Перед Церквою, зокрема Католицькою, стоять різноманітні виклики. Хтось переживає кризу віри, хтось шукає Бога поза Церквою або в інших релігіях, а хтось хоче “осучаснити” вчення Церкви, наполягаючи, щоби було переглянуто його біблійні морально-етичні засади тощо.
А в той же у самій Церкві відбуваються канонізації нових святих і це юні люди, не монахи. Тут точаться гострі дискусії на теми “як жити далі” і керувати Церквою. Проте часто ця внутрішня сторона життя Церкви є не так відома світу.
Про це та багато іншого наша розмова з отцем Петром Балогом, ченцем Ордену домініканців, відомим проповідником і блогером.
— Отче Петре, нещодавно Папа Лев канонізував двох молодих людей — Карла Акутіса і П'єра Джорджо Фрассаті. Один помер ще підлітком і це сталося у наш час, інший — століття тому у віці 24 років.
Святий Карло Акутіс — це покоління мілінеалів, тобто народжене на рубежі тисячоліть. Історія Карла доволі відома, а місце перебування його нетліючого тіла стало сучасним центром паломництва.
Натомість про святого Фрассаті відомо менше. В коментарі у соцмережі Ви сказали, що він був домініканцем. Чим прославився цей молодий чоловік, що заслужив “вінок святості”?
— Найбільш відомий, як здається, образ канонізованого у вересні 2025 року П’єр Джорджо Фрассаті є його фото в горах, де він стоїть з похідним кийком в руках і з люлькою в устах. Тепер би дехто міг “згіршитися” таким святим, що палить, проте століття тому паління не вважалося чимось поганим, а навіть католицьке духовенство без проблем з’являлося на публіці чи то з сигарою, чи то з цигаркою.
Захоплюючись альпінізмом, молодий юнак передусім захоплювався Богом. Піднімаючись на вершини, твердив, що символічно “зближується з Богом”, стає ближчим до нашого Творця. Одночасно, завжди планував походи так, щоб не пропустити недільну Євхаристію. Тому у ті походи з якоюсь групою, де по дорозі не було храму, не ходив. Бувало теж, що відставав від групи, щоб у якомусь гірському італійському селі, в місцевому храмі взяти участь у Св. Месі, а потім вже добігав до групи.
Фрассаті був вже давно беатифікований, ще 1990 року, Папою Йоаном Павлом ІІ. Це сталося в 65 річницю його смерті, натомість канонізація мала місце докладно у соту річницю його смерті. Власне, Папа Йоан Павло ІІ при нагоді беатифікації назвав П’єра Джорджо Фрассаті “юнаком восьми блаженств”, маючи на увазі Нагірну проповідь Христа і ті всі блаженства, які на початку проповіді проголосив Христос. Пізніше навіть вийшла в Італії ілюстрована книга для дітей і юнацтва саме з такою назвою “П’єр Джорджо Фрассаті. Юнак восьми Блаженств”.
Саме така характеристика цього святого дозволяє краще зрозуміти, чим саме заслужився він у своєму короткому житті. Короткому, бо помер від хвороби у віці 24 років. А це було передусім — крім особистого християнського життя вірою — соціальне служіння. Це і допомога бідним, і участь у різних католицьких рухах, таких як “Католицька Акція” чи “Спільнота св. Вікентія де Поля”, що займалася благодійністю. Крім того, в травні 1922 році, 21-річний Фрассаті стає членом Третього Домініканського Ордену, приймаючи ім’я Єронім.
Свою соціальне служіння, яке було скероване на подолання нерівності в італійському суспільстві на початку ХХ століття, П’єр Джорджо Фрассаті опирав, між іншим, на першій соціальній енцикліці Католицької Церкви, “Rerum novarum”, яку оприлюднив 1891 року папа Лев XIII. Теоретичні принципи цієї енцикліки обговорювалися в газеті “Momento”, співзасновником якої був наш святий.
