Поняття сакрального образу – ікони сформувалося та отримало свої богословські підстави в рамках візантійського культурного світу. На початках творення християнської культури в межах Римської імперії, зокрема в часи переслідувань, християнські візуальні зображення мали значення символічне, навчальне й були радше ілюстрацією та візуальним поясненням Слова.
САКРАЛЬНЕ (з лат. sacer) – священне, святе, ритуальне, пов’язане з релігійним світосприйняттям та вірою у метафізичну реальність. Відтак, категорія сакрального властива не лише християнам, має універсальний характер і є предметом вивчення не тільки богословів, але й філософів, соціологів, антропологів та релігієзнавців. Один із найвідоміших дослідників сакрального, румунський філософ та історик релігій ХХ століття - Мірча Іліаде (1907-1986) зауважує, що «Святість - це правдиве буття, до якого стремить людина релігійна». Ця свята дійсність є чимось цілковито іншим від дійсності земної, але в певний спосіб може себе в цьому світі виявляти й робити людину причасником цієї святості.
В християнській традиції поняття сакрального, священного теж є необхідним – кожна людина покликана до святості і до спасіння у Бозі, але, власне, поняття святого образу як об’єкту почитання та частини живого літургічного життя церковної спільноти сформувалося в християнстві не відразу.
Так, у Старому Завіті Бог як джерело святості спочатку благословляє час: І благословив Бог сьомий день і освятив його… (Бут. 2,3); місце: Не наближайся сюди! Скинь взуття з твоїх ніг: місце бо, що на ньому стоїш - земля свята (Вих. 3,5) й навіть цілий народ: Тож коли щиро слухатиметеся мого голосу й дотримуватиметеся мого завіту, будете моєю особливою власністю з-поміж усіх народів, бо моя вся земля. Ви будете в мене царством священиків, народом святим (Вих. 19, 5-6). Таким чином, предмети, люди, місця, дії та явища пов'язані із Богом стають святими. Але також щодо рукотворних зображень в Старому Завіті маємо виразну заборону: Я - Господь, Бог твій, що вивів тебе з землі Єгипетської, з дому неволі. Нехай не буде в тебе інших богів крім мене. Не робитимеш собі ніякого тесаного кумира, ані подобини того, що вгорі, на небі, ні того, що внизу, на землі, ні того, що попід землею, в водах. Не падатимеш перед ними ниць і не служитимеш їм, бо я Господь, Бог твій… (Вих. 20, 2-6).
св. Іван Дамаскин. Фрагмент ікони Богородиця Одигітрія з Похвалою. XV століття. З церкви Мироносиць м. Болехів, Івано-Франківська обл. (тепер – Національний музей у Львові імені Андрея Шептицького). Фото з: Марія Гелитович. У країнські ікони ХІІІ – початку ХVІ століть зі збірки Національного музею у Львові імені Андрея Шептицького. – Львів, 2014. – іл. 24
В Новому Завіті святість сходить на землю і приймає людське тіло – ангел промовляє до Марії: Дух Святий зійде на тебе й сила Всевишнього тебе отінить; тому й святе, що народиться, назветься Син Божий (Лк. 1, 35). Народження Ісуса Христа дає людству неймовірний шанс – досвідчити живе спілкування з Богом, розмовляти з Ним, торкатися Його, розділяти з Ним спільну трапезу та бачити Його святе обличчя. Один із найбільших апологетів іконопочитання під час першого періоду візантійського іконоборства (726-787 рр.) – Іван Дамаскин (бл.675-753) каже: «Я бачив людський образ Бога – й порятована душа моя» (перше Слово на захист ікон).
Христос Добрий Пастир в оточенні сцен зі Старого Завіту. Стінопис катакомб святих Марцеліна і Петра. Початок IV століття. Рим, Італія
Поняття сакрального образу – ікони (з гр. - образ, портрет, взірець, зображення) сформувалося та отримало свої богословські підстави в рамках візантійського культурного світу. На початках творення християнської культури в межах Римської імперії, зокрема в часи переслідувань, християнські візуальні зображення мали значення символічне, навчальне й були радше ілюстрацією та візуальним поясненням Слова. Це період у формуванні сакрального мистецтва ілюструють збережені стінописи із Римських катакомб та рельєфи саркофагів, найдавніші із яких датуються кінцем ІІ – початком ІІІ століття.
Згодом, від близько VI століття, у візантійському мистецтві формується культ реліквій, святих та їх зображень. Образ отримує значення оберегу та стає об’єктом глибокого шанування. Також саме в той час джерела засвідчують появу історій та легенд про нерукотворні образи Христа, святих, а також зображення Богородиці, створені євангелістом Лукою. В VII ст. в рамках V-VI Трульського Вселенського Собору (691-692) підсумовується священний зміст образу-ікони як пригадування життя та жертви Христа. 82 правило Собору каже: …Щоб і в зображеннях очам всім явлено було те, що здійснилося, наказуємо віднині на іконах, замість ветхого агнця змальовувати у людському вигляді агнця, що бере на себе гріхи світу, Христа Бога нашого, щоб через приниження Його узріти висоту Бога Слова і приходити до пригадування життя Його у плоті, Його страждання і спасительної смерті.»
Із цього періоду збереглася, хоч і невелика кількість, але зате надзвичайно яскравих мистецьких пам’яток: мозаїки та стінописи у храмах Риму та Равенни, найдавніші збережені станкові ікони Ісуса Христа, Богородиці та святих з монастиря святої Катерини на Синаї, оригінальні мініатюри християнських манускриптів, зокрема Росанівського Кодексу (Codex Rossanensis) та Євангелія Рабули (Сирія).
