Про віру і війну, ненависть і діалог, медитацію і молитву серця — у розмові з о. Анастасієм Данилевським

Власне інформація про це була поширена у групі християнської медитації, якої активним учасником є о. Анастасій Данилевський з Надеждівки. Відповідно багато в Україні і у світі довідалися про його біду. Щоби заглибитися в ситуацію на півдні України, зрозуміти як там виживають люди, як Великий піст допомагає зберегти людяність і що таке споглядальна молитва та медитація — ми запросили о. Анастасія на розмову.

— Отче Анастасіє, чи Вам вдалося побувати на розвалинах храму у Надеждівці і що вдалося врятувати з церковних речей?

— Дякую за уважність до ситуації. Перш, ніж відповісти на запитання, я хочу особисто і від імені нашої громади подякувати всім небайдужим, котрі допомагали і продовжують допомагати долати наслідки біди.

Так, я був на місці, де стояв храм. У нашому випадку то було пристосоване для проведення служінь житлове приміщення. Зранку церковну територію почали відвідувати представники місцевої влади, жителі села. Люди швидко організувалися на розчищення уламків, вивіз сміття. Під час робіт мені вдалося знайти необхідні для служіння речі: чашу, антимінс, ризи, богослужбову літературу. Звісно, не все зараз в ідеальному стані, але порятувано майже все, крім стін.

— Ваш владика, єпископ Херсонський Никодим, який і повідомив про зруйнування храму, написав, що ворог бив прицільно. Як далеко від ворога є Ваше село? І який сенс, на Вашу думку, окупантам було знищувати звичайний сільський храм? До речі, коли він був збудований?

— Херсонщина має особливе розташування відносно річки і морського лиману. Із цієї причини, найбільше страждають населені пункти, наближені до водного простору. Станом на сьогодні ЗСУ контролюють лише частину Херсонської области, те, що ми називаємо Правобережжя.

На звільнених територіях стає дедалі більше зруйнованих храмів, лікарень, будинків культури, шкіл, дитячих садків. Для ворога не принципове питання: що руйнувати. Це форма деморалізації населення, яке для ворога, попри їх власні ідеологічні байки на тему “визволення”, — лишаються формою зброї. Вони нищать і морально, і фізично. Відстань для сучасної зброї має відносне значення і, на жаль, вона не дуже велика. Та я звик звертати увагу ще і на інший вимір відстані.

Визнаю, що питання: навіщо ворог це робить — риторичне і не просте. Нам важко зрозуміти ворога і його мотивацію. Не дарма, у апогеї свого болю, на хресті, Господь молився за кривдників словами: “Прости їм, Боже… не відають, що творять”. Очевидно, що ми не сприймаємо раціонально поведінку окупантів ані зараз, ані на початку збройної агресії в Україні.

— А скільки залишилося вашої пастви на місці? Які у них настрої? Розкажіть дещо про вашу парафію.

— Наша парафія, тоді ще Української Православної Церкви Київського Патріархату, була заснована у 90-х роках минулого століття. Ті часи не були легкими для наших співгромадян. Від часу заснування церковної громади минуло, здається, 28 років. Але за весь цей час, ми не спостерігали такої суттєвої еміграції жителів, як бачимо в часі повномасштабного вторгнення РФ 24 лютого 2022 року. Велика кількість парафіян виїхала ще перед окупацією, та, на жаль, не повернулися і після деокупації. Є ті, хто відійшов у вічність незалежно від подій. Але всі, хто відвідує храм, — це живі і небайдужі, щирі та працьовиті люди. Деякі пережили весь час окупації, дочекались звільнення села. Для всіх події є потужним викликом і зраненням водночас. Парафіян, які регулярно відвідують храм, залишилося трохи більше десяти осіб, але з нами продовжують тримати зв’язок ті, хто виїхав за кордон.

— Отче, як Ви опинилися в цьому селі на служінні?

— На Херсонщині священики мають можливість обирати собі місце служіння і я з радістю обрав Надеждівку. У зв'язку із хронічним дефіцитом кадрів, нам давали можливість обирати собі місце служіння. Наразі, парафія св. Миколая не є моєю першою парафією. Місця, де я служив, зараз, на жаль, на окупованому Лівобережжю.

