Структура оздоблення фасадів храмів веде свою історію з раннього Cередньовіччя та не втрачає своєї актуальність і сьогодні. В переважній більшості, це тематика релігійного змісту. Але можуть зустрічатися і світські сюжети, які несуть морально-етичне чи релігійне підґрунтя.
Зазвичай оздоблення храму визначається на етапі проектування (але не завжди) і узгоджуєтеся священнослужителями. За певними елементами-маркерами можна відразу сказати про посвяту храму, його початкову конфесійність, стилі архітектурних епох тощо.
Храм – це свого роду університет, який має навчати і спонукати до навчання “своїх учнів”, в даному випадку парафію. Дивлячись на скульптури, барельєфи чи розписи, маємо чітко розуміти, що вони там розміщені не випадково і вони несуть сенсове навантаження. Все має бути на своїх місцях, канонічно правильно, згідно з християнською теологією.
За приклад, візуально-просторового об’єкту оберемо храм Пресвятої Євхаристії, колишній костел Божого Тіла ордену Проповідників (домініканців) у Львові. Храм збудований у стилі пізнього бароко і є однією з домінуючих релігійних будівель у центрі міста. Оздоба і скульптури чітко вписуються в загальний екстер’єр храму і саме вони несуть символічне навантаження, що дають перехожому відповіді на ряд питань: якої конфесійності споруда, яка присвята і якому монашому ордену належить храм.
Святиня своєю симетричною ввігнутістю поділяє фасад на дві частини. Аттик, чітко по середині над входом, увінчаний зображенням Чаші і променистої гостії, що є символом Пресвятої Євхаристії (така алегорія зустрічається і в колишньому монастирському приміщені у вигляді барельєфу). Ця центральна композиція і дає розуміння, яку присвяту мав і має храм: він був присвячений Тілу і Крові Спасителя як римо-католицький костел, а нині як храм Української Греко-Католицької Церкви він присвячений Пресвятій Євхаристії, що означає то саме. У римо-католицькій традиції це свято випадає на другу неділю після Зіслання Святого Духа, а у греко-католицькій — на десятий день після П’ятидесятниці.
В самому аттику латинський напис «SOLI DEO HONOR ET GLORIA» (Єдиному Богу честь і хвала). Це цитата з першого листа Апостола Павла до свого учня та супутника Тимофія.
Два листи до Тимофія і один до Тита становлять окрему групу листів апостола Павла. Їх зазвичай називають пастирськими листами. І тут можемо провести паралелі із апостолом Павлом, як найвизначнішим християнським місіонером – «апостол народів», і орденом Проповідників, в назві яких лежить сама суть місіонерства.
Обабіч Чаші і надпису розташовуються шість фігур — по три з кожної сторони. Скульптури святих домініканців, які «говорять», знову ж таки, про приналежність святині до цього ордену. Атрибути святих дають можливість їх визначити: святі Домінік де Гусман, Яцек Одровонж, Тома Аквінський, Альберт Великий, Катерина Сієнська та Роза з Ліми.
Структура та логіка розміщення скульптур саме цих святих чітко проглядається при досліджені їхніх життів та заслуг.
Домінік де Гусман (1170-1221) заснував орден Проповідників у 1215 році в Тулузі. Він народився близько 1170 року в Калеруезі в королівстві Кастилія. Його батьками були Фелікс де Гусман та Хуанна, представники кастильських шляхетних родів. Вивчав мистецтво і теологію. Під впливом монахів цистеріанців, які провадили боротьбу проти катарів та альбігойців, разом із шістьма однодумцями в Тулузі засновує першу громаду. Основним завданням ордену були проповідування Євангелія (таким чином протиставлення єретичним проповідникам) і вивчення наук. Викладацька діяльність ордену та його схоластична складова поставили домініканців на перше місце в просвітницькому житті Середньовіччя. Орден відомий своєю інтелектуальною традицією, яка випустила багатьох провідних теологів і філософів.
З атрибутів, що в іконографії притаманно святому Домініку, найчастіше це зірка над головою, лілія, книга, собака.
Зокрема, одним із символів домініканців є собака, у пащі якої є смолоскип — як символ світла істини. Існує легенда, що матері Домініка, коли він був ще в утробі, приснився сон, в якому собака з полум’ям у пащі ходив навколо неї. За пізнішою традицією їх назву латинською Dominicanes почали ще пояснювати як Domini canes — “Господні собаки”.
