Село (колись містечко) Зіньків, що на Хмельниччині, передовсім знамените своєю «чорною» ковбасою.
Ще років 10 тому ця гастрономічна слава була суто регіональною та дякуючи медіа сьогодні про зіньківські ковбаси знають в усіх куточках України. Цей продукт надзвичайно смачний і оригінальний, але наша публікація не про місцеві делікатеси, а про історичні та сакральні пам’ятки Зінькова. Останні, зауважимо, не менш смачні і задовольнять апетити навіть найвибагливіших туристичних гурманів.
Перша письмова згадка про Зіньків датується 3 березня 1404 року. Цього дня король Владислав II Ягайло підписав грамоту, якою дарував Зіньків, Сатанів та ще ряд подільських сіл краківському підстолію Петру Шафранцю. Натомість той зобов'язувався боронити ці землі від набігів татар та войовничих волохів, а у випадку війни виставляти до королівського війська 6 сулиць (списників) і 12 стрільців (арбалетників та лучників) та й сам виступати оружно.
Шафранець хазяйнував у Зінькові недовго. Незабаром великий князь литовський Вітовт викупив всі його подільські маєтності за 1000 кіп празьких грошей (тобто за 60 000 цих монет). Сьогодні гріш вважається чимось нікчемним. Згадаймо лише зневажливе: «гріш ціна в базарний день». Однак у XV столітті це була найбільша та найдорожча срібна монета середньовічної Європи. Це яскраво засвідчує її назва, що походить від «гросус» (великий). За 2-3 гроші можна було купити добру теличку.
Після Вітовта поселенням володіли Одровонжі. У 1458 ст. руський воєвода Анджей Одровонж звів тут замок для захисту населення від татарських набігів. Того ж року із дозволу короля Казимира IV Ягеллончика він надав Зінькову магдебурзьке право (король затвердив це 1466 р.)
Від середини XV до початку XVI — Зіньків був центром Зіньківської округи, що простягалася до Дністра аж до сіл Лядава (Лядова) та Немія.
Незабаром спадкоємцями подільських маєтностей Одровонжів стали некороновані королі Поділля Сенявські, які володіли величезними маєтностями, серед яких, крім Зінькова та чисельних сіл, були такі значні міста, як Сатанів, Меджибіж та Микулин (тепер Микулинці). «Столицею» подільського «королівства» Сенявських та головною їх резиденцією й став Зіньків.
1524 р. турки й татари спустошили Поділля, спалили місто Зіньків, обложили замок, але здобути його не змогли.
Не зважаючи на постійні напади в Зінькові не забували й про духовне. Приблизно 1521 р. біля підніжжя замкової гори зводять муровану Троїцьку церкву. Звісно що оборонного типу. Інших мурованих сакральних споруд на неспокійному Поділлі тоді й не будували. Храм пережив війни і нашестя, але влади російських більшовиків – ні. Зараз на місці Троїцької церкви зведено невеличку капличку.
За Хмельниччини містечко кілька разів переходив з рук в руки й було розграбоване та спустошене.
За османського панування 1672-1699 рр. турки полагодили поруйнований за Хмельниччини замок та посадили там гарнізон.
В першій половині XVIII ст. на Поділлі постійно спалахували повстання, у яких найактивнішу участь брали зіньківчани. Так підчас повстання 1702 р. зіньківські селяни приєдналися до козаків Палія й Самуся та винищили й пограбували шляхту в Маліївцях. Участь мешканців містечка в повстанні 1734 р. навіть зафіксоване в народній пісні, колись записаній Михайлом Грушевським:
Виступили козаченьки з міста із Зінькова,
— Ой летіли вражі ляхи з коней як солома.
В 1768 р. Зіньківський замок став одним із опорних пунктів Барської конфедерації.
Після другого поділу Речі Посполитої Поділля відходить Російській імперії, де Зіньків ненадовго отримує статус повітового містечка. Вже у 1796 році зіньківський повіт увійшов до складу Летичівського. Як місто-фортеця Зіньків почав втрачати сенс ще від початку XVIII ст., а з приєднанням до Росії Молдавії та частини Буковини його військове значення сходить нанівець. Останнім власником Зінькова був Август Фрідріх Ебергард принц Вюртембергський (останнього в краєзнавчих публікаціях чомусь вперто називають Адамом), який у 1843 році продав місто та замок державній скарбниці.