— А звідки Ви самі родом? Розкажіть про себе і як Ви стали священиком?

— Я киянин. Народився ще в радянській Україні, в родині, де не практикували походи до церкви, хоча за рівнем моральности батьки жили відповідно до людської гідності. Я відчув поклик до служіння в Церкві ще зі школи. Перші враження від близькості Бога — подив і захоплення. Радість від думки, що Бог дбає про людську долю, допомагає вчитися і бути відповідальними та мудрими. Тому якщо довіра до Бога міцнішала в мені, то разом із нею зміцніла звичка навчитись більше довіряти людям, як би то не було важко. В старших класах школи я вже чітко усвідомлював, що мрію стати священиком, стати тим, хто буде у єднанні із людьми доброї волі та Богом.

Важливим для моєї формації стало усвідомлення, що я рішуче не сприймаю конфліктів і розділень на релігійному ґрунті. Можливо, це продиктоване тим, що мене старанно вчили у недільній школі розпізнавати своїх і чужих. Та коли я почав прагнути жити у Божій Присутності, то відчув і зрозумів, що Божі дороги не є людськими. І ділення між людьми радже заважають пізнавати Бога, ніж допомагають. Мене висвятили на диякона і на пресвітера не в Києві, а в Херсоні. Тоді, у 98 році, мене запросили у гостинний Таврійський край і я відгукнувся.

— І як Вас прийняв цей регіон, що Ви зауважили? Наскільки відомо, Херсонщина має багату конфесійну палітру.

— Знаєте, кажуть, що спогади про дитинство завжди яскраві, погане забувається швидко, хіба що то дуже щось погане. Таким ось своєрідним дитинством мого служіння був переїзд до Херсона. Мені тоді розповідали друзі, що Херсонщина — це депресивний регіон, а я свідомий, що двадцятирічного священика довести до депресії майже не можливо.

Для мене, будь яка місцевість — це живі люди, це люди, спраглі досвіду. Ці люди сформували мій позитивний емоційний фон. Попри всі складнощі життя, я завжди впевнено відповідаю на подібні питання: все було добре, все було чудово. Спільноти не були ніколи чисельними, але не було відчуття, що я намарно витрачаю час.

І окремо вдячний Вам за нагадування про барвисту міжконфесійність південного регіону. Наше місто стало очевидним еталоном миролюбності і взаємної поваги всіх релігійних конфесій. Уявіть собі: чи не єдине місто України, де тривалий час, щороку, на Пальмову неділю проходила Міжконфесійна хода центром міста. Кожне Різдво в єдиному костелі міста гості із всіх церков, щорічно Міжконфесійні молитви єдности. Я відверто радів таким особливостям краю.

— І представники УПЦ МП брали у цьому участь?

— Представники УПЦ МП ніколи ні в чому не брали участі, крім власних ініціатив. Один із відомих російських священиків, о.Олексій Філіпов, називав таку позицію “християнством із дзота”. Дивитися на світ із дзота — це завжди дивитися агресивно, бути готовим всіх сприймати чужими. Тому на Херсонщині ми не бачили активності цієї закритої спільноти не тільки під час Пальмової неділі.

— А як зараз виглядає релігійна ситуація на Херсонщині?

— Зараз Херсонщина — це територія, що в переважній більшості окупована ворогом. Збройними силами України звільнена лише маленька частина області і обласний центр. Тому дуже важко говорити про релігійну ситуацію, коли головне місто — це лінія фронту. Православна Церква України, Римо-Католицька та Греко-Католицька Церкви, протестантські громади беруть активну участь у служінні решткам населення, які змогли повернутися додому, або не виїжджали із області, очікуючи на визволення.

На окупованій частині Херсонщини нищиться все, що може нагадувати про Україну. На неокупованій частині Церква не залишила людей, бере участь у діяльності в різних гуманітарних програмах, в тому числі міжконфесійних. На жаль, дуже багато храмів області зруйновано, є випадки виїзду духовенства УПЦ МП на лівий берег, під крило окупантів, але кожний по завершенню війни понесе власну відповідальність за участь в ній.

