Пробачити не можна помститись. Доктор Еверет Вортінгтон про власний досвід прощення

Щире прощення може здаватись чимось недосяжним. І навіть якщо це одна з чеснот віруючої людини, досягнути його на всіх рівнях відчуття надзвичайно важко. Спершу атомний фізик, пізніше офіцер військово-морських сил США, а згодом – психолог та автор міжнародно відомої системи прощення доктор Еверет ВОРТІНГТОН (Everett Worthington) з Університету Вірджинії у США цього разу завітав в Україну. Він прочитав авторський курс «Прощення та сімейне консультування» у рамках спільної програми Центру «Реаліс» та НПУ ім. Драгоманова у Києві, з 26 вересня по 1 жовтня.

Любов і прощення – дві складові основного ядра християнських чеснот. Цей принцип д-р Вортінгтон засвоїв з дитинства, адже зростав у суворій родині баптистів. Це тривало до 21 року, коли він почав мандрувати та пізнавати інші християнські конфесії – римо-католицизм та православ’я, харизматизм та пресвітеріанство, англіканство та лютеранство. Але ці духовні мандри дозволили йому глибше усвідомити власну віру, яку до цього він більше вважав номінальною, ніж щирою.

Питання прощення стало постійно нагадувати про себе, коли він консультував сімейні пари. У кожного на серці було щось, що вони не могли пробачити собі або іншим. Однак незабаром питання прощення увірвалось і в життя професора, коли одного разу у дім його матері вдерся грабіжник і вбив жінку, коли вона спробувала його зупинити. «Раптом тема прощення прийшла у моє життя, — пригадує психолог. – Коли я стояв посеред рідного дому з братом та сестрою, на думці була лише ненависть та певність, що я б легко вбив злочинця, якби тільки знав, де його шукати. Пізніше я їхав додому і зрозумів, що мені, на той час уже відомому досліднику прощення, навіть не спало на думку, що я можу пробачити цю трагедію винуватцю. І пробачити собі, що я не був поруч».

Брат відомого консультанта так і не пережив вбивства матері та через 10 років, потерпаючи від депресії, покінчив життя самогубством. Для доктора Еверета це стало сигналом до глибокого дослідження, перш за все на власному прикладі, як саме можливе прощення і що для цього потрібно. Тоді ж він почав розрізняти вольове та емоційне прощення – перше наступає внаслідок свідомого рішення пробачити скоєне іншому або самому собі, а друге відбувається на глибокому етапі відчуттів та емоцій, що не завжди є можливим: «Бог вказує нам на вольове прощення у Писанні, кажучи, що ми маємо прощати іншим. Але насправді Він бажає нам емоційного прощення, коли ми перебуваємо у спокої. Якщо у мене є емоційні рани, вони не стануть одразу нейтральними. Проте я сам можу прийняти рішення пробачити і стати на цей довготривалий шлях».

Можливість прощення залежить від особистої історії та цінностей людини. На думку професора, є певні характеристики, які допомагають прощати: смирення, міцний шлюб та родина, культура та духовність, політичний контекст, наявність справедливості у суспільстві, статус людини «в групі» або «поза групою». У випадку духовності або релігійності людини, важливими є одразу три складові її особистого світу як вірянина: авторитет священного тексту (наскільки людина живе згідно з ним), авторитет духовної ідентичності (наскільки важливим у житті для нього/неї є розуміння власної віри) та авторитет лідера (який може міняти власну громаду). Нерідко люди забувають про милосердя, яке ніхто не досліджував, але воно є одним з ключових понять для віруючих в усьому світі.

При цьому існує просте співвідношення прощення та справедливості, які не суперечать один одному, як це може здатись на перший погляд. Прощення є внутрішньо особистим; воно відбувається всередині нас (як рішення, або як емоційна трансформація). Водночас провалля несправедливості живе у на самих, і тільки від нас залежить, що буде справедливим або ні. Самоосуд (і подальше самопрощення) також може впливати на здоров'я, даючи можливість жити довго та залишатись сильним, чи збільшувати ризик смерті через хвороби серця, яке все пропускає через себе.