В 1872 р. ще абсолютно цілого замка передали «сєльскому общєству». У 1880-х роках в замку знаходилася місцева «Станова квартира» — канцелярія станового пристава та помешкання, де він мешкав з сім’єю, але більша частина твердині ніяк не використовувалася. Хазяйновиті ґазди досить логічно вирішили, що така купа будматеріалів пропадає надаремне. Одразу ж знайшовся привід, — мовляв замок може от-от впасти на розташовані під горою костел та обійстя міщан. За кілька років по тому одну з найбільших твердинь Поділля розібрали майже вщент. Від колись величного замку на сьогодні залишилися лише руїни першого ярусу південної вежі та 4 каземати.
Від XVIII ст. важливу роль в житті містечка починають відігравати євреї. В XIX ст. вони складають майже все населення горішньої частини Зінькова.
Не кожне єврейське містечко могло похвалитися власним цадиком, а от зіньківські хасиди отримали власного духовного провідника ще 1825 року, коли в містечку оселився знаменитий цадик з Меджибожа р. Іцхак Меїр Гешель. Тоді ж містечко перетворилося на один з найзначніших хасидських центрів Поділля. Іцхак Меїр став засновником цілої династії Зіньківських цадиків.
Розповідають, що раббі вирішив оселитися в Зінькові виключно тому, що дорогою до синагоги або на кіркуті йому не заважали зосередитися на думках про Б-га церкви чи костели, що були обов’язковою частиною пейзажу центральної частини будь-якого іншого містечка. В Зінькові ж всі християнські храми знаходилися в долині.
Наприкінці ХІХ ст. в містечку взагалі склалася унікальна ситуація – там діяли одразу два жорстко конкуруючі хасидських цадика. Це були брати р. Моше Гешель і р. Пінхас Гешель, кожен з яких мав свій «двір». Непримириме суперництво братів-цадиків розкололо тоді євреїв містечка та округи на два табори.
Наостанок цікавий факт про україно-єврейські взаємини. Не особливо покладаючись на представників влади, місцева єврейська громада ще 1905 року створила загін самооборони, озброєний не лише кийками, але й вогнепальною зброєю. Це була відповідь на спробу погрому, вчинену російськими переселенцями-старовірами, які оселилися в сусідньому селі Петрашівка. В 1918 р. загін відновив діяльність, — причиною стали погромники з російських військових частин, що відступали від лінії фронту. Самооборонці також патрулювали вулиці містечка в базарні та ярмаркові дні, слідкуючи за порядком, — дядьки на підпитку досить часто влаштовували масові бійки та безлад. Одного разу під час такої бійки сильно постраждав знаменитий гончарний ринок (Зіньків колись був одним з найбільших гончарних центрів Поділля). Тоді селяни щось не поділили з майстрами та розгамселили чи не усю їх крихку продукцію. Після того гончарі-українці попросили єврейську міліцію взяти під охорону ще й їх.
Кінець єврейської громади Зінькова був жахливим. В травні 1942 року всіх євреїв містечка, попередньо розстрілявши непрацездатних, депортували до гетто в містечку Дунаївці. 4 серпня того ж року нацисти загнали бранців гетто до фосфоритної шахти (всього близько 3500 осіб) і підірвали вихід.
Найдавніша єврейська пам’ятка Зінькова знаходиться на горі, що одразу за щойно згаданою капличкою. Це — старий кіркут. Його ядро суттєво поруйнували нацисти. Більшість вцілілих надгробків датуються кінцем ХІХ — початком ХХ ст. Вони досить аскетичні та без декору.