— Отче, довкола вас є різні люди, включно з тими, що “ждуть” ворога, вважають його асвабадітєлєм. Чи багато ще є таких і як з ними поводитися?

— На жаль так. Є люди, які не сприймають ідеї державності України, довіряють пострадянським міфам і обіцянкам ворога. Досвід окупації довів, що дуже часто вони лишаються при своїх поглядах, попри кров і страждання тих, хто живе пліч-о-пліч із ними. Однак всі спроби у насильницький спосіб нав'язати переконання іншим, навіть правильні, перевірені історією та життєвою мудрістю, зазнають невдачі.

В часі війни такі люди можуть потрапити за ґрати і вони власне визнають, що звинувачують їх справедливо. Діалог, дискусія, роз'яснення — на перший погляд не мають перспективи успіху. Але це тільки на перший погляд. Вони створюють трансформаційний простір всередині людини, дають шанс переосмислити значення подій. Відсоток людей, які раніше мали проросійські погляди і вірили кожному слову пропаганди агресора, значно знизився. Агресор власними руками придушив рештки любові і поваги таких своїх симпатиків. Тепер таким людям соромно і незручно, проте вони визнають правду такою, як вона є.

Існує й інша частина громадян, які свідомо ображалися на владу і співгромадян. Коли їм радили виїхати з України і жити там, де їм комфортно, вони ображалися. Тепер вони обирають виїжджати з України до окупованих територій, бо усвідомлюють, що життя в Україні не їх майбутнє.

Ведення дискусії поступово, але напевне, допомагають людям зробити свідомий вибір. Насилля породжує супротив і безкінечну ненависть. Люди з проросійськими поглядами втратили повагу у суспільстві через те, що ціна їх ілюзіям значно зросла. Це ціна людського життя, свободи і гідності для співгромадян.

— Народна мудрість каже: горбатого і могила не вирівняє. Чи не так є з тими, хто надто довго був не просто пасивною жертвою російської пропаганди, а сприймав її як “свою” правду і не бажав знати нічого іншого. Зрештою, ми зараз бачимо як щодня служби фіксують колаборантів, як і в тилу готові працювати на ворога проти України. Ми також фіксуємо далеко чи близько від фронту людей, які не можуть відповісти на запитання, хто розпочав цю війну. Як донести правду, яка має ось таких визволити від їх власного самообману?

— Доносити правду — це тяжкий і тривалий процес, який триватиме всю людську історію. Коли Господаря жнив із Євангельської оповідки після підкидання куколю спитали: чи не видалити куколю як найшвидше, Він радив дочекатися кінця. Тільки той, хто остаточно сформувався і усвідомив щось власним серцем, оцінить наслідки свого вибору уповні.

Наш народ дуже мудрий. Віками знали, що є честь, а є нечисть. Вміють розпізнавати, чим є добро, побудоване на етичних принципах, а чим є бездушне і ганебне зло. Майдани, виникнення і зміцнення громадянського суспільства, змогли знайти переконливі аргументи для частини тих, хто ще вчора продавав свій голос на виборах за кіло гречки. І нехай цей процес повільний, та він якісний і надійний, бо ініціює справжні внутрішні зміни у шукачів сенсів.

Вчорашній раб, який свідомо пізнав солодкість свободи, вже не хоче вертатися до ярма. А той, хто стає на засадах брехливої упередженості, поступово зазнаватиме нищівних втрат. Він так і лишиться горбатим до самої могили.

Шлях змін завжди повільний і ніколи не є легким, але допоки люди не пройдуть цей формаційний процес, відділення пшениці від куколю не відбудеться.

Я порадив би нам всім добре і старанно навчитися святкувати Пасху. Де святкування не обмежувалися би святковими стравами і звичними ритуалами, а наповнювалися змістом і драмою Божого народу, що отримав звільнення. Правильно щороку святкувати Пасху — це потужний поштовх, який розхитує неправду. Спитайте, чи може наша спільнота, після втрати храмового приміщення святкувати цьогоріч Пасху? І відповіддю будуть не слова, а наші реальні відчуття Живої Присутності Того, Хто воскрешає померлих.

