Наше ставлення до тіла іншої особи показує те, як ми сприймаємо і трактуємо всю людину. Якщо тіло іншої людини потрібне мені для того, щоб задовільнити мої інстинктивні неосмислені прагнення, тоді інша людина стає для мене засобом. Ось тут є пункт, де ми починаємо, а відтак поступово звикаємо трактувати іншу людину радше як предмет, аніж як особу.

Осмислювати людську природу можна з двох перспектив. З одного боку – це перспектива біологічна, коли людське тіло є предметом зовнішнього спостереження і не подає ознак внутрішньої «нематеріальної» дійсності. У такій перспективі сприймаємо людське тіло як звичайну річ, що має свої характерні особливості. Це просто живий організм.

Але людське тіло можна теж аналізувати із принципово іншої перспективи: якою є сутність буття людини та яка роль тіла у сповнення цього буття? Цей підхід не обмежується лише фізичною дійсністю людини, а прагне пізнати природу та зміст буття людини, що спонукає і наповнює її діяльність, що приводить у рух оцей живий організм. Саме в такій перспективі прагнули шукати відповідь на питання, ким є людина, філософи та мислителі вже від античних часів.

А як бачить людину сучасний світ? Можна сказати, що ми досить легко переходимо межі першої перспективи, адже сьогодні мало хто намагається доказати, що людина – це лише біологічна дійсність. Однак ми, на жаль, не доходимо до площини другої перспективи – ми ніби призупинилися десь по дорозі, і якісь чинники не дозволяють нам таки утвердитися в перспективі другого підходу. Тому сьогодні трактування того, ким є людина, часто використовує аргументацію суто біологічного рівня – коли це зручно і вигідно, але цей образ «прикрашено» характеристиками метафізичного рівня на кшталт свободи, гідності, рівності, толерантності тощо – щоправда, вони переважно просто вирвані з контексту і підтасовані під першенство біологічної природи.

Метафізичний погляд на людину не виключає і не принижує біологічної чи тілесної сфери людини. Навпаки, прагне доцінити й надати відповідного високого значення. Тіло стає засобом висловлення особи у світі, воно є знаком присутності особи в світі. Але наголошується, що тіло не вичерпує поняття особи, оскільки це поняття є незрівнянно глибшим. Відтак, наше ставлення до тіла іншої особи показує те, як ми сприймаємо і трактуємо всю людину. Якщо тіло іншої людини потрібне мені для того, щоб задовільнити мої інстинктивні неосмислені прагнення, тоді інша людина стає для мене засобом. Ось тут є пункт, де ми починаємо, а відтак поступово звикаємо трактувати іншу людину радше як предмет, аніж як особу. Тіло ніби вичерпує все наше сприйняття іншої особи. Перспектива страшна, хоча так поширена сьогодні. Ми ніби звикаємо отак користати з людей, та ще й переконуємо себе та інших, що робимо для них добро, що вони хочуть того самого. Але я переконаний, що дуже часто після такого «користування» люди наспівують собі приспів із пісні відомого українського співака під назвою «Кинули».

Не можна назвати вичерпним осмислення людини та значення її тіла лише з перспективи біологічної. Це буде неповний образ – а отже неправдивий і викривлений. Не можна всі тілесні порухи пояснювати лише з біологічної чи навіть медичної точки зору, бо це лише часткова позиція. Тоді – свідомо чи ні – принижуємо людину до площини тваринного світу, де, властиво, все пояснюється з точки зору біології і ветеринарії. Мені здається, що саме ця помилкова позиція лежить в основі багатьох позицій, які відстоюють сьогодні різні групи людей. Тому й не зауважують, як починають маніпулювати високими поняттями, фактично спотворюючи їх. Хтось говорить про гуманізм, хтось вимагає рівності, хтось кричить про гідність особи, хтось називає толерантність чи не найвищим досягненням людства. Але часто це все просто гучні фрази, майже пусто-порожні, бо немає за ними осмислення і роздумів, ким все ж таки є людина, яку беруться захищати. Самі по собі ці проголошені принципи не викликають підозри і суспільство схильне приймати їх. Але без належної принципової основи ці гасла використовуються радше проти Людини, аніж на її користь.

Логіка вчить, що для того, щоб отримати правильні висновки, необхідно подати правдиві засновки. Не можна говорити про гуманізм і відстоювати гідність Людини, якщо спершу ми не пізнали, хто ж така ця Людина. Не можна визначати, ким є людина, лише на основі власних уподобань і переконань,  виходячи лише із власного досвіду та світогляду. Бо тут якраз і будуть ознаки применшення, редукування – а отже приниження людської гідності. В такому разі ми не відстоюємо права людини і її благо, а лише своє бачення і переконання. А що таке толерантність? Сьогодні вона представлена як мовчазне приймання всього, що робиться навколо. Не можна навіть подумати критично, а тим більше висловлювати свою думку, бо назвуть тебе нетолерантним. Але якщо толерантність не помножена на здоровий глузд і критичне мислення, то це радше боягузтво і байдужість. Бо при такій «толерантності» нам в руки можна впхати будь-який продукт, а ми з вдаваною чемністю ще й повинні його возвеличувати. Така толерантність не є великим досягненням – радше навпаки. Можливо з певних причин і не бажаючи зранити чи осудити іншу особу (просто з поваги до неї) ми не можемо сказати їй особисто на щось, що, власне, переходить межі правдивої гідності. Але ми зобов’язані говорити правду про Людину і спонукати кожного – а найперше себе самого – постійно прямувати до цієї Правди. Якщо толерантність не помножена на бажання правдивого добра іншій людині, а не на потурання всіх її поглядів, то це не висока чеснота, а вияв байдужості, а може навіть і підлабузництва… Що ще страшніше: якщо приймемо саме таке розуміння толерантності – некритичне, неправдолюбне, неконструктивне і недобротворче – тоді завтра суспільство буде змушене прийняти і схвалити будь-яку ідею, будь-які погляди, будь-які переконання, висловлені будь-якою групою людей.