Про «наш» фронт
Людмила ФИЛИПОВИЧ: «Навіть інтелектуальне середовище Заходу не вільне від російських стереотипів»
Для пересічної людини Ерфурт — це просто місто у центрально-східній частині Німеччини, столиця землі Тюрингія. А для релігієзнавців ця локація протягом 23—29 серпня стала епіцентром дискусій на тему «Динаміка релігії: минуле і теперішнє». Йдеться про XIX Світовий конгрес Міжнародної асоціації історії релігії, активними учасниками якого стали українські релігієзнавці. Чималий десант вітчизняних науковців уже повернувся з Ерфурта на рідні простори. Про «православний екстремізм», враження від світового конгресу, спілкування з іноземними колегами й будні української діаспори в Тюрингії у релігійному контексті розповідає доктор філософських наук, професор Людмила ФИЛИПОВИЧ.
— «Православний екстремізм» — чому ви обрали саме цю тему для дослідження?
— Справа в тому, що православний екстремізм — це історичний феномен. Проте нам прагнуть довести, що православні значно миролюбніші, ніж католики, не кажучи вже про мусульман, які регулярно ходили в славнозвісні хрестові походи. Мовляв, православні ніколи нікого не чіпали, тому їх треба вважати більш релігійними та християнськими, ніж представників інших конфесій. Утім, це не відповідає дійсності! Згадати хоча б «чистки» в Боснії та Герцеговині, які проводили православні серби. Яке ж тут миролюбство, коли вирізали цілими селищами населення тільки тому, що вони іншої віри? Йдеться про справжній геноцид боснійських мусульман.
Та й сьогодні прикладів вистачає. Ми вирішили зупинитися на сучасних проявах, показавши, як сьогодні розвивається православний екстремізм, представлений у ідеології і діяльності РПЦ. Суть цього екстремізму в теорії «русского мира», яку вже століттями нав’язують Україні. Усе починається від монаха Філофея, автора концепції «Москва — третій Рим», а завершується нинішніми російськими православними арміями, які сьогодні воюють на сході проти України. Зокрема, слід згадати ті профашистські утворення, які діють при патріарху Кирилові, та інші псевдоправославні та неопоганські об’єднання, що використовують символіку на кшталт свастики і т.п. та пропонують ідеї, близькі до фашистських. Ці формування вивищують одну єдину націю: кажуть, що найбільш послідовним, чистим у вірі є лише «русский народ». Мовляв, саме він покликаний Господом до особливої місії — звільнити решту народів від американських імперіалістів і європейських лібералів. Ми ж бачимо, як це звільнення відбувається...
— Як відреагували на ваше дослідження на конгресі вчені з інших країн?
— Цікава була реакція. Ми відчули, що чимало учасників конгресу інфіковані російською пропагандою. Вони не проінформовані правильно з нашого боку. Багато запитують про Україну: «Що там у вас відбувається? Чому не можете помиритися з Москвою? Ви ж молодші брати росіян...» Доводилося роз’яснювати, що ми далеко не молодші, та й взагалі не брати їм. Брати ж так не вчиняють врешті-решт. Іноземці були страшенно здивовані. Наприклад, я слухала доповідь, яка була присвячена порівнянню змін, що відбувалися в релігійному світогляді античності й сучасності. Йшлося про ікони ХІІ—ХІІІ століть, які належать періоду Київської Русі. Доповідач, доктор наук, між іншим, вперто називала їх «Russian icons». Після доповіді я підійшла до неї і запитала: «Які ікони ви маєте на увазі, називаючи їх «Russian icons»? Як вони можуть бути російськими, якщо в момент, коли їх писали, Росії ще і близько не було?»
— У «Фейсбуці» ви писали: «Політкоректні німецькі вчені вмовляли не використовувати терміни «окупація», «війна», «репресії», «політв’язні» хоча б у назві секції та у назвах виступів науковців. Але ж у виступах ми скажемо все як є. Будемо розповідати правду і нічого, окрім правди. Нехай всі вчені почують, що відбувається в Україні». Які наслідки мало використання вищезгаданої риторики у вашій доповіді?