— Ви згадали, що представники УПЦ МП не дуже йшли раніше на контакт. А які настрої у їх середовищі зараз? Чи можливий якийсь міжправославний діалог?

— Так, я впевнений у тому, що час діалогу настане і він вже набуває у певних колах потужності. Війна є фактором, який одночасно і ускладнює цей процес, і провокує. Велика кількість заполітизованих представників духовенства вже виїхали до Росії і не збираються повертатися в Україну. Не менша частина духовенства тисне на єпископат своєї Церкви із вимогами налагодити взаємовідносини із Константинополем, які так старанно руйнувало церковно-політичне керівництво РПЦ. То ж ми вправі розраховувати, що із часом, після завершення війни, буде розпочато діалог між тими, хто в ньому зацікавлений, під егідою Вселенського Патріархату.

— А що робити до завершення війни? І чому діалог має бути під егідою Вселенського Патріархату?

— Час до завершення війни вкрай важливий для пошуків миру і праці із людьми. Біль і страждання, яких зазнає наш народ, духовні потреби людей, стали пріоритетами для всіх, кому не байдуже наше майбутнє. Наразі, зараз вже не є час бездіяльних очікувань на зміни. Інформаційний простір переповнений інформацією про руйнування міст, міжнародну підтримку України та мілітарну тематику, але це не означає, що у церковних спільнотах не точаться бої і перемовини.

І окремо хочу зазначити роль Вселенського Патріарха Варфоломія, якій потужно працює над вирішенням проблем церковної єдності, починаючи ще із середини дев'яностих років. Розділення спільнот в Україні з 1992 року було в полі зору Його Всесвятості і він, як координатор всеправославного руху помісних Церков, вів відповідальний та змістовний діалог із РПЦ. В Стамбулі помітили деструктивну роль, яку відігравав московський політикум, що робив у своїй країні Церкву інструментом політичного впливу. Ця послідовна та активна діяльність Вселенського Патріарха, зрештою, дала свої перші плоди. Вдалося ліквідувати кілька розділень серед Церков у Європі та Близькому Сході, які були спровоковані політичними впливами РПЦ у церковне життя. Тому вплив Вселенського Патріархату на українське питання був і залишається конструктивним та позитивним.

— Чи Ви також маєте на увазі ідею, яка минулого року обговорювалася, про участь Вселенської Патріархії в діалозі і зближення українських православних різних юрисдикцій? Зокрема, створенні якогось окремо надтериторіального екзархату, куди ми мали увійти громади УПЦ МП?

— Насправді зараз в опрацюванні у Вселенській Патріархії декілька ідей, що допомогли б практично подолати церковні кризи в Україні, але як би не старалися і не тиснули на Патріарха певні політичні кола, найбільше, що можна було зробити для вірних в Україні, вже зроблено. Ті, про кого ми згадали зараз, переважно політики, симпатики “русского миру”. Вони намагаються допомогти УПЦ МП вийти із ізоляції, в яку вона сама себе помістила. Цього можна було би досягти, відстоюючи новий канонічний статус для УПЦ МП. Але час втрачено і тепер ситуація складається так, що в Україні є помісна Церква на чолі з митрополитом Епіфанієм. Вона створена, отримала Томос про автокефальне управління і для нормального співіснування із нею потрібен лише об'єднавчий собор. Адже у нас немає двох Україн, Україна одна.

— Тобто, якщо йдеться про окремі громади, то вони можуть доєднуватися до ПЦУ звичним шляхом, провівши збори релігійної організації. А якщо йдеться про більшу групу громад чи навіть єпархій, то потрібен ще один об’єднавчий собор?

— Коли ми говоримо про можливість майбутнього єднання всіх православних християн України в єдину помісну Церкву, тоді необхідно, щоби УПЦ МП повністю і офіційно проголосило відхід від юрисдикції РПЦ. В цій частині єпископату вже говорять про факт непоминання Московського Патріарха за богослужінням, але забувають, що всі парафії на території України, які не входять до складу Православної Церкви України, є парафіями із невизначеним статусом. Отже, всі єпархії, що є із невизначеним статусом на території нашої держави мають бути підзвітними Вселенському Патріархату. А якщо підзвітні Царгороду, то мали би це визнати і увійти в молитовне спілкування із ПЦУ. Всі відповідні процеси мають відбутися і не відбудуться тільки за умови знищення Української державності. Чого, сподіваюся, не буде ніколи.

— Владика Никодим у повідомленні про розгромлений храм зауважив, що це сталося на другий день Великого посту. А перед його початком була Сиропусна або Прощена неділя, коли прийнято просити вибачення і прощати іншим. Питання, яке часто постає перед військовими капеланами: як простити ворогу, який прийшов тебе та твоїх ближніх, сусідів та співвітчизників вбити? В молитві “Отче наш” це чітко звучить: і вибач нам провини наші, як і ми вибачаємо винуватцям нашим… Як вибачати і чи всім вибачати?

— Час Великого посту — це час великої подорожі, у якій ми всі внутрішньо змінюємося. Війна зробила наш піст ще більш осмисленим і глибоким. На жаль та на щастя, у мене був невеликий досвід перебування в окупації, а потім емоційний досвід втечі і особливий момент повернення до звільненого Херсона взимку 22 року.

Я кажу на жаль, бо це болючий досвід, а кажу на щастя, бо цей досвід — трансформаційний. Він подарував мені вкрай важливе відчуття вдячності Богу за порятунок і загострив питання, якого Ви торкнулися. Що значить пробачати ворогу, що значить рятувати свій дім душі від пут рабства?

Біль втрати, важкі емоції, загострене відчуття несправедливості — це те, що нас супроводжуватиме протягом усього часу війни і навіть після припинення бойових дій. Важливо прийняти правду про війну: очікування на справедливість в часі війни — марні. Суспільство має зберігати в час таких випробувань буквально все, що тільки можна зберегти. Захистити все, що є можливість захистити. Є обставини, які ми можемо змінити на краще, а є те, на що ми не вплинемо.

Ворог приходить на нашу землю, щоби зробити нас рабами, підкорити нас, змусити нас жити і мислити так, як живе і мислить він. Якщо хочемо врятуватися, нам буквально так, як праотцю Ною, потрібно збудувати свій Ковчег, створити власний простір захисту. У цей простір ми не маємо запустити потоп ненависті, у якому захлинається все, що живе. Ми маємо запустити все, що зможе далі презентувати Божий Дар життя, все що матиме перспективу.

Яким би парадоксом це не здавалося, та перше, над чим радітиме наш ворог, буде наша внутрішня слабкість і крихкість. Вона змушуватиме нас жити безглуздою ненавистю, через яку ворог, власне, і вирішив нападати на нас. Кожного року війни ми будемо бачити руйнацію, байдужість ворога до наших зранень і страждати від цього. Тому нам потрібен той внутрішній простір, куди не просочиться отрута війни. Нам потрібна зброя на полі бою, потрібно допомагати ближнім, слабким і немічним. І потрібно зректися тої форми деструкції, яка навчила ворога ненавидіти нас.

Чесно кажучи, для багатьох людей дивним відкриттям є факт, що можна із зброєю в руках захищати себе, свою землю і не мати ненависті до ворога. Якщо ж ми не будемо готові позбутися цієї ненависті до людини, яка засліпла у своїх ілюзіях, то страждатимемо від внутрішнього болю і це руйнуватиме в першу чергу нас

— Чув думку, що якраз емоційна ненависть робить нас вразливими і наші дії необдуманими, що в результаті може призвести до загибелі воїна. Чи доводилося Вам говорити з воїнами про їх емоційний стан на війні?

— Обов'язково говоримо про емоційну вразливість. Всі відомі нам тексти про ведення війн, філософські трактати про бойові мистецтва завжди нагадують учасникам, що важливо стояти за правду, мати емоційну стійкість і вміти долати страх. Війна не береться нізвідки, вона має свою історію, свій контекст. Ми маємо досліджувати буквально все, що пов'язано із нашою вразливістю, і вчитися запобігати не тільки наслідкам війни, а і причинам її виникнення. Становлення громадянського суспільства в Україні — найпотужніший безпековий чинник. Наші вояки завжди наголошують на цьому. Кажуть, боротьба з корупційною складовою в країні, не менш важлива, ніж боротьба на полі бою. Відчуття потужної підтримки з дому, від волонтерів, від капеланської служби сприймають як важливу складову захисту у війні. Страх загинути долається у спільноті, у дієвій любові і повазі одне до одного.