Яцек Одровонж (1183-1257) — є одним з найпопулярніших святих домініканців польського походження. Як монах він відіграв значну роль в історії Східної Європи XIII століття. За його життя про нього говорили: «Для тих часів — він, мабуть, був ВСЮДИ».
Яцек народився поблизу Ополє, на південному заході Польщі. Походив із заможної та впливової шляхетської родини Одровонж. Його дядько, Іво Одровонж, був каноніком в Краківському соборі, а також канцлером польського князя. Батьки, які хотіли для свого сина доброї науки, віддали його під опіку дядька. Вивчав граматику, риторику та етику. Здобувши ґрунтовну основу, продовжив навчання в університетах Праги, Парижа, Болонії. Повернувшись до Кракова, був висвячений на священика.
Яцек супроводжував краківського єпископа в його подорожі до Риму, де в цей час перебував Домінік Гузман. Він дізнався про новий орден Проповідників, познайомився з їх інноваційними місіонерськими методами і був повністю захоплений ними. Яцек тоді ж і вирішив приєднатися до Ordo Praedicatorum (орден проповідників).
Після року новіціату в Римі, під час підготовки до апостольського служіння під патронатом засновника, вони були відправлені на північ, до своїх земель. Вважається, що він був у числі останніх, хто прийняв домініканський габіт безпосередньо з рук св. Домініка. Сталося це у церкві св. Сабіни.
Навесні 1221 року чотири домініканці, серед яких був Яцек, вирушили на місію «завоювання» центрально-східної Європи. По дорозі, у Фрізах, Зйомо, Оломоуці, Іглаві, Празі та Вроцлаві, вони засновували домініканські монастирі.
У Кракові вони спершу жили на Вавелі, а згодом отримали костел Пресвятої Трійці, де був організований перший домініканський монастир у Польщі. Невдовзі Яцек пішов в інші землі Польщі. Він заснував монастирі і залучив нових братів у Гданську, Камені Поморському та Сандомирі. Звідси він вирушив з місійною та проповідницькою метою у Литву та Русь, де заснував перший монастир у Києві.
Атрибутика святого чітко пов’язана з його життям та діяннями. Переважно св. Яцек зображений з двома атрибутами: монстранцією з Пресвятими Тайнами та статуєю Матері Божої в руках.
Переказ говорить, що у 1240 році, коли монголо-татарські війська почали наступ на Київ, св. Яцек служив месу. Попереджений про напад, він належним чином закінчив Євхаристію і, виходячи з храму, взяв чашу з освяченим Причастям. Легенда свідчить, що раптом він почув жіночий голос, що линув із глибини святині: «Яцеку, ти рятуєш мого Сина, а мене покидаєш?» Голос йшов із кам’яної скульптури Матері Божої. Відповідь Яцека була моментальна і зважена: «Але ти занадто важка!» Та все ж він схопив фігуру, яка виявилася напрочуд легкою. З врятованою скульптурою він прибув за певний час до новозаснованого Львова, де місцеві домініканці залишили святиню у себе. Ця скульптура отримала назву «Гіацинтова Мадонна» — від грецького імені Гіакінтос-Гіацинт, від якого походить ім’я Яцик. Вона вважається однією з найстаріших збережених скульптур в Україні і яка сьогодні зберігається у Львові.
Тома Аквінський (1225-1274) — італійський домініканець і відомий філософ та теолог. Святий Тома є одним з великих Учителів Західної Церкви. За свій вплив на філософію Середньовіччя він був визнаний головним представником схоластики. Залишив після себе дуже великий обсяг робіт, який мав вплив на Церкву впродовж століть до сьогодення (неотомізм, неосхоластика).
Своє навчання Тома Аквінський починав у монастирі бенедиктинців Монте-Касіно, пізніше були університети Неаполя, Парижа, Кельна, Орв'єто, Вітебро та Риму.
Саме в Парижі Тома познайомився та навчався в самого Альберта Великого і став його одним з найкращих учнів. Альберт захищав його, коли товариші називали його «німим волом», кажучи: «Ах! Ви називаєте це тупим волом! Кажу вам, коли цей віл зареве, його мукання буде чутно від краю до краю землі!». Також була напевно ще одна причина, чому його називали «волом». Бо він виявив велику наполегливість і відмовився піддатися тиску родини та вступив у орден Проповідників.
