеречанська
