Мозаїки святих Володимира та Ольги в базиліці Святого Петра показують нашу приналежність до вселенського християнства, — Тарас Дзюбанський

У 2026 році, коли Україна продовжує боротьбу за свободу і гідність, а мільйони українців розкидані по всьому світу або залишаються вдома під бомбами, ці місця набувають особливого значення. Вони нагадують: ми не на периферії світової історії – ми є її невід'ємною частиною вже протягом багатьох століть.

– Пане Тарасе, розкажіть, як ви потрапили до Риму. Що передувало цьому шляху?

– Дякую за цю можливість поговорити, поспілкуватися і розповісти про речі, якими я справді живу.

Я з Львова – народився і виріс там. У Львові релігія й культура завжди були частиною повсякденного життя. Закінчивши школу, я хотів вступити до семінарії, але мені було лише 16 років, і у Львові мене не прийняли. За порадою місцевого пароха я подав документи на конкурс до семінарії в Стемфорді – Українській Греко-Католицькій Церкві в США. Конкурс я пройшов, проте через вік приймаюча сторона – на той час владика Василь Лостен – мусила написати особливе прохання до моїх батьків, аби взяти мене під свою опіку. Батьки дозвіл дали.

Так у 16 років я виїхав до Сполучених Штатів. Це був феноменальний досвід: вперше побачив комп’ютер, вперше залишив Україну. Велика країна, багато інновацій – і доступ до бібліотеки з безкоштовними CD-дисками. Щось надзвичайне.

– Який рік це був?

– 1999-й. Давно, можна сказати. Три роки я навчався в коледжі – у нас були одні з найкращих викладачів, які приїжджали з Нью-Йорка, чудова освіта, духовна формація.

Після Стемфорду переді мною стояв вибір: продовжити навчання у Вашингтоні в Католицькому університеті Америки – або їхати до Риму. У 19 років не завжди орієнтуєшся в житті, тому я звернувся за порадою до владики Василя. Раджу всім, хто стоїть перед важливим вибором, звертатися до старших – вони мають більше мудрості. Владика тоді поглянув на мене і сказав: «Тарасе, звичайно, що Рим». І так я потрапив до Вічного міста.

Приїхавши до Риму, я розпочав навчання в Східному інституті – пропедевтичний рік: італійська мова, історія, курси зі східного богослов’я. Згодом вступив до Папського університету Святого Томи Аквінського. Проживав, звісно, в Українській колегії Святого священномученика Йосафата на Джаніколо. Роки навчання в Римі були надзвичайно насиченими. Рим – це місто формації, місто вселенського християнства. І всі дороги справді ведуть до Риму: коли ти там вчишся, до тебе приїжджають рідні, друзі, знайомі й просять показати місто.

В Римі все цікаве. Ходиш до базилік, катакомб, прогулюєшся Вічним містом – і постійно вивчаєш історію. Коли люди почали просити мене проводити їх, я взявся шукати путівники та довідники, щоби краще знати місто.

– Перш ніж говорити про путівник – розкажіть про сам досвід: як навчання в Папському університеті «Анджелікум» і проживання в колегії святого Йосафата вплинули на ваше розуміння Риму як серця Церкви – насамперед для українців?

– Дуже важливе питання. Проживання в Папській колегії було не просто місцем навчання – це було місцем формування ідентичності: твоєї ідентичності як українця, але водночас як людини, що належить до Вселенської Церкви.

Ти живеш у колегії, молишся українською мовою, у своєму обряді, спілкуєшся з українцями – і все це відбувається за кілька сотень метрів від витоків християнства. Тут ти можеш зрозуміти себе як українця, а водночас усвідомити свою приналежність до глобальної, вселенської Церкви. Тут ідентичність не поглинається – вона підсилюється. Бо Рим – це простір свободи.

У моєму університеті навчалося близько тисячі осіб, але представники майже ста національностей. Кожна людина привозила свій культурний багаж, і він не розчинявся – навпаки, твоя ідентичність поглиблювалася. Ти краще розумів, що означає бути українцем і водночас католиком, що належить до великої християнської родини.