— А де знайти захист від цього самознищення негативними емоціями, які просто пруть від щоденних новин з фронту і щоденних ракетних та дронових уражень неприфронтових територій? Щодня ми можемо бути свідками похоронів наших героїв та бачити інформації про зниклих безвісті. Як стримуватися від ненависті за таких умов? Зрештою, ми можемо так говорити, поки смерть, втрати не приходять у наш дім…

— Механізми захисту від негативних емоцій, від самознищення знаходяться в нас. Біблійна традиція називає це словом Серце і воно буквально описує стан, у якому ми є справжніми.

Ще в часи окупації я відчув, як важливо зберегти свій внутрішній простір, свої мрії, побажання, від отрути, яку пропонує війна та руйнації. Треба визнати: якщо війна розпочалася і не вдалося їй запобігти, то втрати неминучі і можливості нашого особистого впливу на ситуацію радикально зменшені. І від того, як ми будемо сприймати ці втрати, повністю залежатиме наше майбутнє. Танк може здолати певну відстань, увійти в місто, в село, але він не може в'їхати на повній швидкості у вашу свідомість, бо це тепер чи не єдине місце, куди Ви його можете не впустити. Окрім того, що треба знищити ворожу техніку, треба подбати і про свій внутрішній стан.

Мені дуже допомогли у цьому споглядальна молитва і Таїнства Церкви, підтримка друзів та рідних, підтримка спільноти. В молитві серця ми є справжні у своєму горі перед нашим Творцем і розраховуємо на Його допомогу. Ми відчуваємо ненависть, безсилля і спустошеність, коли не можемо вплинути на ситуацію, тому нашим наступним кроком має бути позбуття ненависті. Утримуватися від ненависті — небезпечна ілюзія, але цей гнів має бути перенаправлений у конструктивне русло. Бог дає людині можливість служити іншим, підтримати ближніх добрим словом, вчинками. Якщо ми не будемо наповнені зсередини Живою Присутністю Бога, Любов'ю Хреста, ми не зможемо подолати негатив втрат. Маємо пам'ятати, що людей, які загинули під час війни, буде менше чисельно, ніж тих, які загинуть від депресії, онкології, серцево судинних захворювань у наступний рік після завершення війни. Також маємо знати, що плодом духовного життя людини є сприйняття горя ближніх, як власного горя. Звісно, ми вправі думати, що людина, яка не втратила на війні близьких, буде відчувати горе інакше від того, хто поніс втрату. Але маємо визнати, що рівень співчуття, емпатії такої людини вище і вона має моральний обов'язок бути поруч із тими, хто поніс непоправне.

— Отче, Ви належите до руху християнської медитації. Розкажіть що це таке і як Ви там опинилися?

— Рух Християнської медитації — це велика міжнародна та екуменічна спільнота, яка започаткувала свою діяльність ще до часів Другого Ватиканського собору, у Римо-Католицькій Церкві. Зі сторони Православної Церкви участь у ньому брали чисельні представники Константинопольського Патріархату та інших помісних Церков. Активну участь в русі беруть представники протестантських Церков: англікани, лютерани, євангелісти. Станом на сьогодні настоятелем Спільноти є чернець-бенедиктинець о. Лоренс Фрімен.

Спільнота дбає про молитовне життя людини, яке побудовано на споглядальних традиціях єдиного неділеного Хритиянства. Практичний споглядальний досвід отців-пустельників Сирії, Єгипту та Палестини, відомих християнських містиків, який поширився в Європі стараннями Івана Кас'яна Римлянина та його учня Бенедикта з Нурсії, став добрим дороговказом духовності і молитви для особи сучасного світу.