Крім того, що молодий католик вільно володів двома іноземними мовами, німецькою і французькою, був високоінтелектуальною особистістю (хоча в школі і не був відмінником), міг на пам’ять цитувати цілі сторінки “Божественної комедії” Данте, вивчав інженерну справу в політехніці Турину, належав до клубу альпіністів, то також брав активну участь у політичному житті країни. 1920 року вступив до Італійської народної партії, заснованої роком раніше, яка прагнула протиставити свою позицію позиції інших італійських партій, які просували все більше чисто світську політику, відірвану від християнських ідеалів. Також був у виразній опозиції до фашистської партії Беніто Муссоліні, який прийшов до влади в Італії 1922 року, і за свою опозиційну діяльність був навіть одного разу арештований.
Однак те, що найбільше запам’яталося друзям і сучасникам П’єра Джорджо Фрассаті, це була його вже згадувана харитативність, допомога потребуючим. Часто віддавав свої кошти, призначені для якихось особистих і конечних потреб, бідним. Теж інколи бачили його, що повертається звідкись пішки, бо все, що мав, віддав комусь, і не залишив собі навіть коштів на трамвай.
Допомагаючи бідним, майбутній святий приніс своє життя у жертву, і то у дослівному значенні: доглядаючи за хворим вбогим, заразився від нього важкою хворобою, і вже через короткий час помер у віці 24 років. А на похорон прийшло стільки людей, особливо жебраків, що родина була здивована. Батько навіть висловився тоді до рідних, що як виявляється, вони, батьки, не до кінця знали свого сина…
Також варто додати, що крім харитативної діяльності, життя П’єра Джорджо Фрассаті відзначалося передусім особистою побожністю і спілкуванням з Богом. Що особливо запам’яталося оточуючим, це його молитва у храмах, навколішки, перед Пресвятими Дарами. І теж майже щоденна участь у Св. Месі, Причастя, часта сповідь... Така ось звичайна і одночасно незвична побожність, щоденне спілкування з Богом і щоденне служіння потребуючим ближнім, вело молодого П’єра Джорджо стежкою святості.
— Звично, коли говоримо про святих, то переважно згадуємо якихось монахів. А тут святий підліток у худі, кросівках і з ґаджетом в руках або юнак з люлькою. Зовсім не типовий образ. Не типовий ще й тому, що коли говоримо про сучасну молодь, то констатуємо дані соціологічних досліджень, що вона часто не вірить у Бога або байдужа до цього. Чи може релігійність сучасної молоді є іншою, ніж ми звикли бачити і розуміти?
— Святість кожного покоління є “іншою”, і часто незрозумілою попередньому поколінню. Це все з огляду на зміни в суспільстві, на “поколінні пертурбації”, загалом з огляду на прогрес. Проте суть святості залишається незмінною.
З одного боку, святий — це людина, що живе у Божій присутності. І з цього вже випливає все інше: молитва, мир у серці, жертовність, співчуття, милосердя, буття у правді, солідарність, життєва мудрість і т. д. А з іншого боку, “святий” — це завжди “інший”, ніж решта. Потрійно Святим є сам Бог, бо Він тотально Інший, ніж решта, ніж все Його творіння. Людина, що наслідує цю святість, у певному сенсі долучається до цієї “іншості”, і тому починає відрізнятися від решти.
Часто цю “іншість” не розуміють або навіть не сприймають. Часом вона коштує святому прихильності чи підтримки. Проте, ведений Духом Святим, “іншими дорогами”, якщо проситиме Бога про підтримку і зміцнення, не зійде з цієї дороги, попри всі труднощі, внутрішні чи зовнішні. Зрештою, саме до цієї “іншості” закликає Євангеліє: щоб не просто бути добрими, але під впливом Божої благодаті, через віру у Христа, бути постійно кращими.
Свого часу цю “іншість” особливо зовнішньо показували ченці чи черниці. Решта людей вважалися “нормальними”. Інколи теж священники чи загалом духовні особи були “іншими”. Щоб “спастися, треба піти в монастир” — були такі переконання деколи у минулі віки. Але і в монастирі, як виявлялося, можна бути “таким самим, як решта”. “Іншим”, тобто святим, нас роблять не зовнішні атрибути, одяг, церковні чи монастирські стіни, лише розум і серце, скеровані у вірі до Господа.
