У міжнародних розмовах про війну в Україні давно склалася певна формула, майже мантра. Українців описують як народ надзвичайної стійкості. Говорять про нашу resilience, про здатність витримувати те, що, здавалось би, витримати неможливо.
У цих словах є щире захоплення.
І все ж, живучи в Україні протягом усієї повномасштабної війни, я дедалі частіше відчуваю, що ця формула функціонує радше як риторична конвенція. Вона більше говорить про потребу спостерігачів інтерпретувати те, що відбувається, ніж про внутрішній досвід тих, хто живе всередині війни. Українці справді виявили стійкість. Але стійкість — не єдине почуття, що формує наш нинішній досвід. Поруч із нею живе й інше переживання: подив, який іноді переходить у гнів, а іноді — у втомлену апатію.
Цей подив викликаний не стільки діями наших ворогів. Війна передбачає жорстокість, і ми її очікували. Набагато важче прийняти байдужість тих, кого ми довгий час вважали друзями — політичними союзниками, церковними партнерами, братами і сестрами у Христі. Слова, які часто приписують Мартіну Лютеру Кінгу, тут звучать майже пророчо: «Наприкінці ми пам’ятатимемо не слова наших ворогів, а мовчання наших друзів».
У перші місяці війни багато українських християн описували те, що відбувається, через біблійні образи. Один із них виявився особливо промовистим — історія пророка Даниїла у рові з левами. Це образ крайньої вразливості.
Даниїл опиняється у місці, де людський захист неможливий. Його життя залежить лише від Бога. Але в біблійній історії є деталь, яку легко пропустити. Вранці цар приходить до рову і кличе: «Даниїле, рабе Бога живого! Чи зміг Бог твій, Якому ти невідступно служиш, врятувати тебе від левів?» (Дан. 6:20)
Цей жест важливий. Цар не рятує Даниїла. Але він приходить. Він звертається до нього. Він не робить вигляду, що рову не існує.
У перші місяці війни нам здавалося, що світ стоїть біля краю цього рову. Нас запитували: ви живі?
Сьогодні левів у рові стало більше. Але людей, що стоять біля його краю, помітно поменшало.
Важливо сказати ясно: українці не стали менш стійкими. Проте ми стали більш самотніми. Іноді представники міжнародних організацій або церковних структур приїжджають до України, щоб говорити про стійкість. Проводяться семінари про resilience, конференції про травму, освітні програми про відновлення. Така робота може бути корисною. Але нерідко вона справляє дивне враження: люди, які більшість часу живуть поза війною, приїжджають навчати стійкості тих, хто вже четвертий рік живе під ракетними ударами.
Іноді виникає майже незручне бажання відповісти: дякуємо за поради. Але, можливо, нам сьогодні потрібно не стільки пояснення стійкості, скільки присутність. Християнство починається не з теорії страждання. Воно починається з втілення. Євангеліє від Івана формулює це з граничною простотою: «І Слово стало тілом, і оселилося між нами» (Ів. 1:14).
Євангеліє стверджує не просто те, що Бог розуміє людське страждання. Добра Новина стверджує, що Бог увійшов у нього. Ми не самі. Бог не пояснив страждання світові з безпечної дистанції. Він узяв участь у людській вразливості.
Саме тому християнська традиція завжди розуміла Церкву як спільноту співприсутності. Апостол Павло пише галатам: «Носіть тягарі один одного» (Гал. 6:2). Це не метафора моральної підтримки. Це опис способу життя. Нести тягар іншого можна лише розділяючи простір його існування. Одним із християнських мислителів, який особливо ясно це зрозумів, був Дітріх Бонгьоффер. Пишучи з нацистської в’язниці, він стверджував, що церква перестає бути церквою, коли починає існувати передусім для самої себе. «Церква є церквою лише тоді, коли вона існує для інших», — писав він.
Для Бонгьоффера це не була абстрактна формула. Він бачив, як легко християнські спільноти можуть перетворитися на спостерігачів трагедії, залишаючись при цьому богословськи коректними і морально впевненими в собі.
Але спостереження — не християнська форма участі. Християнська віра вимагає іншого: бути там, де страждають люди. Не лише говорити про справедливість, а стояти поруч із тими, кому вона сьогодні особливо потрібна.
На тлі загального відчуття втоми й дистанції особливо помітні винятки. Одним із них є служіння Dnipro Hope Mission. Ця місія діє з простого переконання: християнська любов виявляється не лише в ресурсах чи проєктах, а у вірності присутності.
Мережа їхніх партнерів працює по всій Україні — від Донбасу до Закарпаття, від Херсона до Ужгорода. Це підтримка місцевих громад, гуманітарна допомога, служіння лікарням, допомога переміщеним родинам. Але відмінною рисою цієї роботи є не масштаб і навіть не різноманіття програм. Головне — постійність.
Dnipro Hope Mission будує свою роботу навколо кількох принципів: служити з співчуття Христа, допомагати без дискримінації, захищати гідність людей і підтримувати місцеві громади, а не підміняти їх. Але за всіма цими принципами стоїть проста інтуїція: люди, які переживають катастрофу, передусім потребують того, щоб хтось залишався поруч.
Стійкість рідко народжується з інструкцій. Досвід служіння Dnipro Hope Mission українцям допомогає зрозуміти, стійкість народжується з відносин. Коли людина знає, що вона не одна. Коли поруч є той, хто не зникає після перших новин. Хто не зникає після того, як трагедія перестає бути темою міжнародних заголовків.
Така присутність формує просте, проте глибоке відчуття: ми не самі у рові. І саме це відчуття часто стає одним із головних джерел людської стійкості. Сьогодні світові легко захоплюватися стійкістю України. Набагато важче розділити її ціну. Тому що зрештою християнська віра вимірюється не словами співчуття і не богословською ясністю.
Вона вимірюється присутністю. Тим, чи готові ми спуститися в рови цього світу — і залишитися там поруч із тими, хто все ще чекає на світанок.