Як священик, я помітив надзвичайну цінність такого досвіду, коли власне для себе та на прикладі інших учасників руху, побачив практичну мудрість споглядання для молитовного життя і формування зрілих духовних поглядів. Моя перша зустріч із о. Лоренсом відбулася в Києві, в Інституті отців домініканців, де я сам колись був студентом. З того часу я активний учасник руху, медитую в спільноті і самотужки, беру участь у дослідженнях давньої та сучасної теологічної дискусії на теми споглядального християнства.

Мене завжди приваблювала глибина молитовного досвіду ісихастського руху у православній традиції, тому я легко помітив, що у Спільноті Християнської медитації суть цієї традиції чудово викладається сучасній людині і сучасною мовою.

— Розкажіть детальніше…

— Зростання і духовна формація релігійної людини завжди досягає критичного несприйняття пустих та ілюзорних розмов про Бога і підтягує його до розмов з Богом, до реального зцілення внутрішнього світогляду. Великий православний містик та чернець Симеон Новий богослов назвав справжнім православ'ям спосіб життя у Божій присутності, а не просто чергову абстрактну схоластичну доктрину, яка ні до чого не закличе чи нічого не змінить у людській природі, свідомості. Християнство — унікальний шлях людини у Втіленому Слові, Христі. Цей практичний досвід преображає людину, відкриває їй радість Спасіння, а віддалення від нього робить людину настрашеною та беззахисною людиною, рабом.

Біди на кшталт воєн, етнічних чисток, концтаборів — це прямий наслідок відходу від Духу Творця, від Євангелія. Мудрість Церкви — це велика скарбниця досвіду молитовного та суспільного життя і це відчутно у чернечому Уставі св. Бенедикта Нурсійського, книзі, яку Світова Спільнота Християнської медитації обрала для вивчення і модерації своєї структури. Цей твір надихає своїми порадами теологів, ченців, християн всього світу і підводить до думки, що треба подарувати прості і зрозумілі поради духовного життя сучасній людині. Сучасна людина обтяжена чисельними революціями, споживацтвом і пустомовством і як ніколи потребує гармонії внутрішнього світу.

— Як цей рух представлений в Україні?

— В Україні існує Офіційне представництво World Comunity Cristian Meditation (WCCM), яке знаходиться у Львові. В містах України люди цікавляться діяльністю спільноти. З цієї причини в різний час відбувалися чисельні ритрити, конференції у Києві, Одесі, Херсоні Львові, Житомирі. WCCM є постійним учасником Молодіжних християнських фестивалів, які щороку проходять у Львові під патронатом УГКЦ.

Наразі, перед війною, в Україні були активними дві молитовні групи — у Львові і в Херсоні. Херсонська група провела в окупації 2022 року свої останні зустрічі у лютому і березні та змушена була припинити діяльність через те, що всі учасники групи виїхали до різних країн. На жаль, одного із учасників ув'язнено окупантами і досі не звільнено. Львівська група продовжує зустрічі в місті та активно представлена онлайн, в інтернеті.

— Досвід споглядального християнства характерний для монашества, східного і західного, і має свої традиції в Україні. Як Ви бачите його перспективи чи користь для Православної Церкви України?

— Православна Церква України є наслідницею чернечих традицій та духовного досвіду Вселенської Церкви. В ПЦУ постійно лунають заклики до духовного відродження народу, до вивчення духовних традицій ісихазму, якими спільноти жили протягом століть. Зараз докладають зусилля для відновлення чернечого життя українців на Святій горі Афон, задля відновлення споглядальних традицій цієї чернечої республіки серед українців.

Православна Церква України, в час випробувань війною, відчула особливу ласку і співчуття від інших християн світу і розпочала активний екуменічний діалог. Такі спільноти, як Спільнота Християнської медитації, надають потужний імпульс для можливостей відроджувати справжній релігійний досвід на противагу політичному псевдохристиянству, яке на цих землях традиційно навязувала підконтрольна політикам Церква Кремля. Час наблизитись до традицій Афону і Монте Олівето, християнського Заходу і Сходу, щоб повернути всім людям, а не тільки ченцям, досвід життя із Богом.

— Український монастир на Афоні — це, звісно, потрібно, так вже колись було. Але це для “вибраних” можна так сказати, туди не всі можуть поїхати. А чи є якісь місця для такої практики в Україні? Чим є такі місця, де Вам особисто добре бути?

