Людина і світ. — 2001. — №9. — С.42-44
У сучасній літературі поширена думка, що духовність є ціннісною характеристикою моральної свідомості й постає якісним показником моральної зрілості людини. Але духовність явище складне та багатогранне. І до з’ясування сутності духовності можна підходити з різних сторін.
У філософській думці утвердилось розуміння духовності як якісної характеристики свідомості, вчинків і дій людини, її здатності творити добро на благо суспільства, свого народу, держави. А раз так, то будь-яка людина, незалежно від її світоглядної орієнтації, є духовною. У християнській традиції духовність пов’язана з вірою в Бога та дотриманням християнських чеснот. Тому розуміння духовності виключно в релігійному дусі видається дещо звуженим. Традиційно вважається, зокрема в аксеологічному відношенні, що складовими духовності є істина, добро і краса. У практичному житті людина тяжіє до певного раціоналізму, естетизму й дотримання загальнолюдських моральних цінностей, що дозволяє актуалізувати її суб’єктивні якості.
Духовність завжди пов’язана з моральною мотивацією вчинків, — зокрема, в політичній діяльності ця мотивація як правило переплітається з тверезим розрахунком, з партійним, класовим чи національним інтересом. Навіть у релігії любов до Бога небезкорисна, вона завжди пов’язана з надією на прощення гріхів, винагороду в потойбічному світі, на безсмертя. Мабуть, суспільний інтерес складає спільну основу розуміння духовності. Необхідно рахуватися з тим, що сучасна європейська людина живе в технократичному й досить секуляризованому суспільстві та інтенсивному інформаційному полі, їй доводиться вирішувати проблеми, з якими вона раніше не зустрічалась. Зрозуміло, що успішне розв’язання цих проблем вимагає об’єднаних зусиль релігій і церков, віруючих і невіруючих. Все це потребує уточнення християнської концепції духовності. Це в інтересах як релігії, так і науки, оскільки їх завдання можуть збігатися в багатьох аспектах, зокрема в питанні морального вдосконалення людини. Відомо, що релігійна мораль під тиском боротьби з релігійною нетерпимістю зробила важливий крок на шляху звільнення людини від зовнішніх форм регулювання її поведінки. Було висунуто принцип, згідно з яким людина повинна дотримуватись не лише приписів певної релігії, але й слідувати голосу власної совісті. Це було важливе завоювання в розвитку духовності, яке залишиться назавжди як моральна цінність людини.
На новому витку історії було зроблено ще один важливий крок на шляху духовності. Виник і почав розвиватися світський гуманізм, що сприяв утвердженню релігійної терпимості та свободи совісті, розвиткові творчих сил людини. Релігійна етика, яка грунтується на вірі в Бога, і світська (безрелігійна) етика, яка грунтується на принципах світського гуманізму, не перебувають в антагоністичній суперечності. Спільним для них у сучасних умовах є боротьба проти аморалізму, насильства, бездуховності, наркоманії, моральної деградації.
Ядром духовності є уявлення про моральний ідеал і шляхи його досягнення. Моральний ідеал — це образ морально досконалої людини, яка втілює в собі найбільш високі моральні якості, що прийнято називати доброчинностями. Ідеал характеризує стан суспільної моральної свідомості, рівень її розвитку. Мораль первісного й раннього рабовласницького суспільства не знала поняття ідеалу. Вперше це поняття з’явилось у християнстві в епоху кризи античного суспільства, коли виявились глибокі суперечності між належним, тобто «вищим благом» і дійсністю. Християнство запропонувало людству образ моральної досконалості в особі Ісуса Христа. Це чистий ідеал морального вдосконалення, ідеал святості, до якого прагнуть усі християни. Зараз ідеться про те, щоби зняти антагонізм «релігійне — світське» у процесі формування духовності. І в цьому, поза сумнівом, дуже важливе місце належить освіті, в якій заданий антагонізм має бути знятий чи не в першу чергу.
Відомо, що в Україні поступово складається система релігієзнавчої освіти. В державних навчальних закладах викладається курс академічного релігієзнавства. В духовних навчальних закладах і недільних школах при релігійних громадах читається конфесійно спрямоване релігієзнавство.
Релігійна освіта, як і держава загалом, переживає великі труднощі. Це обумовлено багатьма причинами, передусім кризовою ситуацією в суспільстві.
Академічний і конфесійно орієнтований характер релігієзнавчої освіти вимагає з’ясування її змісту. Академічне релігієзнавство покликане з наукових позицій аналізувати релігію в контексті культури народу, розкривати її сутність, місце й роль у суспільстві. Його основне призначення і зміст визначаються державою, воно покликане підвищувати загальноосвітній і культурний рівень особистості. Конфесійно орієнтоване релігієзнавство має бути спрямоване на підвищення релігійної освіти, його основні завдання й мета визначаються церквою або релігійною організацією. В основному воно спрямоване на підживлення віри й відтворення релігійності. Такий підхід забезпечує виховання людей у дусі толерантності щодо різних віросповідань, відповідає вимогам Конституції України, відокремленню церкви від держави і школи від церкви, сприяє соціальній злагоді в суспільстві.