– Ви вирішили написати путівник. Він називається «Рим і Ватикан. 753 рік до нашої ери — 2025 нашої ери». Звідки ця ідея? І в чому його унікальність?

– Культурна присутність починається з мови та інтерпретації. Якщо ми хочемо бути десь культурно утвердженими, ми маємо говорити своєю мовою й дивитися на світ зі своєї перспективи.

Коли я почав шукати матеріали, щоб допомагати людям пізнавати Рим і Ватикан, я знайшов лише неякісні переклади – переважно кальки з російської чи з італійської. Всі ці путівники були написані не для українців і не з українського погляду. Вони були розраховані на широкий загал. Не було нічого унікального – і взагалі жодної інформації про місця, пов’язані з Україною: наші парафії, мозаїки святих Володимира та Ольги, мощі святого Йосафата, українська колегія.

Тому я поставив собі завдання написати путівник – український, для українців, з нашої перспективи. Коли ми читаємо українською про святі місця у Ватикані й Римі, ми відчуваємо не відстань до них, а приналежність. Мова – це місток, який допомагає нам краще зрозуміти себе.

– У путівнику ви акцентуєте на історично-духовній спадщині Риму. Як вона перетинається з українською історією?

– Якщо говорити про витоки християнства – скеля Петра тут, у Ватикані. Тому Папа Римський живе саме тут. Рим – це місто мучеників, де християни проливали свою кров. І, як казали Отці Церкви, кров християн – це насіння Церкви, з якого вона проростала.

Але я хочу повернутися ще далі. Один із перших римських понтифіків своєю кров’ю освятив українську землю. Пам’ятаєте Папу Климентія? Він загинув у Криму – мученицькою смертю. Можна сказати, що насіння хрещення кров’ю було посаджене на українській землі ще тоді – в Криму, який нині, на жаль, окупований росією. Ці витоки перетинаються з витоками християнства тут, у Ватикані.

А пізніше святі Ольга і Володимир прийняли християнство й охрестили Русь-Україну. Їхні мозаїки в базиліці Святого Петра показують нашу приналежність до вселенського християнства. Ми не на маргінесі, не на периферії – ми в центрі. І цей путівник допомагає усвідомити цю приналежність.

– Розкажіть про мозаїки святих Володимира і Ольги – як вони з’явилися у базиліці Святого Петра ще до проголошення незалежності України?

– Ідея виникнення цих мозаїк належить людині, яка мене надихала впродовж усього мого життя, – владиці Василю Лостену.

Коли наближалися святкування 1000-ліття Хрещення Русі-України в 1988 році, ще за Радянського Союзу, владика вже мав візію: створити щось до цього ювілею, що залишиться на століття і допоможе нам усвідомити нашу ідентичність і приналежність до вселенського християнства. Спочатку думали про статую – Володимира чи Ольги. Але владика вирішив: «Давайте заспонсоруємо мозаїки наших святих у ватиканській базиліці».

Дуже цікавий момент: якщо придивитися до цих мозаїк, у їхній композиції присутній наш символ – тризуб. Жодна держава, окрім Ватикану, не має своєї геральдики у базиліці – це заборонено. Але оскільки Україна тоді ще була в складі СРСР і не була незалежною, нам дозволили. Коли ми здобули незалежність – тризуб уже стояв там, і ніхто його забирати не буде. Ми маємо наш національний символ у серці християнства.

Я думаю, це особливо важливо зараз, коли росія намагається стерти нашу ідентичність. Бачачи цей символ у серці християнства, ми – українці – отримуємо підтримку і наснагу.

Кожного разу, коли я вводжу українців до базиліки Святого Петра, перше, що ми бачимо, – це мозаїки Володимира і Ольги. І перше питання, яке ставлять люди: «Можна тут помолитися?» Звісно. Ми підходимо, молимося за Україну, за перемогу, за те, щоб добро і правда перемогли. Духовний вимір цих мозаїк неможливо переоцінити.

– Ще одна святиня з українським слідом – святий Йосафат Кунцевич. Як сталося, що його мощі виставлені не в криптах, а на центральному рівні базиліки, поруч із мощами пап?