Автору поталанило знайти лише один декорований надгробок, але який! По-перше, він, за стилем, найшвидше належить до кінця XVIII ст. По-друге, його прикрашає барельєф з досить рідкісним сюжетом – двоголовий орел, що тримає в лапах двох зайців. Це один з найдавніших сюжетів в єврейському мистецтві. Своїм корінням він сягає неодноразово згаданого в Торі (та Старому Заповіті) народу хетів. Одним з символом держави хетів і був двоголовий орел, в тому числі і з зайцями в лапах. Зокрема, барельєф з таким зображенням прикрашає одного з кам'яних сфінксів, які охороняють ворота Хаттуса — древньої столиці Хетського царства, що існувала з XVIII по XIII ст. до н. е. Тобто цього сюжету, як мінімум, три з половиною тисячі років!
У хетів двоголовий орел був символом сонця і всезнання. Заєць — втілював місяць і ніч. У цьому випадку ми бачимо орла (Сонце) який перемагає зайців (Місяць, ніч). Тобто в широкому сенсі торжество світла над темрявою, добра над злом, а в більш вузькому, — перемога царя хетів над ворогами.
В єврейській традиції двоголовий орел теж символізує Бога. А зайці в його лапах – богобоязку людину, яка віддала себе в руки Господа.
В горішній, частині міста збереглося чимало зразків традиційної єврейської містечкової забудови. Серед них й сакральні споруди. Зокрема, клойзи вище згаданих братів-цадиків-конкурентів Моше та Пінхаса Гешелів (за фото клойзу – велика вдячність пані Валентині Когут). А от дуже красива та велична Стара синагога XVIII століття до нашого часу не дійшла.
З єврейською тематикою пов’язана найяскравіша сторінка в історії Зінькова часів Незалежності, що розділила життя його мешканців на «до кіна» та «після кіна». 2006 року тут відбувалися зйомки кінострічки «Створення любови» (Молдова–Україна–Румунія–Ізраїль–США-Росія); режисер і сценарист Валеріу Жереґі, а в масових сценах – чи не усі жителі села.
Про що фільм — розповідати не будемо. Процитуємо лише фрагмент статті Анни Амаргіної на сайті Kino-Коло:
«Дія та її відсутність відбуваються в тому ж таки Зінькові у тридцяті–п’ятдесяті роки ХХ століття. Роль ідейної зав’язки має відігравати той факт, начебто Зіньків проскочив повз пильне око радянських картографів і відсутній на мапі СРСР. Як наслідок, згідно із задумом творців фільму, містечко має бути просто-таки земним раєм – ні ради, ні влади, суцільний тобі мир та гармонія. Символом міжетнічного порозуміння має служити те, що тут сусідять православна церква, католицький костьол, синагога та стара турецька фортеця. Герої оповіді – теж діти різних народів, переважно єврейського, але є і представник ісламу в особі безіменного турка у виконанні Панкратова-Чорного. Оскільки він тут в однині, загроза ісламського екстремізму бачиться віддаленою. Формально головним героєм за умов цілісности наративу мав би бути чоловік на ім’я Мотл (Саша (Ісраель) Дємідов) із не надто чоловічим фахом: він сват. Початок фільму якраз застає його під час виконання професійного обов’язку "створення любови", коли він формує напрочуд гармонійне подружжя із розумово відсталої Двойри та відповідно недієздатного Шломо. Далі у фільмі матримоніальна активність Мотла якось ущухає, чи то автори про неї згодом забувають – так само, як про заявлену спочатку відверту, як би то політкоректніше сказати, ментальну інакшість Двойри та Шломо. Отже, в Зінькові переважно танцюють, співають, одружуються, п’ють та гуляють – усе дуже мило й невинно. І ось у цей Едем прокрадається Зло – втілене Людиною-В-Гімнастерці…»
Далі перейдемо власне до екскурсії містечком.
Знайомство з Зіньковим настійливо рекомендуємо розпочати від найвидатнішої пам’ятки села – храму святого Архангела Михаїла, що постав ще 1769 року – шедевра дерев’яного зодчества та єдиної такої пам'ятки на Хмельниччині.