А тому, як виявилося, без різниці, чи хтось жив колись і одягався як “старець”, відкидав все “мирське” і все “новітнє”, чи хтось живе у наш час, і не цурається одягатися “нормально”, користуватися здобутками людського прогресу, і при цьому має невпинно перед своїми очима, завдяки глибокій вірі, Господа як головну свою мету і багатство. “Інший” може бути назовні як решта, але обов’язково має бути всередині преображений, має випромінювати світло і мир, як плоди Божої благодаті.
Тому питання до кожного покоління молоді, не лише до сучасної: Чи ви хочете бути як решта в середині? Чи ви прагнете єдине поверхневого? Чи вашою метою є просто “сьогоднішній день” з його буденними подіями і радощами? Чи може однак справжнє щастя “деінде”? Може воно глибше? Якщо я хочу бути справді щасливим, і врешті теж осягнути щастя вічне, не вистачить задовольнятися поверхневим і бути “так, як всі”. Треба стати іншим! Чи ти в рясі, чи ти в джинсах, чи з сучасним ґаджетом в руках, чи зі старовинним молитовником — без різниці.
“Святими ви мусите бути, бо я — святий, Господь, Бог ваш”, — говорить Господь (Лев 19, 2). Так, свого часу це було сказано до левітів. Але в часах Нового Завіту це звернення вже стосується всіх без винятку. Апостол Петро, посилаючись на той уривок з Книги Левіт, пише: “підперезавши стан вашого ума, тверезі, надійтеся повнотою на благодать, що вам буде принесена в об'явленні Ісуса Христа. Як слухняні діти, не потураючи колишнім вашим похотям, як то було за вашого незнання, але як той, хто вас покликав — святий, так само й ви самі усім вашим життям станьте святі, написано бо: “Ви будете святі, бо я святий”” (1 П 1, 13-16).
— Ви донедавна були директором католицького теологічного інституту в центрі Києва. Хто переважно приходить до вас вчитися, що вони шукають у теології?
— Інститут святого Томи Аквінського у Києві існує вже понад 30 років, був заснований (початково як Богословський Коледж) ще на початку 90-х років ХХ століття. І від самого початку його двері були відкриті для “всіх людей доброї волі”.
На різні напрямки в Інституті приходять різні люди. На Катехитичний напрямок — католики, чи то східного, чи то західного обрядів, які прагнуть потім катехизувати. Подібно з напрямком родинного консультування. На нещодавно відкритий Реабілітаційний напрямок приходять особи, безпосередньо дотичні до війни, чи які прагнуть таким особам допомагати. Тут вже практично без різниці щодо конфесії чи взагалі.
На модульні богословські чи біблійні курси, які тривають по року, записуються всі, хто бажає “експресом” довідатися чи то про католицьке богослов’я, чи то тримати основи біблійного богослов’я.
Натомість, на стаціонар, який триває або три роки (бакалаврат) або п’ять років (магістерські студії), вступають абсолютно різні люди: римо-католики, греко-католики, православні, протестанти, інколи навіть мусульмани, агностики, деколи теж атеїсти, ті, які шукають, чи ті, які чогось нового прагнуть пізнати. Тому Інститут має таку специфічну назву “Інститут релігійних наук”, а не “богословський факультет”. Хоча, в принципі, викладається тут богослов’я з філософією на початку, з різними мовами, від древніх до сучасних.
Люди шукають тут цілий спектр речей. Хтось Бога, хтось поглибленого знання про Нього, хтось більше інформації про Католицьку Церкву, або просто про християнство. Ще інші, особливо в останньому часі, від початку повномасштабного вторгнення, шукають глибший сенс життя, або теж відповіді на важкі питання, які війна викликала. Хтось просто чув, що тут вчилися чи викладали якісь потім відомі особистості, тому теж прагне долучитися до цього інституту, хтось ще інший довідався, що тут викладаються різні мови, або що тут є філософія, чи ще щось. Скільки людей, стільки і мотивацій.
А тому Інститут св. Томи Аквінського, зважаючи на строкатість своєї студентської спільноти, прагне наблизити кожному, хто тут приходить, передусім Бога, через викладання богослов’я і предметів суміжних з богослов’ям, через діалог, через відкритість. Прагне теж бути площадкою зустрічей, діалогу, розмов і спільнотності.
