Нещодавно львівське мистецьке середовище потрясла одна подія в культурному житті міста. Мова йде про виставку творів студента львівської Академії мистецтва Стаса Сілантьєва «Аґрікультура». Вона експонувалася у Львівській галереї мистецтв. Але недовго. Виставку зняли передчасно, начебто через тиск на директора з боку представників львівської обласної влади.

Мистецьке ж середовище при цій нагоді зайняло дві протилежні позиції, при чому обидва табори пережили потрясіння. Одні, тобто «спілчанські і навколо спілчанські» художники, представники традиційних творчих орієнтирів були обурені тим, що молодий художник дозволив собі на карикатурне зображення Тараса Шевченка (того, що поет). Інша сторона, яка була представлена переважно представниками сучасного мистецтва, незалежними кураторами і художниками, були обурені самим фактом зняття виставки як проявом «сталінського мислення» і зазіхання на свободу творчого самовираження, цензури. Відбулася публічна дискусія між обома таборами з цього приводу в тій же галереї, знаній ще між львівського творчого народу як – «палац щастя художників».

Однак, така бурхлива реакція показала ще раз, що попри велику кількість у Львові художників і кураторів практично відсутній дискурс про розвиток мистецтва. Якби такий дискурс існував, то багато львівських консервативних митців відкрили б для себе зі здивуванням, що «вибрик» Сілантьєва – це тільки «мале пиво», порівняно з тим, що відбувається у світі сучасного мистецтва і що, без сумніву, чекає нас у найближчий час.

Маю на увазі парафрази сучасного мистецтва на релігійну тематику. Постмодерністське трактування Бога – це не те, що образа персонажа стогривневої купюри. Досвід сусідньої Польщі – здавалось би, гіпер-католицької країни показує, що чим більше суспільство проявлятиме релігійну нетерпимість, чи хоч би маніфестуватиме свою релігійність, тим більше сучасне мистецтво використовуватиме релігійні образи з метою провокування громадської думки і привернення до себе уваги. Сам цей процес з одного боку — неуникненний, а з іншого – теоретично не мусить бути ворожим щодо Церкви чи віруючих. Однак – є нюанси.

Справжній митець багато думає про Бога, натомість пересічний християнин не надто переймається мистецтвом. Саме на цій розбіжності базуються конфлікти між правом на вираження художником своїх роздумів з використанням релігійних образів і бажанням віруючих утримувати монополію на використання цих образів «згідно з традицією». Ця розбіжність призводить часто до публічних скандалів.

Кілька з них стали темою для непростих роздумів автора цих рядків. Вперше про межі між мистецтвом і релігійними почуттями мене почали цікавити ще на початку дев’яностих, коли у сусідній Польщі на обкладинку популярного щотижневика було винесено зображення Богородиці з Дитятком, де на них обидвох було одягнено протигази. Це мало привернути увагу читачів до проблем екології, але задум не вдався, бо багато читачів відчули образу релігійних почуттів.

Потім, вже як редакторові відділу «культури» у київському журналі ПіК мені довелося понести моральну відповідальність за публікацію еротичної пародії на ікону з зображенням житія святих.

Коли ж кілька років потому у Польщі розгорівся скандал внаслідок того, що молода художниця зобразила на хрестах чоловічі та жіночі статеві органи, я подумав, що більше не сприймаю сучасного мистецтва. З того часу майже десяток років я жив у переконанні, що адептам «контемпорарі арту» все ж не варто зачіпати релігійну тематику. Аж поки днями в мистецькому житті Львова не сталася ще одна цікава подія, яка, на щастя, не викликала непотрібного скандалу, але, на жаль, теж не викликала глибшої дискусії. Втім – можливо – поки що не викликала.

Мова йде про проект «Соціалка», що його вже більше року реалізують у львівському Мистецькому об`єднанні «Дзиґа» під кураторством добре відомого у світі художників Влодка Кауфмана. В рамках цього проекту напередодні минулого Різдва групі дітей було запропоновано спільно намалювати вертеп на одній із стін при вході до дзиґівської галереї на вулиці Вірменській. Після цього виникла ініціатива «Трансформація вертепу», в рамках якої будь-який художник міг зробити концептуальні втручання у це дитяче мальовидло. Упродовж майже року було здійснено три втручання художників, які по своєму очуднили картину.

Але справді сенсаційним, як на мою приватну думку, стало втручання молодого художника Стаса Туріни, випускника львівської Академії мистецтва. Туріна фактично і не втручався в сам образ, він просто на підлозі навпроти вертепу написав білою фарбою, як це пишуть під пологовими будинками: «Марієчко, дякую за сина».

Це, як кажуть, «просте і геніальне» художнє рішення на практиці продемонструвало два важливі правила відомі нам в теорії. По-перше: щоб бути творцем сучасного мистецтва зовсім не обов’язково бути художником у класичному розумінні цього поняття. Для цього потрібно мати в голові і в серці те, чого не навчать в жодних академіях. По-друге: справжній митець, мислячи розкуто і провокуючи суспільство на діалог з непростих питань, зовсім не мусить ображати релігійних почуттів цього ж суспільства.   

Кожен з нас чув, що справжнє мистецтво воно ж - від Бога. Але, говорячи про Бога і про мистецтво, ми насправді ведемо мову про людину – про нас з вами.

Володимир ПАВЛІВ