Всі народні перекази пов’язують зведення храму виключно з козаками, що навіть відображено в її неформальній назві — «Козацька Церква». За однією з версій, її нібито звели козаки, які колись осіли в Зінькові. За іншою — церкву поставили на місці братської могили козаків, які загинули в боях біля замку. Дійсно, під час земляних робіт тут знаходили чимало людських решток. Але останні бойові дії біля Зінькова, де брали участь козаки, датуються часами повстання Верлана (1734-1738 рр), — згадайте вище наведену пісню. Але навряд чи церкву-пам’ятник побратими загиблих почали би зводити лише за три десятиліття по тому. По часу абсолютно підходить Коліївщина — 1768-1769 роки. Але про якісь особливі бої біля Зінькова, та ще за участі козаків, — не відомо.
Насправді ж, це звичайна парафіяльна церква, зведена коштом прихожан, а людські рештки, найвірогідніше, — залишки поховань XVIII — початку ХІХ ст.ст. Нагадаємо, на той час цвинтарі на храмових подвір’ях були звичною справою. Пізніше у таких місцях почали ховати лише найшановніших членів громади та священиків.
У XIX столітті до бабинця було прибудовано невеликий закритий ґанок зі співмірним з усією спорудою верхом. Також, десь на межі XIX-ХХ століть куполи були перекриті бляхою. Повторно, і знову ж бляхою, церкву вкрили десь в 1990-х.
Як розповіла місцевий краєзнавець Валентина Когут, перед закриттям совітами храму його настоятелем був о. Арсеній Яніцький. Панотець по тому не зрікся служіння та ходив серед людей і ніс слово Боже, а також здійснював таїнства. Крім священицького хреста відкрито носив на рясі солдатського «Георгія», отриманого на Великій (Першій світовій) війні. Десь 1927 року о. Арсенія заарештовали за звинуваченням в організації антирадянського повстання (в ті роки на Зіньківщині дійсно спалахнули антибільшовицькі заворушення) і приблизно 1928 року розстріляли в Вінницькій в’язниці.
В радянські часи пам’ятку, де спочатку облаштували зерносховище, вдалося врятувати зусиллями краєзнавців, істориків та небайдужих громадян, які, навіть, організували нічні чергування, аби комуністи не спалили храм. Попри охоронний статус церква стояла пусткою і лише з набуттям Незалежності її передали віруючим. В 2007 р. здійснили її масштабну реставрацію. Тоді ж бані позбулися бляхи та були вкриті автентичним ґонтом.
Далі дуже складно писати не вживаючи в кожному реченні знаку оклику (а то й трьох).
Автор бачив чимало давніх дерев’яних храмів. Більшість з них «покращено» пластиковою вагонкою, «блєщучов блєхов» та іншими "красотою". Але навіть там, де реставрація чи ремонт самої споруди проведені з дотриманням усіх вимог та правил, виривають очі розтикані по подвір’ю дешеві гіпсові янголики чи позбавлені найменшої художньої цінності сакральні фігури (обов’язково під альтанкою з напиленим під золото покриттям та линялими китайськими гірляндами з штучних квітів). Особливо ж вражають дуже модні сьогодні «хрестні дороги», виготовлені на заготовках для надмогильних пам’ятників в найближчій «гробарні». Так от – вище переліченого біля Михайлівської церкви й близько немає!
Захват огортає вже на дорозі, що веде до храму. Тут жалієш, що не художник. Хочеться дістати мольберт, фарби та малювати і малювати, аби увічнити цю красу (автор обмежився затяжною фотосесією). Звивиста дорога з обох сторін тут обкладена невисокими опорними стінами, викладеними з тесаних, та навіть відшліфованих вапнякових блоків. Узбіччя – акуратний газончик. Звісно не «англійський», але без звичних лопухів та бур’янів. Дуже мальовничо! Дорогою впадає у вічі вкритий ґонтом симпатичний будиночок. Як розповіла Валентина Когут, колись тут мешкав згаданий о. Арсеній, якого місцеві вважають за святого. Наразі тут планується створити паломницький центр.
Звертають на себе специфічні тесані кам’яні стовпи, на які колись навішувалися ворота. Подібні на Хмельниччині досить звичайні та традиційні лише в районі Дністра, ближче до Вінниччини, а от за якийсь десяток кілометрів від Зінькова – рідкість.