— І коли ви спілкуєтеся з також молоддю студентського віку чи коли маєте онлайн-комунікації в соціальних мережах, чи зустрічаються вам такі, які з різних причин відійшли від Бога? Самі молоді люди констатують, що їх однолітки, навіть з християнських родин, часто вважають себе агностиками або невіруючими. Чому так?
— Спілкуючись з людьми, в тім теж — з молоддю, іноді трапляється таке, що хтось був віруючим і тепер вже або став атеїстом, або агностиком. Інколи навіть це колишня духовна особа, наприклад брат з монастиря, з яким свого часу вчився… Причини бувають різні, але виділив би три основні: 1) інтелектуально-критичні, 2) церковно-обрядові, 3) морально-суб’єктивні. Крім цих трьох основних ще є багато інших, як от: розчарування (не сповнені очікування), особиста трагедія (зло, трагедія в житті, де Бог?), високі моральні вимоги у Церкві, вплив поганого середовища, власні слабкості чи гріхи тощо.
Щодо першого, інтелектуально-критичної причини відходу від віри в Бога, то воно випливає з прочитаних деяких критичних до віри і релігії книг, або теж — наукових книг, з власних роздумів, “переосмислення”, певної раціоналізації духовного і надприродного виміру, скептицизму щодо існування Бога, чудес (то все людські фантазії у часах “коли не було запису, відеофіксації, наукового дослідження і наукової верифікації”), надзвичайних явищ, як от пророчого натхнення чи явлення комусь ангела чи святого (це все “суб’єктивні” психосоматичні особисті пережиття того, з ким нібито ці явлення сталися, які потім ця особа видає за об’єктивне явище), також ціла маса псевдо-об’явлень і псевдо-чудес, у що сліпо вірять цілі маси віруючого народу, і що докладає теж свою лепту до посилення скептицизму щодо існування Бога.
Загалом, то ця перша причина невіри чи з-невіри приходить до того самого, до чого приходили бодай всі “позитивісти” від часів французького філософа Огюста Конта у ХІХ ст. (або і раніше) у своєму баченні дійсності: існує лише те, що можна дослідити, а отже побачити, доторкнутися, перевірити, провести з цим науковий експеримент, довести існування чи неіснування. Решта — це “людські вимисли і антинаукові забобони”. З цією категорією невіруючих досить важко дискутувати віруючим, проте з іншого боку вони спонукають і підштовхують віруючих, в тім теж богословів, до глибшого осмислення своїх аргументів, своїх релігійних переконань, своєї віри, щоб могти на тому самому рівні з тими невіруючими розмовляти.
Щодо другого, церковно-обрядової причини, то у кращому випадку хтось, кому не зрозумілі церковні обряди, Літургія, мова богослужіння, всі ці облачення, кадіння, іконостаси, прощі, окроплення, освячення, Таїнства Церкви тощо, змінює свій обряд чи свою конфесію і переходить до іншої християнської деномінації, в якій, на його думку, цього всього немає, або принаймні існує не в такій мірі, чи теж не сприймається вірними цієї нової конфесії “аж так забобонно”.
Натомість у гіршому випадку людина покидає Церкву, перестає практикувати своє віру, стає початково “приватним віруючим”, “віруючим у серці, а не в храмі і не з попами”, що у більшості випадків призводить до невіри, до занедбання особистої молитви, бо бути віруючим поза спільнотою досить важко довший час. Зовнішній прояв віри, тобто обряд і літургійно-церковні звичаї стають у даному випадку критичною причиною відходу від Церкви, а потім часто і від віри в Бога.
Тут теж велике завдання для Церкви (або Церков): на вищому рівні переосмислити всі ці церковні звичаї, не орієнтуватися лише на “простих вірних”, яким все це “заходить”, але теж подумати і про більш критичних вірних, яким це “не заходить”, і яких буде з часом все більше. А на нижчому рівні, на рівні парафій, священників, то варто пояснювати те, що робиться, але пояснювати розумно, а не теж забобонно, при нагоді відходити від магічного мислення, мислити по-християнськи, “таїнственно”, тобто як про “видимі знаки невидимої благодаті”, відмовлятися від тих “знаків”, які часто як би перекреслюють ту благодать, а у критично наставлених вірних викликають згіршення і потім — відхід від Церкви і навіть від Бога.