Демократизація нашого суспільства відкрила сприятливі можливості для виховної роботи церкви. На початок 2000 р. в Україні різні релігійні організації мали близько 7,7 тис. недільних шкіл і 126 духовних навчальних закладів. Налагодити релігійну освіту та місіонерську діяльність у нашій країні намагаються різні зарубіжні релігійні місії. Священнослужителі і проповідники працюють у недільних релігійних школах. Позитивним у цьому є гуманістична спрямованість релігійного виховання, формування толерантності й терпимості до інших релігій, поваги до людини та загальнолюдських культурних цінностей. Таке виховання заслуговує на увагу і пильне вивчення.
Разом з тим релігійне виховання нерідко здійснюється з порушенням чинного законодавства і Конституції України. Міністерством освіти України, наприклад, встановлено, що в ряді державних шкіл мають місце факти самочинного запровадження вивчення Закону Божого або Катехизму, чим порушується Конституція, зокрема принцип світського характеру державної освіти. Крім того, серед церковного керівництва поширена думка, що в школах повинно викладатись віровчення тієї церкви, яка є панівною в регіоні. Такий підхід у кінцевому підсумку веде до дискримінації в галузі релігійної освіти, її політизації, недобровільного поширення тієї чи іншої релігії. А це є не чим іншим, як порушенням прав людини. Релігієзнавча освіта повинна відповідати не лише чинному законодавству, але й міжнародним правовим документам у галузі релігії.
Важливим є вивчення релігії на науковій основі, оскільки знання релігії сприяє підвищенню освіченості людини й більш глибокому осягненню національної культури. Науковий рівень релігієзнавчої освіти можуть забезпечити кваліфіковані кадри, які мають вищу освіту, належну педагогічну підготовку, володіють енциклопедичними знаннями. Таких кадрів катастрофічно бракує як у державних освітніх закладах, так і в духовних недільних школах. Їх ніхто не готує. До викладання релігії іноді залучаються випадкові люди, які не мають нележної освітньої підготовки. Вони, як правило, керуються принципом релігійної нетерпимості, дають інтерпретацію загальнолюдських і християнських моральних цінностей у ключі віросповідних принципів своєї конфесії, принижують значення інших віросповідань. Спостерігаються спроби психологічного тиску, впливу на свідомість і підсвідомість дітей і молоді. Підготовку висококваліфікованих кадрів у галузі релігієзнавства можна забезпечити спільними зусиллями церков і держави на контрактній основі. Але ці справи вирішуються дуже повільно.
У наш час Україна перебуває під впливом різних місійних центрів, нетрадиційних релігійних об’єднань і корпорацій, які часом активно пропагують доволі проблематичні вірування.
Вивчення досвіду роботи різних місіонерських організацій, молодіжних релігійних товариств, експериментальних класів, що пропонуються як зразки шкіл майбутнього зарубіжними релігійними корпораціями, дозволяє виокремити проблематичні вузли. Перш за все привертає увагу діяльність так званих паралельних класів як зразків «шкіл майбутнього», що були відкриті в деяких середніх школах Києва американською корпорацією «Інтенсивна християнська освіта». З’ясувалося, що рівень освіти в паралельних експериментальних класах корпорації не відповідає вимогам стандарту освіти в Україні. В ряді випадків державний компонент навчального плану штучно скорочувався. Наприклад, до навчального плану середньої школи замість математики та історії включались такі дисципліни, як історія релігії в легендах, основи біблійних знань, теологія тощо. Викладання цих дисциплін здебільшого не мало відповідного методичного забезпечення, було відірване від культури і традицій українського народу. Все це істотно позначилося на знаннях учнів. Вони добре розповідали про родовід та імена старозавітних пророків і царів стародавньої Іудеї, але нічого не знали, скажімо, про князів Володимира Великого або Ярослава Мудрого.
Безумовно, релігієзнавча освіта й виховання є дійовим засобом формування духовності народу. Але вона не може здійснюватися спрощеними методами і спрямовуватись на нівелювання історичної і національної самобутності українського народу заради утвердження релігійних принципів тієї чи іншої зарубіжної конфесії. Деформоване релігійне навчання та виховання не принесе користі в розвитку духовності. Вони формують у молоді недовіру до традиційних духовних цінностей українського суспільства, нетерпимість до інших релігійних вірувань, принижує її громадянську гідність.
У цьому році заслуженому діячеві науки і техніки, доктору філософських наук Миколі Михайловичу ЗАКОВИЧУ виповнилося 70 років. Професор зустрічає свій ювілей сповненим творчих планів та оригінальних задумів, пов’язаних з викладацькою роботою в Національному педуніверситеті ім. М. Драгоманова, навчанням докторантів та аспірантів, яких він підготував за своє життя більше тридцяти. Редакція «ЛіС» просить М. Заковича прилучити її найкращі побажання до тих щирих вітань, які вже пролунали на його адресу у зв’язку з ювілеєм.