Як вважають історики, крім утилітарної, такі опори виконували ще й функцію оберегів. Традиція тягнеться від давніх дохристиянських часів. Автору, зокрема, доводилося бачити такі стовпчики антропоморфної (навіть зі схематичними зображенням облич на верхівках) так і відвертої фалічної форм. Але ж знову таки, — зовсім в іншому куточку Поділля. Звідки в Зінькові взявся цей «стовпчиковий анклав» – загадка.
На повороті, де прихрамова дорога завертає до церкви, бачимо майстерну мозаїку з зображенням Св. Архангела Михаїла. На самому ж церковному подвір’ї випадаєш з реальності. Тут немає жодних свідчень про те, що навкруги ХХІ століття. Навіть господарські приміщення стилізовані під давнину. Жодної тобі цементної тротуарної плитки. Лише гранітна бруківка. А біля самої церкви взагалі кам’яні плити, що лежать тут ще від XVIII століття. Під час реставрації їх лише очистили від нашарувань ґрунту та трішки підрівняли.
До речі, тут не видно ні стовпів, ні дротів. Храм не електрифіковано. Це не лише збереження архаїки, але й безпека – чимало дерев’яних церков згоріли через коротке замкнення.
На церковному дворі відвідувачів зустрічає великий камінний хрест. Він має свою досить трагічну історію. Колись цей хрест стояв біля однієї зі знищених комуністами зіньківських капличок. Вночі, напередодні її руйнування, небайдужі мешканці викрали реліквію та заховали її всередині «фоси». «Фосами» в Зінькові називають складені з каміння невисокі мури, що тягнуться вздовж вулиць. Лише за Незалежності хреста дістали зі схованки та перенесли до «козацької церкви».
Під стінами церкви стоїть ще один хрест досить архаїчної форми. За переказами під ним поховано одного з майстрів, який будував храм. Мовляв, він колись клав ґонт на куполі та зірвався. На місці загибелі його й поховали. Написи на хресті ледь помітні. Зате добре видно свіжо видряпане Всевидяче Око. Історія з цим оком кумедна, гірка та повчальна одночасно. Від початку зображення було дуже красиве та рельєфне. Так було доти, аж поки один місцевий дядечко не передивилися телепередач про «світову закулісу», рептилоїдів та злобних масонів. У підсумку він ретельно збив молотком «паскудний масонський символ», що на його думку паплюжив Божого Хреста та територію храму.
На жаль потрапити до самої церкви автору не вдалося. Але в мережі фото та відео звідтіля вистачає. На що варто звернути увагу. По-перше — долівка. Як й подвір’я вона викладена автентичними плитами. Правда там вони акуратно витесані. Що цікаво, у місцях де раніше стояли ікони (старий іконостас втрачено) на плитах видно чималі заглибини, вичовгані ногами людей, які саме там молилися. Крім того в храмі збереглися фрагменти стінопису. Іконостас – сучасний, зроблений з великою майстерністю та смаком.
Територія Михайлівської церкви – місце звідки не хочеться йти.
За небачену красу, у першу чергу, хочеться подякувати отцю Давиду — за його активним наполяганням були виділені кошти на реставрацію і саме він переконав громаду відмовитися від електрики і «красівостєй», він ж організував впорядкування території та парку, що оточує храм, та дороги, що веде до нього. Звісно, варто подякувати реставраторам (храм реставровано державним коштом), сучасному настоятелю церкви о. Василю і, звісно, парафіянам.
Храм знаходиться на схилі гори, що на лівому березі річки Ушиці, та є однією з архітектурних домінант Зінькова. «Першоцеркву», колись ще дерев’яну, звели 1730 р.
Мурований храм постав у 1869 р. коштом російського уряду. Головною святинею храму була ікона Св. Великомучениці Варвари «старовинної гречеської школи» написана на полотні. Вона вважалася чудотворною. Десь в 1920-1930-х роках храм зруйнували комуністи, а в її рештках певний час знаходився сільський радіовузол. Сучасний храм на місці попереднього почали зводити 1993 році (завершили 2010 р.).