– Це ще один промовистий знак. Йосафат Кунцевич – один із найбільших святих нашої Церкви, і його історія трагічна: він віддав своє життя за Церкву.

У XVIІ столітті, після Берестейської унії, на тлі міжконфесійних конфліктів, Йосафат Кунцевич був тим світлом, тим першопрохідцем. Ще коли слова «екуменізм» не існувало – він уже втілював його своїм життям і своєю діяльністю. Він віддав себе заради єдності між католиками та православними.

Те, що його мощі стоять на тому самому рівні, що мощі великих пап і святих, біля престолу апостола Петра, – це знаково з кількох причин. По-перше, це підтверджує: українці присутні тут, наша історія переплітається з вселенською. По-друге, це знак того, що добро перемагає. Він віддав життя – але був канонізований. Він і зараз своїм омофором прикриває український народ і Українську Церкву.

Важливо також, що його шанує не лише Українська Греко-Католицька Церква, а вся Вселенська Церква. Минулого року, у Ювілейний рік, базиліку відвідали 35 мільйонів паломників. Більшість із них бачать і мозаїки Володимира та Ольги, і мощі святого Йосафата. Вони зупиняються, читають, моляться — і таким чином пізнають українську культуру, українську історію, українську цивілізацію.

– Ви проводите екскурсії до Ватиканського некрополя – безпосередньо до гробниці апостола Петра. Як ця подорож може стати паломництвом для українців, що шукають сили в коренях християнства?

– Ватиканський некрополь унікальний тим, що впродовж 1600 років він був повністю засипаний землею. Імператор Константин – перший християнський імператор – мав візію побудувати базиліки на місці поховання святого Петра. Проблема: святий Петро був похований у язичницькому некрополі, який Константин не міг зруйнувати. Тому він усе засипав землею – що вже тоді було інноваційним рішенням.

Лише у 1940-х роках розпочалися розкопки, під час яких знайшли гробницю святого Петра, а також великі склепи та мавзолеї – надзвичайно важливі з мистецької та історичної точки зору. Там виявлено артефакти дохристиянської, ранньохристиянської доби.

Ті 140 метрів підземного пасажу – це занурення в історію, у духовність, у початки християнства. Спускаючись, ви проходите той самий шлях, який колись проходили ранні християни – таємно, переслідувані – щоби добратися до гробниці Петра і помолитися.

Як гід, ви не просто передаєте факти й назви – ви передаєте сенси. Ваше завдання – не провести людей, а занурити їх так, щоб вони вийшли трансформованими. Я часто бачу, як люди – і паломники, і звичайні туристи – просять хвилину тиші і молитви. Люди плачуть. Це будуючий момент: ти розумієш, що твоя роль – справді змінювати людей.

Декілька днів тому зі мною був чоловік, який багато років не ходив до церкви. Після нашого візиту він підійшов до мене зі сльозами на очах і запитав: «А де тут можна посповідатися?» Ти бачиш, що в людині відбувається духовне зцілення.

— А як реагують саме українці? Чи є відгуки, які вам запам'яталися?

– Українці в некрополі завжди переживають глибоке духовне піднесення. Зі сльозами на очах – особливо зараз, коли Україна стікає кров’ю. Таких груп небагато, але ті, хто приходить, виходять емоційно і духовно зціленими. Це паломництво стає для них свого роду терапією. Духовна терапія. Зцілення від ран, які болять. Україна страждає. І ці місця стають джерелом духовної сили і наснаги.

– Поговоримо про базиліку Святого Петра і сучасність. Нещодавно з’явилася новина, що там запровадили переклад богослужінь на десятки мов за допомогою штучного інтелекту. Що ви думаєте про цю ініціативу і про використання ШІ Церквою загалом?

– Дуже своєчасне питання. Буквально нещодавно Папа дозволив використання штучного інтелекту для перекладу текстів літургій на різні мови світу. Штучний інтелект – він є штучний. Це засіб, інструмент, який має допомагати нам краще орієнтуватися в різних ситуаціях – наприклад, в перекладах. Але він ніколи не може бути замінником і ніколи не може бути джерелом Божої благодаті.