— Так, звісно. Афон, або будь яка локація світу, не є панацеєю для духовного зростання. Я навів приклад із півостровом, бо він відомий на весь світ осередок споглядальної традиції. Тривалий час на Афоні навіть і мови не було б про відкриття національного центру, а тепер драматичні обставини війни дозволили Вселенській Патріархії і Священному Кіноту гори Афон переглянути це питання.

Практика Християнської медитації на щастя не вимагає від людини якихось особливих умов. В сучасному світі, де галас і шум постійно супроводжують людей, ми вчимося слухати своє серце і шукати тишу в середині себе. Такий очевидно зручний і правильний концепт дозволив о. Джону Мейну OSB, засновнику Спільноти Християнської медитації, говорити про майбутнє монастирів без стін. Створені умови для того, щоб не “обрані”, не окремі касти людей клерикального світу, а кожний, хто живе звичайним життям, мав доступ до традиційних чернечих практик. Власне мені подобаються всі центри медитації, в яких я був. Мені затишно медитувати і в монастирі Змартвихвстанців у центрі Кракова, і в рейсовому автобусі до моєї парафії.

— Сьогодні при монастирях і церковних центрах створюють місця для духовної і фізичної реабілітації військових. Наскільки практики християнської медитації можуть бути у цьому корисними?

— Однозначно практики християнської медитації дуже корисні для військових, для всіх людей, які пережили зранення через війну, через будь які насильницькі дії з боку інших, хто перебуває у тяжких обставинах через хвороби… Вона не є замінником терапій, психологічної допомоги, але є важливим допоміжним інструментом для подолання кризи. Християнська медитація, або як ми ще традиційно її називаємо — Молитва серця — це щирий та відвертий діалог між собою справжнім і Богом, який у Свій Таємний спосіб має підхід до кожної людини на землі.

— Залишилося запитати: а як Ви це робите, як можна відключитися для молитви у світі, де всіх сторін діють збудники, що відвертають увагу? Як почати практикувати таку молитву?

— Дякую за це запитання. Насправді тиша і уважність це речі, які забезпечує собі людина. Глибоко всередині нашої свідомості є простір, який відчуває тишу завжди, щойно ми лише зробимо маленьке зусилля назустріч тиші.

Вперше я прочитав про це у книзі “Про молитву”, у дуже відомого проповідника часів мого студентства, прот. Олександра Меня. Те, на чому ми зосереджуємо увагу, стає нашим простором або нашою потаємною кімнатою, про яку згадує Євангеліє. Можна змагатися за чистоту розуму і не помічати жодних збудників, але тоді ми не досягнемо успіху. Будемо схожі на людину, яка замість обходити дерева в саду, просто збиває і виламує їх. Все що приходить на розум, все що створює шум, може бути не важливим для нас. Ми можемо не обдумувати і не зупиняти уваги на наших думках, образах. Тоді вони будуть подібними до хмар, на які ми не звертаємо увагу і вони йдуть своєю небесною дорогою. Увага часто роззосереджується, але ми делікатно повертаємось до того, що варто нашої уваги. Насправді говорити на цю тему можна тривалий час, але найліпшою буде практика. Все, що може бути допомогою в уважності і зосередженості. Почати практикувати молитву серця можна за наступними порадами, які давав засновник Спільноти Християнської медитації, о. Джон.

Сядь нерухомо. Випрямся. Прикрий очі. Сиди спокійно, але перебуваючи у зосередженості. У тиші почни повторювати про себе одне слово, твою молитовну формулу. Отець Джон радив молитовне слово МАРАНАТА (арамійське слово, що в перекладі означає — “ Господь, прийди”). Вимовляй його як чотири склади рівної довжини. Вслухайся в них. Повторюй їх спокійно, але невпинно. Не думай ні про що і нічого собі не уявляй — ні духовного, ні мирського. Виникаючі під час медитації думки або образи сприймай як розсіювання уваги і постійно повертайся до повторення свого слова. Медитуй щодня вранці і ввечері, по 20-30 хвилин.

Звісно, медитувати можна самому. А ліпше і приємніше у спільноті. Подрібна інформація на сайті WCCM UA.