Трішки нижче Вознесенської церкви (з того ж самого боку дороги, що й храм) є поворот. Якщо цією дорогою пройти-проїхати метрів з 300, то побачимо ще одну цікаву історичну пам’ятку екс-містечка – стару броварню. Вперше, що впадає в вічі — надзвичайно красива та з витребеньками специфічна індустріальна архітектура другої половини ХІХ ст. Враження дещо псує різнобарвна та дуже модна в 1970-х роках керамічна плиточка (нею тоді обліплювали все, до чого могли дотягтися), але то таке… Ба! Недодекомунізоване гасло «Слава КПРС!» навіть додає якогось шарму.
Броварня в Зінькові працювала вже принаймні на початку ХІХ століття. Про це йдеться в камеральному та топографічному описі Летичівського повіту за 1811 р., де значиться, що в містечку є панський пивоварний завод, кам’яний та досить просторий, що випускає щорічно 2800 бочок пива. У тому ж описі зазначається, що при заводі є майстер-бровар «з німців». Август Фрідріх Ебергард принц Вюртембергський від того заводу отримував 300 золотих. По тому, як останній продав Зіньків казні, завод занепав.
У 1888 році броварню придбав чех Вацлав Девіщик, підданий ясновельможного цісаря Франца Йосипа. Він розбудував цехи, розширив льохи та встановив найновіше обладнання. Головними майстрами стали галичани Олександр Будзінський та його брати (теж піддані цісаря). Завдяки майстерності броварів та якісній воді Зіньківське пиво було надзвичайно популярним на Поділлі та навіть експортувалося за межі Російської імперії.
Після окупації УНР російськими більшовиками броварню націоналізували, але не змогли дати їй ради. За так званого НЕПу завод передали старому власнику, але пан Девіщик став там лише орендарем. В 1926 р. у зв’язку зі згортанням НЕПу він розірвав договір та залишив терени СРСР.
В період горбачовської антиалкогольної кампанії завод перепрофілювали виключно на випуск безалкогольних напоїв, але незабаром все ж відновили виробництво пива. Наразі, принаймні так розповіли місцеві, на броварні малими партіями варять дуже смачне «живе» пиво, що зберігається усього 8 діб.
Від броварні можна проїхати далі та, зробивши чималу петлю, виїхати до костелу, але тут доцільніше повернутися назад. Тим більше, що дорогою до горішньої частини Зінькова трапиться кілька цікавих об’єктів. Перший — великий одноповерховий будинок. Він буде ліворуч. В деяких оглядах історичних пам’яток містечка вказується, що це – одна з чисельних синагог старого Зінькова (дійсно дуже схоже). Насправді це військові казарми.
Є велика вірогідність, що будинок — фрагмент сильно перебудованих міських укріплень. На це вказує як й розташування – практично на одному рівні з замком, тільки на протилежному від нього боці балки, так й чимала товщина стін. До того ж упритул до будинку знаходиться фрагмент руїн, структурно дуже схожий до традиційних подільських укріплень XVI-XVII ст. На жаль, окрім розкопок на самому замчищі, якихось детальних досліджень у Зінькові не велося, тож щось напевне говорити не можна, але сам об'єкт цікавий і вартий, аби коло нього принаймні зупинитися на 5-10 хвилин.
З протилежного боку дороги знаходиться классичний провінційний палац, характерний для середини ХІХ ст. Його головний фасад прикрашає чотирьохколонний портик тосканського ордера. Звели його у 1852 році у стилі модного тоді класицизму. У багатьох популярних краєзнавчих публікаціях стверджується, що він належав Августу Фрідріху Ебергарду принцу Вюртембергському, але, як ми вже кілька разів згадували, Його Високість продали Зіньків ще 1843 року. Та й не дотягує той палац архітектурно для резиденції цілого принца та близького родича російського імператора. Кому ж насправді належав палацик, автору з’ясувати не вдалося. Швидше за все це був дворянин достатку трохи вище середнього, але далебі не магнат. Сьогодні в маєтку знаходяться шкільні майстерні.