Джерелом Божої благодаті є Церква, є люди, є жива людська комунікація. Як говорив Папа Лев XIV, вона ніколи не може редукуватися до алгоритмів – має відбуватися природно. І зазначив, що сьогодні штучний інтелект – це не лише технологічний виклик для Церкви, а антропологічний. Адже людина, створена на образ і подобу Божу, не може бути зведена до алгоритмів. Штучний інтелект – може, це образ і подоба людини. Але за ним завжди стоїть сама людина.

Церква ніколи не відкидала прогресу. Є чудовий документ – «Populorum Progressio» 1960-х років, де Папа Павло VI чітко описав: справжній прогрес ніколи не може йти проти людини. Якщо ШІ використовується, щоб применшити цінність людини – це проблема. Але якщо він залишається інструментом, а не джерелом – це нормально.

— Які ще українські сліди у Римі варто знати і відвідати?

– Насамперед – парафія святих Сергія і Вакха на Via Cavour, зовсім поруч із Колізеєм. Це центр українства в Римі: тут моляться українською мовою, збирається українська спільнота.

Інше важливе місце – собор Святої Софії. Після повернення Патріарха Йосипа Сліпого із заслання він став центром українства в Римі, коли Україна ще не мала незалежності. Після початку повномасштабного вторгнення цей собор перетворився на місце незламності – туди приходять українці, щоб черпати духовну силу. Собор унікальний: він повністю вкритий мозаїками всередині, і вони показують тяглість української історії та нашу приналежність до вселенського християнства.

Третє місце — Українська папська колегія на Джаніколо. Тут упродовж десятиліть виховується українська еліта: богослови, митці, місіонери – люди, які згодом стають важливими носіями української ідентичності у світі.

– Які місця ви б порекомендували українському паломнику або туристу, щоб відчути себе українцем, що належить до великої цивілізації?

– Передусім у Ватикані – обов’язково побачити мозаїки Володимира та Ольги й помолитися біля мощей святого Йосафата. А у Ватиканських криптах є місце, про яке майже ніколи не говорять, – Слов’янська каплиця. Там зображені святі Кирило і Методій разом зі святим Бенедиктом – батьком західного чернецтва. Каплиця трохи схована, але якщо запитати у працівників крипти – обов'язково покажуть.

У цій каплиці зберігається розп’яття Ісуса Христа з VII століття – ще з першої базиліки Святого Петра. Воно унікальне: Христос зображений тут не як страждаючий, а вже у славі Воскресіння. Це місце обов'язково варто відвідати.

– Є відома думка, що Іван Павло II їхав до Риму не стільки вчитися, скільки вивчати саме місто. Який особистий досвід, момент прозріння ви б назвали своїм?

– Перше місце, куди я пішов у Римі, – це були Римські форуми. Одна з найбільших археологічних зон у світі: сотні тисяч квадратних метрів. Але прогулюючись ними, ти бачиш передусім руїни – руїни Стародавнього Риму.

А потім ти виходиш на П’яцца Навона, йдеш до фонтану Треві, до базиліки Святого Петра – і Рим стає іншим. Щось трансформується у сприйнятті. Колізей, Пантеон, форуми – їх будували імператори, які мали величезну владу. Але де сьогодні їхні могили? Їх нема.

А тепер приходиш до Ватикану й усвідомлюєш: могила, де був похований святий Петро, спочатку була дуже простою – кілька камінних плит у землі, ніяких монументів. І коли ти роздумуєш, як із цієї простої могили виросла найбільша базиліка в світі, розумієш: жодна влада, жодна сила, що не синхронізується з добром, ніколи не матиме тривалого успіху.

Ті ранні християни, що ховали Петра, навіть не могли уявити, що через століття на цьому місці постане найкрасивіша базиліка світу. Тут відбувається переосмислення історії: у історії добро завжди перемагає зло. І я думаю, що нам, українцям, в ці трагічні часи, коли нас вбивають і плюндрують, це надзвичайно важливо усвідомити. Добро неодмінно переможе – і Рим тому найкращий доказ.