Викладаючи на «світоглядному ядрі» для студентів небогословських напрямків, я постійно намагаюся перекидати містки до сучасності. Хочу показати, як релігійна історія чи релігія в цілому впливає на сучасну світову політику.
Щоправда, сьогодні ми частіше маємо справу не з живою вірою, а з її інструменталізацією або ерзацрелігією.
Яскравий приклад — постать Джей Ді Венса та його ідеологічного оточення.
Венс — неофіт-католик. Часто в США це люди, які приходять у Католицьку Церкву в пошуках такого собі «ідеологічного бункера». Замість живої традиції, що розвивається, вони обирають естетику «суворого минулого». Складається враження, що для Венса Католицизм став лише зручною «упаковкою» для його політичних поглядів. Що гірше: коли вчення Церкви не вписується в його програму — це стає проблемою Церкви, а не Венса. Він транслює специфічні, щоб не сказати хибні, погляди на соціальне вчення Церкви, на що йому свого часу вказував нинішній Папа Лев XIV, ще до свого обрання єпископом Рима.
Варто відзначити, що американська католицька ієрархія проявила себе супроти дій адміністрації Трампа сміливо і чітко. Чого варта лише заява архієпископа Тімоті Броліо (головного військового капелана США). Коли обговорювалися гіпотетичні сценарії (як-от атака на Гренландію) він сказав, що католик не зобов'язаний виконувати наказ, який суперечить соціальному вченню та моралі Церкви.
Ця автономія супроти держави — фундаментальна риса Католицизму. Важко уявити щось подібне з вуст патріарха Кирила, який давно перетворив свій сан на посаду очільника «департаменту релігійної пропаганди РФ».
Венс — не один. Важко не помітити специфічний рух американських протестантів (чи й агностиків та атеїстів), які мігрують у католицизм чи православ’я в пошуках «загубленого раю» традиціоналізму. Вони шукають не так Бога, як естетичну та політичну фортецю для боротьби з лібералізмом.
Одним із духовних «гуру» цього руху є Род Дреєр (Rod Dreher) — він власне і є "гуру" Венса; після своєї "мюнхенської промови" минулого року Венс відразу погнав на сосиски з пивом із Дреєром. Його шлях — це релігійний туризм у пошуках «чистоти»: з протестантизму в католицизм, а звідти — в Православну Церкву Америки (ОСА), одну з бруньок Московського патріархату. Хоч вона і була сформована наприкінці ХІХ століття вихідцями з Галичини та Закарпаття (часто москвофілами), але з часом була добре «сферментована» російським духом. Кілька років тому я написав огляд його книги "The Benedict Option".
Дреєр довго шукав «землю обітовану» і зрештою знайшов її... в Угорщині Віктора Орбана, переїхавши з США в Будапешт. Туди, де довгий час перебував його друг — одіозний митрополит Іларіон Алфєєв, відомий поціновувач юнаків азійської зовнішності (як така екзотика уживається з традиційними цінностями, зрозуміти непросто...).
Дреєр захоплюється дисидентами радянських часів, але бачить їх крізь специфічну оптику. Його ідеал — Солженіцин. Імперський месіанізм Солженіцина Дреєра не хвилює. Наступне — для нього немає різниці між СРСР та нинішнім «Заходом». Тому Дреєрова риторика часто нагадує тези про «тлєтворний Запад» від РПЦ чи російського диктатора. Чеський дисидент і теолог Томаш Галік якось був змушений «приземлити» Дреєра, прямо сказавши, що у того викривлене уявлення про дисидентський рух, його цілі та ідеали.
Зрозуміло, що для Дреєра українське дисидентство — це blind spot. Я вже мовчу, що в його текстах ви не побачите прикладу УГКЦ — найбільшої катакомбної релігійної спільноти радянського періоду, яка реально втілила на своєму шляху той самий «Benedict Option», про який Дреєр лише намагається писати.
Вдивляючись у куполи собору Василія Блаженного та захоплюючись «традиційними цінностями», України він не бачить. Вона заважає його стрункій концепції «священної боротьби проти ліберального Заходу». Тут варто згадати ще одну тему, що нам часом важко сприйняти: чому нинішні нащадки республіканців, які боролися проти радянського тоталітаризму, так легко готові прийняти російський і солідаризуватися з ним? Це проблема західного совєтознавства, яке бачило головну проблему в комунізмі, який насправді був лише прикриттям старого, настояного російського імперіалізму. Холодна війна сформувала правих як антикомуністів, а не як противників російського імперіалізму. Коли СРСР впав і комунізм зник, Путін з Кірілом грамотно перепакували Росію — як "традиційні цінності", православ'я, антилібералізм. І частина американських правих купили новий продукт, бо він бив у ту саму точку, що й раніше — тільки тепер ворогом стала не Москва, а "ліберальний Захід".
Повертаючись до Венса. Не дивно, що саме він їде до Будапешта і говорить те, що говорить. Прочитавши його промову в Будапешті, в мене було враження, що я читаю Дреєра. Як і останній, Венс готовий бачити «християнський порятунок» у популізмі Орбана (а може й імперському містицизмі РФ?). Готовий виправдати будь-якого диктатора, аби той тримав у руках хрест.
Як видно зі статті в The Atlantic, король голісінький... Дреєр просто загубився в трьох соснах. Його релігійність — це маска. Це ерзац, покликаний прикрити специфічний політичний світогляд, де авторитаризм видається за доброчесність. Якщо просто сказати: «Я хочу диктатуру», — це звучить дико. Але якщо загорнути авторитаризм у релігійну обгортку, він починає виглядати як моральний обов'язок.