Ісус Христос Спаситель. Енкаустична ікона. VI століття. Монастир св. Катерини, Синай. Фото з Die Ikonen. Sinai, Griechenland und Jugoslawien [M. Chatzidakis, S. Radojcic K. Weitzmann]. 1973.
Випробуванням для шанування ікони у Візантії стає період іконоборства, що, з деякою перервою триває від 726 до 843 року. Це був трагічний час для сакрального мистецтва християнської держави – мистецькі осередки занепадають, руйнуються вже створені пам’ятки, хіба, найбільше постраждав сам Константинополь, храми якого були практично позбавлені зображень. Ініціаторами переслідування ікон були, в першу чергу, імператори (Лев ІІІ Ісавр (675-741), Костянтин V Копронім (718-775), Лев V Вірменин (813-820). Причин іконоборства було багато, та все ж головним стало нерозуміння особливої сутності ікони в межах християнського вчення, що привело до її переслідування як матеріального ідола, позбавленого духовної, власне, сакральної суті. У відповідь на ці закиди шанувальники ікон, в основному, із середовища монашества (Константинопольський патріарх Герман (715-730), преподобний Іван Дамаскин (бл. 675-753), Преподобний Теодор Студит (759-826) та ін.) формують проникливу богословську основу для почитання образу, вказуючи на те, що зображення Бога стає можливим завдяки Його воплоченню. Патріарх Герман вказує, що: «Ікона – це образ особи. Якщо на картині зображений фальшивий бог, неіснуючий божок – тоді перед нами ідол, зображення бована. Якщо ж мова йде про ікони Христа, Богородиці чи когось зі святих, то такі зображення заслуговують на почитання, оскільки почитаються самі зображувані особи». Ця ідея стає основою іконопочитання, впроваджуючи ікону в догматичне вчення церкви в документах VII Вселенського Собору (787). А також Константинопольського Собору 842-843 рр., який щороку в першу неділю Великого Посту пригадується в церковному календарі під назвою «Тріумф Православ’я»: Неосяжне Слово Отцеве, від Тебе, Богородице, тіло прийнявши, осяжним стало і, прийнявши колись гріховний вигляд, сполучило його з божественною добротою; але ми, визнаючи спасіння в ділах і словах, це розуміємо.(кондак Неділі Православ’я).
Таким чином, іконою ікон для християн стає образ Ісуса Христа, єдиносущного з Отцем у Пресвятій Тройці, а іконопис – парадоксальною можливістю пізнання невидимого Бога у видимих образах Ісуса Христа, Богородиці та святих. Переживши складні випробування іконоборства, християнське мистецтво Візантії кристалізувало формальні риси іконопису, витворило складну систему іконографічних значень та символіку кольорів, впровадило іконопис в синтез літургійного мистецтва, де образ є святим не лише сам по собі, але становить необхідну частину сакрального простору храму – його архітектурного та музичного наповнення, навіть його запаху, освітлення та особливої містичної атмосфери, де людина стає співучасником божественної святості.
Іконоборці (Іконоборчий собор 815 року та знищення ікони) та іконопочитателі (патріарх Константинопольський Никифор (806-815). Мініатюра на пергаменті. Хлудівський Псалтир. Бл. 850 року. Константинополь (тепер - Державний історичний музей в Москві).
Головним мистецьким осередком, а також паломницьким центром того часу стає Константинополь та його храми, - знову декоровані препишними мозаїками із зображеннями Христа, Богородиці та святих, наповнені реліквіями – мощі святих, чудотворні ікони, Едеський образ Спаса Нерукотворного... Власне, приблизно в той час, - у Х столітті Київська Русь теж вирішує приєднатися до християнського світу, обираючи саме візантійську церкву та її багату традицію. Легендарне літописне оповідання про вибір віри Володимиром на користь греків свідчить яке велике значення для цього вибору мало вишукане візантійське мистецтво: І прибули ми до греків; нас привели туди, де вони служать Богові своєму, і ми не знаємо, чи на небі, чи на землі були ми — бо ж немає на землі такого виду чи такої краси — не вміємо того сказати; те тільки знаємо, що там Бог перебуває з людьми і служба їхня найкраща над служби всіх земель. А ми не можемо забути краси тієї; як кожна людина, коли спробує солодкого, не приймає потім гіркого, так і нам нема чого тут бути (лишатися при своїй вірі).
Отак краса сакрального мистецтва сигналізує красу духовну й Божу присутність у цьому світі, спонукає й навертає людину до Бога: „Мистецтво живопису ,натхнене згори, створило тут життєво достовірне зображення, в якому пізнається як Діва, так і мати. Воплочення Бога зримо засвідчується образами, навчання стає очевидним завдяки особистому спогляданню. Якщо відмовлятися від ікон, тоді також слід відмовитися і від Євангелія, оскільки як сказане слово сприймається за допомогою слуху, так і форма через зір відбивається на скрижалях душі. Перед нашими очима з’являється непорушна Богоматір з Творцем у неї на руках так зображена, як про неї сказано у текстах та видіннях. Вигляд її фізичної краси піднімає наш дух до надчуттєвої краси істини.” (Проповідь патріарха Фотія (820-896) у Велику Суботу на честь відновлення образу Богородиці в апсиді храму св. Софії в Константинополі).
Богородиця з Дитям на троні. Мозаїка з вівтарної частини. Храм святої Софії. 867 рік. Константинополь/Стамбул
Відтак, від Х століття і для українського мистецтва розпочинається період сакрального, що й стане предметом наших наступних розповідей.
Інтер’єр візантійського храму. Мозаїки склепіння. Церква Христа Спасителя (Кахріє Джамі) з ансамбля монастиря Хора. XI-XIV століття. Константинополь/Стамбул