Біографія Томи Аквінського є надзвичайно простою. У ній описується часті подорожі під час навчання та монашого служіння, яке було майже повністю присвячене університетському життю. Однак було б помилкою говорити, що його життя було лише тихим, кабінетним, якого не торкалися соціальні та політичні події його часу. У своєму середовищі Тома знайшов всі можливі умови для розробки своєї системи творів (не лише полемічні, для дискусій, але й необхідних в духовному середовищі). Саме в споріднених працях, створених у цьому середовищі, сьогодні можна знайти історичну зрозумілість його творчості..
В іконографії на його грудях висить сонечко, що є атрибутом мудрості. Папа Пій XI сказав, що сонце є символом святого Фоми, тому що «він одночасно приносить світло науки в розуми людей і запалює їхні серця та віру чеснотами».
Є й інші трактування атрибуту святого Томи. Традиція, яка була записана у «Золоту легенду», говорить, що одного разу трапилося, що в монастирі за три дні до його смерті побачили зірку, подібну до сонця, і монахи були збентежені, що це могло означати, але, зазвичай, це означало, що святий чоловік повинен покинути цей світ протягом трьох днів. І це виявилося правдою, тому що, коли Тома Аквінський помер, зірки більше не було видно.
Інший переказ каже про побожного монаха на ім’я брат Альберт, який одного дня дуже побожно молився перед вівтарем Діви Марії, і йому з’явилися дві преподобні особи, які дивно сяяли. Один із них був в облачені єпископа, а інший у габіті братів-проповідників, у нього на голові німб, оздоблений дорогоцінним камінням, а на грудях у нього був великий камінь, який давав багато світла і промені освітлювали всю церкву.
Ще одним визначним членом Ордену, який зробив значний внесок у його духовність, є святий Альберт Великий (1200-1280), чий вплив на братство пронизував майже всі аспекти домініканського життя. Його називали найбільшим німецьким філософом і теологом Середньовіччя. Католицька Церква виділяє святого як одного з 37 Вчителів Церкви.
Альберт здобув освіту в Падуанському університеті. У 1223 він став членом Домініканського ордену і вивчав теологію в Болоньї та інших місцях. По завершені навчання сам викладає у Кельні, Регенсбурзі, Фрайбурзі, Страсбурзі. У 1245 році Альберт став магістром богослов'я, після чого викладає теологію в Паризькому університеті як штатний професор. У цей час Фома Аквінський почав навчатися під керівництвом Альберта.
Альберт опрацював, витлумачив і систематизував усі праці Аристотеля, почерпнуті з латинських перекладів і нотаток арабських коментаторів, відповідно до церковної доктрини. Він був першим, хто прокоментував практично всі твори Арістотеля, таким чином зробивши їх доступними для ширшої академічної спільноти. А згодом, почав вивчати та коментувати вчення мусульманських вчених, зокрема Авіценни та Аверроеса.
Деякий час він був єпископом Регенсбурга. Під час єпископства, як і до того, мав репутацію скромного та милосердного ченця. У 1263 році папа Урбан IV звільнив його від обов'язків єпископа і попросив проповідувати восьмий хрестовий похід у німецькомовних країнах.
Твори Альберта складають тридцять вісім томів. Вони демонструють його плідну працю та енциклопедичні знання з логіки, теології, ботаніки, географії, астрономії, мінералогії, алхімії, зоології, фізіології, музики, права.
Катерина Сієнська (1347-1380) була терціаркою (світська монахиня домініканського ордену, третій чин), громадська діячка і письменниця пізнього Середньовіччя, що залишила велику писемну спадщину (безліч листів і містичних творів). Займалася активною політичною та миротворчою діяльністю (сприяла поверненню папи Григорія XI з Авіньону до Риму). Вела надзвичайно аскетичний спосіб життя, мала видіння та отримала стигмати. Зарахована до лику святих та є однією з найшанованіших святих-жінок у католицизмі, визнана однією з чотирьох жінок-вчителів Церкви.
Ще з дитинства вона мала велику харизму. У віці семи років, за власним пізнім оповіданням, вирішила присвятити себе Христу. І після довгого опору сім'ї вона вступила в Третій домініканський орден «сестер, що каються» (у Сієні їх називали по накидках – Mantellate). Протягом трьох наступних років свого життя вона жила в маленькій кімнаті в батьківському домі в самоті, молячись, читаючи Писання і праці святих отців. Всі ці три роки вона дотримувалася обітниці мовчання, розмовляючи лише зі своїм духівником під час сповіді. Окрім того Катерина працювала у лепрозорії. Вона присвятила себе щоденній турботі про хворих та бідних, займалася громадськими справами. Згодом зайнялася не лише сестринською, а й місіонерською діяльністю.