— Відверто кажучи, не дуже багато людей були гостями на наших секціях. Нас здебільшого приходили підтримати українські колеги — усі п’ятнадцять осіб, які приїхали. Іноземців було орієнтовно десять. П’ятеро з них, щойно почули про «православний екстремізм», коли я почала розповідати про теорію «русского мира», встали і вийшли. Можливо, їм це просто не цікаво, а ймовірніше, це був спланований протест проти тих тем, які ми порушували. Насправді люди не розуміють, про що йдеться. Захід досить сильно просякнутий російськими пропагандистськими лозунгами, підходами та теоріями. Україна, на жаль, веде дуже слабку політику щодо цього. Не знаю, чим займається Міністерство інформаційної політики Юрія Стеця. Не раз і не двічі ж просили, щоб поширювали певну літературу, брошури — щоб можна було аргументовано, з посиланням на джерела та історичні факти спростовувати ту маячню, яку несуть російські ЗМІ. Також слід зауважити, що для нас досвід перебування в Ерфурті не обмежився участю в Конгресі.
— Йдеться про спілкування з місцевими? Чим воно запам’яталося?
— Зокрема, ми зустрічалися з представниками української діаспори, які завдяки подіям на Майдані себе чітко усвідомили українцями. Вони там ще більші патріоти, ніж ми тут. Стали активними культиваторами своєї ідентичності і поширювачами правди про українські події. Чимало почули від них: наприклад, про своєрідних провокаторів у Ерфурті, яких проплачує російська сторона. Декотрим нашим співвітчизникам також пропонували гроші, щоб вони теж займалися антиукраїнською пропагандою. Тут не нові ідеї: мовляв, Майдан — це не Революція Гідності, а путч; в Україні при владі — хунта, фашисти.
Існує також проблема з церквами. Зазвичай, українці горнуться до тих церков, які там є. А це переважно церкви Московського патріархату. Однак ми розмовляли з багатьма тутешніми, навіть російськомовними українцями з Харкова, Одеси, Черкащини. Вони казали, що не бажають ходити до тих церков. Це свідомі люди, яким знайома ситуація в Україні. Вони не хочуть славити патріарха Кирила та молитися за Путіна, оскільки прекрасно розуміють, що триває війна проти українського народу, нашої незалежності та суверенності. Власну ж громаду створити дуже важко. В Ерфурті, наприклад, є греко-католицька громада, яку притулив у своєму храмі римо-католицький священик. Сюди ходять і греко-католики, і православні, які хотіли б мати свою українську громаду не московського, а київського патріархату. УГКЦ і УПЦ КП після Майдану ще більше зблизилися, і їх мало що роз’єднує, значно менше, ніж УПЦ КП і УПЦ МП, не кажучи вже про РПЦ. Тут взагалі провалля. Незнання цих особливостей церковної історії та сучасного релігійного життя шкодить консолідації українців за кордоном. Очевидно, ці люди потребують додаткової інформації. Добре було б організувати просвітницьку роботу в діаспорі щодо історії християнства, українських церков, особливостей релігійних течій. Мене запитували: «Чому нас називають уніатами? Уніати — то зле? Чому патріарх Кирил вважає, що головна перешкода у спілкуванні між православними та католиками — це кляті уніати?». Шукати ворогів ззовні — абсолютно в традиції російської церкви. РПЦ створила в Німеччині свої храми, і українці вимушені туди ходити. А наша влада, судячи з відсутності конструктивних контрдій, не прагне з такими свідомими українцями працювати. Немає ні радіо, ні газет, ні інших ЗМІ, які б видавали для тутешньої діаспори. Звісно, найкраще, щоб там запрацювало наше телебачення. У греко-католиків, наприклад, є «Живе-ТБ». Було б добре, щоб воно там мало свою філію та працювало і для українців, а для німців у тій же Тюрингії. Нам тут буває деколи важко розібратися в тому, що відбувається, а їм — тим більше.
— Наскільки такі конгреси важливі для сьогодення та майбутнього України?
— Ми вагалися, їхати чи ні, перед тим, як подавали заявку на участь у цьому конгресі. Відверто кажучи, в сучасній ситуації важко бути орієнтованим на успіх і позитивні емоції, з чим пов’язана будь-яка конференція. Врешті-решт ми порадилися і вирішили, що це той спосіб, у який ми як науковці теж можемо побувати на фронті. Йдеться про наш фронт, на якому нам важливо висловити свою позицію, провести свою лінію. На жаль, навіть високо інтелектуальне середовище Заходу не вільне від стереотипів і міфів, які поширюються в інформаційному просторі Європи та світу. Це необхідно виправити. Що ми і спробували зробити. Потужна присутність української делегації засвідчила, що Україна як держава є. Довели скептикам, що тут перспективна наука, адже з нами приїхало багато молоді. Це покоління здатне думати, мислити, зрештою, воно володіє англійською мовою. Ми орієнтовані на Захід, а вчених з Росії сприймали як колег, з якими в Ерфурті були на рівних. Ментально й морально нас підтримувало відчуття і усвідомлення історичної справедливості та правди.
Дмитро ПЛАХТА