Якщо від палацу-майстерні пройтися дорогою трішки вперед до центу містечка, а по тому звернути до місцевої лікарні, то можна вийти на замчисько. Сама територія замку вражає не дуже. Зате звідси відкриваються чудові краєвиди.
Розташований на крутосхилому мисі, що височіє над річкою Ушицею, замок був трикутним у плані, з трьома шестигранними баштами на рогах. Головна з них була чотириповерхова, а дві інші — триповерхові. В’їзд знаходився посередині південно-східної стіни. Наразі від колишньої величі залишився лише підвальний поверх південної башти з прилеглими до неї залишками мурів та кількома льохами-казематами. В останніх на межі ХІХ-ХХ ст., вже після знищення твердині, місцеві євреї облаштували льодярні та зберігали продукти, що швидко псуються.
Тут поставимо крапку, бо детально про історію замку йдеться в історичній довідці — в Зінькові, як й в більшості давніх містечок Поділля, історія самого поселення та історія його замку практично тотожні.
Одразу ж під замковою горою здіймається до неба стрімкий шпиль костелу Пресвятої Трійці.
Перший, ще дерев’яний римо-католицький храм у Зінькові поставив ще 1450 року його дідич Петро Одровонж. Кілька разів його спалювали при нападах на містечко, але кожного разу відбудовували. Лише у першій половині, після чергового руйнування у XVII ст. на його місті звели мурований. Як й сусідня Свято-Троїцька церква костел був оборонного типу та входив до складу системи міської фортифікації. Але й він простояв недовго та був суттєво понищений за Хмельниччини та османської навали.
Незабаром по тому, як султан повернув Поділля Речі Посполитій, коронний гетьман Адам Миколай Сенявський в 1708 р. відбудував зруйнований костел. Коштів він не пошкодував. Збереглися світлини його інтер’єрів, де добре видно пишні барокові розписи, багато оздоблені різьблені вівтарі та високомистецькі скульптури.
Костел закрили в 1938 року в рамках не лише антирелігійної, але й антипольської кампанії. Старожили згадують, як комсомольці на очах у віруючих з жартами та сміхом трощили ікони та фігури, плювали та мочилися на святі образи… По тому, на "потреби будівництва соціалізму", було обдерто дах, розібрано перекриття та частково розібрані стіни.
У 1989 р. вірним повернули лише жалюгідні руїни. Зусиллями знаменитого подільського священика о. Владислава Ванагса святиню відбудували. На жаль, на відтворення хоч у приблизно первісному вигляді ні коштів, ні майстрів не знайшлося. Тож назвати споруду шедевром архітектури не взявся б й найзапекліший оптиміст. Однак це аж ніяк не заперечує її духовного значення. 24 серпня 1990 року костел освятив єпископ Ян Ольшанський. Парафія Пресвятої Трійці у Зінькові чинна, її обслуговують дієцезіяльні священики Кам’янець-Подільської дієцезії.
За якусь сотню метрів від костелу, під тією ж горою, стоїть невеличка капличка. Деякі туристи навіть вважають її костельною. Насправді споруда аж ніяк не римо-католицька, що добре видно кожному, хто хоч трішки розбирається в канонах. Як сказано вище, це капличка на місці зруйнованого комуністами храму, що цікаво, — теж присвячена Пресвятій Трійці. Каміння з неї пішло на будівництво конюшні та комор для місцевого колгоспу.
Тут спробуємо поставити крапку.
Дуже важлива порада. Ящо ви приїдете до Зінькова у другій половині дня – почніть з того, що закупіться ковбасою. Її продають чи не у кожному третьому господарстві на головній вулиці, що тягнеться вздовж траси Ярмолинці-Віньківці. По-перше, з ковбасою в руці знайомитися з памятками містечка набагато приємніше, ніж без. По-друге, вас може чекати сумна доля автора цих рядків, який кинувся купувати знаменитий делікатес занадто пізно. На прохання продати хоч кільце всі майстри відповіли одноково: «Вже нема, але печеться, — приходьте завтра».