Щодо третього, морально-суб’єктивної причини, то тут вирішальними стають вже особисті справи, як ось незгода з морально-етичним вченням Церкви, з високими вимогами. Особливо це посилюється, коли в особистому житті з’являються моральні дилеми, на приклад розлучення, аборт, співжиття без Таїнства подружжя тощо. Інколи теж критика морального вчення Церкви і потім дистанціювання від неї стається не з власного приводу, але взагалі, що ось таке “традиційне” чи “застаріле” вчення має місце для сучасних людей. Люди, як не в змозі погодити “сучасність” і “моральне вчення”, і які схиляються в один бік, у даному випадку — в бік “сучасності” коштом “моральності”, відходять від Церкви.
Тут ще додається свого роду пропаганда. Росія представляє себе як “захисниця всього традиційного і морального”, відповідно ця підміна понять і лицемірство Росії розглядається не як власне лицемірство у першу чергу, а як сповідування неприйнятної ідеології (типу шаріат у деяких ісламських країнах), ідеології, яка скерована проти людської гідності і свободи, і саме тому справжня християнська моральність починає розглядатися як щось неприйнятне. В результаті відбувається класичне “вилиття дитяти з купіллю” і відмежування себе від цієї “ідеології”, а насправді — від морального вчення Церкви чи взагалі — від християнського світогляду.
Також не малу роль відіграють інколи самі наші пастирі, які у невластивий спосіб представляють моральне вчення Церкви, яке базується де-факто не на церковних документах чи Катехизмі, лише на власному, часом скрайному, баченні цих питань, чи на своїй специфічній і частковій інтерпретації тих документів. Це, з одного боку, відвертає багатьох вірних від правильного морального вчення Церкви і прищеплює їм фундаменталістичні погляди на моральність, як теж спричиняється до критики Учительства Церкви і згуртування навколо свого “улюбленого пастиря”, який “єдино правильно говорить” і стає майже гуру для цих людей. А з іншого боку, такий фундаменталізм чи “фарисейське законництво” (або теж у другий бік — надмірна поблажливість до морального вчення Церкви) власне відштовхує від Церкви тих вірних, які не погоджуються з такою інтерпретацією моралі і просто відходять від Церкви. Тому, у цьому останньому випадку, викликом для Церкви і для її пастирів є додати собі труду, щоб не проповідувати свої уявлення про мораль, часто скрайні, але вчення Церкви про ці питання.
— У нашому суспільстві, школі відбувається промоція толерантного ставлення до людей з іншими поглядами, орієнтаціями тощо. У той же час, не рідко власне захист релігійного світогляду підпадає під критику, якщо він заходить у суперечність з баченням певних захисників толерантності. Подекуди звучать закиди, що Церква має переглянути своє ставлення до гомосексуальності, наводячи приклади у ліберальних протестантських спільнотах або й деяких католицьких. Хтось намагається переглянути біблійні твердження. Як Церква, віряни мають реагувати на такі виклики? Чи є межа толерантності?
— Толерантне ставлення до людей з іншими поглядами прописане теж в Катехизмі Католицької Церкви. Власне Катехизм, базуючись на вченню ІІ Ватиканського собору, передусім на Конституції про Церкву у сучасному світі “Gaudium et spes”, говорить про повагу до людської особи і теж про рівність і відмінності між людьми (див. ККЦ 1929-1938). Читаємо, між іншим, в Конституції “Gaudium et spes” про недопустимість дискримінації: “Будь-яка форма дискримінації основних прав людини, чи то суспільна, чи культурна, чи та, що стосується статі, раси, кольору шкіри, соціального стану, мови чи релігії, повинна бути усунена як така, що суперечить Божому Задумові” (II Ватиканський Собор, Конст. “Gaudium et spes”, 29).