Катерина вела аскетичний спосіб життя. Її бажанням було повністю позбавити себе від тілесних залежностей, тобто цілком навчитися контролювати свої потреби у сні та їжі – як пишуть, до кінця життя вона досягла небаченого ступеня аскетизму, «споживала тільки Святі Дари, спала лише по-півгодини і багато молилася», причому спала вона на голих дошках, до того ж носила вериги.
Завдяки своєму аскетизму та подвижництву Катерина стала відомою. Навколо неї склався гурток катеринаті – учнів з різних верств суспільства, що записували її слова і полегшували їй життя (їхня кількість доходила до ста чоловік). Катерина розсилала по всьому світу довгі послання, які диктувала своїм секретарям з учнів. Вони були адресовані папі, кардиналам, єпископам, графам, маркізам та іншим впливовим духовним і світським особам. Таким чином Катерина брала активну участь у політичному житті свого часу. Її метою були реформування церкви в світі та Італії.
Її здоров'я було підірвано активною суспільною діяльністю. Велика схизма, як кажуть її біограф, «розбила їй серце». Розкол і безуспішні спроби вгамувати жорстокість папи буквально вбили її. Швидше за все, її смерть була викликана крайнім нервовим та фізичним виснаженням.
Навколо Катерини Сієнської створено багато уявлень, які представляють різні моменти її життя. Художники також зображують Катерину, яка тримає в руках лілію, символ її незайманості, або книгу. Окрім ґабіту домініканців, її часто зображують із терновим вінцем чи розп’яттям.
Роза з Ліми (1586-1617) — перша свята з американського континенту! Роза з Ліми, як її знають святою, та Ізабелла Флорес де Оліва, як вона була відома більшість свого життя.
Перша католицька свята, що походить з Південної Америки, народилася у Лімі, столиці Перу. При хрещенні батьки Ґаспер Флорес і Марія Оліва (символічні прізвища батьків) нарекли дівчинку Ізабеллою. Вже у ранньому віці, наслідуючи домініканку Катерину Сієнську, вона почала постити тричі на тиждень і таємно виконувати суворі покаяння. Вважала святу Катерину ідеалом чернечого життя.
У день конфірмації архиєпископ конфірмував її з іменем Роза. Хоча її пригнічувало те, що вони називали її так, оскільки вона була єдиною з таким іменем, але один із священик заспокоїв її, сказавши: «Дочко, хіба твоя душа не схожа на троянду, якою радіє Ісус Христос?"
Через сімейні фінансові труднощі вона цілими днями працювала на городі та вишивала для різних сімей у місті. Але вона бачила також навколо себе й іншу гіршу картину — це бідність місцевих індіанців. Її медсестра Маріана, яка була індійкою, допомогла їй зрозуміти смиренність цих людей. Роза якось сказала: «Якщо християни зобов’язані всюди проповідувати любов, чому вони прийшли в Америку з війнами, руйнуванням і ненавистю?» Ця думка мучила її до кінця життя.
Коли довкола захоплювалися її красою, Роза коротко підстригла волосся й посипала обличчя перцем, роздратована тим, що вона привабила залицяльників. Роза проводила кілька годин на день у молитвах. Вона привернула увагу братів домініканського ордену. Дуже прагнула стати черницею, але її батько заборонив це робити, тому через кілька років вона вступила до Третього ордену святого Домініка (Братство мирян), у всьому наслідуючи святу Катерину Сієнську, яку вона шанувала.
Відтоді вона практично обмежилася скитом, який побудувала сама за допомогою свого брата Ернандо в одному місці фруктового саду коло свого будинку. Багато піклувалася хворими людьми, які приходили в пошуках допомоги та опіки, створивши невеликий своєрідний лазарет.
Наприкінці життя вона тяжко захворіла і померла від туберкульозу у віці 31 року, рано вранці 24 серпня 1617 року. Канонізована Климентом X 12 квітня 1671 року, який проголосив її «Головною покровителем Нового Світу».
* * *
Отож, зважаючи на розкриті біографічні дані, ми можемо майже з стовідсотковою ймовірністю говорити про ідентифікацію святих на храмі. Їх чітко можна поділити на дві групи, а саме вчитель-учень: Домінік-Яцек, Альберт-Тома, Катерина-Роза. Окрім того, саме ці святі «покривають» широкий спектр церковного і світського представлення ордену:
Отже, запрошуємо особисто побачити храм і його святих. А якщо вже тут бували, то прийти знову і по-новому поглянути на відреставровані фігури.
##DONATE_TEXT_BLOCK##