Якщо йдеться про ставлення до гомосексуальних осіб, то Катехизм навчає про це так: “Немало чоловіків і жінок мають глибоко закорінені гомосексуальні нахили. Такий нахил, об'єктивно невпорядкований, для більшості з них є випробуванням. Таких людей треба сприймати з повагою, співчуттям і тактовністю. У ставленні до них слід уникати будь яких ознак несправедливої дискримінації” (ККЦ 2358). А перед цим говорить про неморальність гомосексуальної практики, а гомосексуальні дії називає “важкими спотвореннями” (див. ККЦ 2357). Тобто, Катехизм проводить класичне розрізнення між особою і її вчинками. І така позиція береться з прикладу Ісуса Христа, з Його ставлення до грішників з одночасним не прийняттям їхнього гріха.
Щоправда, з цілого так званого спектру осіб LGBTQ+ (список постійно розширюється) Катехизм говорить лише про перші дві категорії, про “L” — лесбійок, і про “G” — геїв. Можливо, незабаром пункти Катехизму будуть доповнені. Але логіка там така, що відношення до будь-яких осіб, які б девіяції вони не проявляли чи які б “гендери”, тобто “соціальну стать”, не декларували, повинно бути євангельське і на взірець Ісуса Христа.
Часом у декого з християн є враження, що толерантне ставлення до осіб, які публічно декларують про свої “нетрадиційні практики”, тобто про своє незгідне з Божими заповідями життя, є “толерантністю до гріха” чи “виправданням гріха”. У відповідь, отже, є критика такого ставлення, яка часто доходить до критики таких осіб, а не лише їхніх вчинків. Здається, так стається тому, що більшості досить важко розрізнити, де проходить межа чи лінія між особою і її морально невпорядкованими вчинками. А це дійсно досить важке і вимагаюче завдання. Звідси, спокуса йти “простішим шляхом”, чи теж “більш чітким, ясним і не розмитим”.
Крім того, багатьом здається, що толерування “нетрадиційних осіб” спонукає їх утверджуватися в переконанні, що їхні грішні вчинки також толеруються. Інколи таке щось має місце, і хтось, навіть серед пастирів, не бажаючи прямо говорити про своє сприйняття такої не згідної з вченням Церкви поведінки, починає спочатку говорити про “пошану таких осіб”, щоб потім, при нагоді перейти до “дискусії над такими складними і неоднозначними питаннями людської сексуальності і тожсамості”... І це ще більше підсилює переконання тих, які проти будь-якої толерантності як вчинків, так і осіб, побоюючись, що у толерантності даних осіб є укритий намір толерування їхніх гріхів.
Питання для нас однак повинно звучати так: яка була мета Ісуса по відношенню до грішників? Він хотів їх лише засудити, чи навернути? Хотів їх відправити на вічне засудження, чи хотів, щоб вони навернулися і спаслися? Для нас теж повинно звучати питання: що ми хочемо від цих осіб: лише засуду їх чи однак їхнього навернення і спасіння? І тоді, чи наша постава засуду цих осіб, крім слушного засудження гріхів, наблизить ці особи до навернення і спасіння, чи радше віддалить? Поодинокі випадки навернення після такого ставлення віруючих є радше винятками, а правилом залишається, що між двома сторонами протистояння лише посилюється, прірва поглиблюється, а можливість переосмислення ними свого життя чи навернення досить сильно віддаляється.
Якщо йдеться про захист “релігійного світогляду”, тобто про свободу сповідувати свою віру і свої християнські переконання, то перш за все варто пам’ятати про наступне. Згідно з вченням ІІ Ватиканського Собору, передусім — з Декларацією про релігійну свободу “Dignitatis humanae”, ані до своєї віри, ані до своїх релігійних переконань, ані до своїх моральних переконань не можна силою змушувати інших. Ця Декларація була настільки революційною, що саме вона змусила свого часу учасника Собору, архієпископа Марселя Лефебра гостро критикувати Собор і потім піти у схизму. Ще напередодні Собору Папа Йоан ХХІІІ сказав щось таке: “Давайте скажемо, за що ми, а не проти чого ми”. Якщо Католицька Церква часів Папи Григорія XVI чи Пія ІХ у ХІХ столітті дуже негативно ставилася до релігійної свободи, то тепер, у другій половині ХХ століття, у часах Папи Йоана ХХІІІ, настав час позитивного підходу. І тут є своя мудрість: постійне підкреслення свого “проти чого ми” радше не наверне того, проти чого я виступаю, натомість постійне і впевнене “за що ми”, підкріплене ще особистим прикладом, дає надію і шанс змінити інших на краще.
Зовсім інше, це коли різні ідеологи (які самі особисто не обов’язково практикують постулати LGBT) починають тиснути на уряди країн, науковий світ, бізнес, культуру, спорт, навчальні заклади і т. д., щоб всі ці галузі взяли до уваги (м’яко кажучи) ці “єдино-вірні” постулати і застосовували у себе, принаймні на рівні поширення і теж дискримінації тих, які з цими постулатами не згодні. І тут, на жаль, часто підключається таврування тих незгодних, приниження, називання “відсталими”, “неосвіченими”, “темними”, “ненауковими” тощо. У нас ще додається порівняння з путінською Росією, де це все заборонено, а отже — залізна логіка! — хто не згідний з постулатами ідеологів ЛГБТ, тому де-факто “час їхати в Росію”.
Тут варто сказати, що з другого боку, агресивна боротьба з цією ідеологією, особливо з публічною її демонстрацією на так званих “прайдах”, коли представники ЛГБТ і їхні прихильники та організатори виходять на вулицю демонструвати, і тут з’являються чи то молодики в масках, чи то якась інша група незгідних і пробує нападати на тих з “прайду”, у довшій перспективі грає не на користь тих незгідних, лише на користь організаторів. Ті, які є “за” паради — ще більше утвердяться у своєму переконанні щодо підтримки “прав і свобод” ЛГБТ, ті які категорично проти — ще більше і агресивніше стануть “проти”, а ось ті які вагаються і які проти насилля радше схиляться в бік “постраждалих від агресії”. Не говорячи про те, що новини про “побиття” і про “порушення прав” підуть по світу і лише посилить підтримку, в тім і фінансову, цього руху у нас. Крайнощі — це завжди погано, і до цього належить підходити напевно інакше, більш конструктивно.
— Тут виникає логічне запитання: а що ж робити у цій ситуації, як діяти, щоби не розбурхувати непотрібні і агресивні емоції?
— Передусім, варто поставити собі питання: “Чому ідеологам вдається просувати свою ідеологію, а Церкві так важко просувати Євангеліє або християнські цінності?” Або: “Чому там є авторитетні особистості, які здатні вплинути на суспільство, науку, культуру, і ще й спонсорів, а християни — ні?” Може треба мати свої газети такого рівня, як ті, що промують ту ідеологію, чи такі ж потужні інтернет-видання, телебачення? Можливо, треба мати якусь політичну партію (бажано — не радикальну і не з елементами фашизму), яка б сповідувала християнські цінності і представляла думку християн у державі?
Може дійсно треба зосередитися, як казав згадуваний Папа Йоан ХХІІІ, на тому, за що ми, християни, і потім більш цікавіше та переконливіше це представляти, ніж витрачати свої сили на постійну боротьбу з “ворогами” і бути постійно “проти?” Блага Вість, Євангеліє — це звіщання Царства Божого, Його благодаті і любові. Можливо нам, християнам, треба жвавіше і радісніше, з авторитетом, переконанням і власним прикладом життя проголошувати красу Євангелія і євангельського життя, щоб до Христа тягнулися? Тоді Він стане Правдою, Дорогою і Життям для слухачів, можливо також для тих з шерегів прихильників ідеології ЛГБТ, і це спонукатиме тих людей від гріха відвертатися. Переконувати не силою і кулаками, а так, як Христос і Апостоли — силою любові і розумного переконання, ревного проголошення Благої Вісті, в тому теж — про красу подружжя між чоловіком і жінкою, про благословення родини дітьми, про взаємну любов у подружжі, про прощення і взаєморозуміння, про Бога, Який є Любов’ю, який є справедливим але теж і милосердним, який терпеливо чекає повернення до свого батьківського дому всіх своїх синів і дочок, навіть якщо вони вже довго відсутні і далеко відійшли.
Наша тактика має бути дієва і має приносити плоди, бо поки що, так виглядає, що ми програємо у проголошенні цієї Благої Вісті, а місце Церкви займають різні радикали у політиці чи теж диктатори, які підшиваються під християнство, але насправді лише його дискредитують.
Про віру, політику і цінності у наступній частині…
##DONATE_TEXT_BLOCK##