Внаслідок численних досліджень та консультування пар, громад та особистей, доктор Еверет відкрив для себе формулу REACH-прощення (з англ. – досягати). Кожна літера у цьому слові має на увазі різні кроки, які допомагають прощенню. R – це відновлення згадки про образу, оновлене переживання болю та моральної рани; важливо не думати про себе в образі жертви, а об’єктивно пригадати усі обставини. Друга літера Е — прояв емпатії до того, хто ранив вас, проговорення власного переживання. Третій етап А — альтруїстичний дар прощення, після якого наступає власна посвята прощенню (С) та його дотримання у часі (Н).

Ми порозмовляли з д-ром Еверетом Вортінгтоном про його досвід прощення.

— Я була глибоко вражена історією загибелі Вашої матері та шляху прощення вбивці, який ви подолали. Однак мені цікаво, якими були ключові моменти прощення для вас особисто, що допомогло зрозуміти, що ви можете пробачити злочинцю?

— Після приїзду додому, де мою маму вбили, ми постійно контактували з поліцією щодо розслідування. Ми стояли з братом і сестрою, і всі ми троє злились все більше і більше. Тоді я побачив биту, що стояли за диваном, і сказав, що якби вбивця був тут, то я би бив його так довго, поки не переконався, що він помер. Перші дні я не міг заснути, тому я вставав посеред ночі, переживаючи нові приступи гніву. Тоді я зрозумів, що з цим треба щось робити, бо далі так тривати не може. В одну з ночей я сів писати промову для прощальної церемонії з мамою. Раптом я усвідомив, що я — християнин, який вивчав прощення роками, навіть не подумав про це у першу добу.

Мені треба було спробувати пробачити цього вбивцю. Я почав уявляти себе на його місці, молодого хлопця, що б робив я. Адже я знав, що він був бідним, але бачив навколо порожні будинки, звідки міг узяти щось, щоб мати гроші. І якщо б я увійшов у будинок, то як би я здивувався, що літня власниця прокинулась і побачила мене. Отже, вона зламала мій план, вона побачила моє обличчя і тепер мене кинуть у в’язницю. Я б розгнівався, і тому захистив би себе будь-яким можливим способом. Як тільки я подумав про це, я раптово немов повернувся назад, у дім, де ми стояли з братом у такому ж гніві і думали про те, як готові вбити. Ключовим моментом для мене було розуміння, у якій ситуації опинився вбивця і чому він міг це зробити. І тут я, церковна людина, консультант з прощення, думаю лише про те, як його за це вбити або покарати. У даному випадку я ще гірший за злочинця, бо він не був глибоко релігійним та психологом, який допомагав іншим пробачати. Я ж натомість не робив цього на власному прикладі, ще більше віддалявся від Бога. Якщо я не знайду прощення у своєму серці, то як я можу допомагати іншим? І я прийняв рішення, що я йому пробачу. У мене був шанс пережити власний приклад, а не мати за плечима лише психологічні експерименти. Це мало вплив і на моє консультування, бо люди відчували, що за словами про прощення стоїть особиста історія.

— Я також пригадую, що тепер Ви працюєте у Південній Африці, допомагаючи примиренню між групами людей. Це сильно відрізняється від особистого прощення когось одного. Чи можливо в принципі досягнути примирення чи прощення на рівні громад людей чи цілих суспільств?

— Я думаю, що примирення відбувається між людьми, коли вони починають довіряти іншому. І чим більше вони можуть довіритись, відкритись, тим глибшим буде примирення. Часто у громадах є лідер, якому довіряють, і він може бути представником, який першим побудує довіру з іншим. Тобто люди скажуть: «я довіряю лідеру, і якщо він починає довіряти нашим супротивникам, то може і мені час щось у собі міняти». Важливо почути іншу сторону та спробувати зрозуміти її. Але це тривалий процес, який відбувається крок за кроком, потроху будуючи довіру, відкриваючи новий простір для неї. І думаю, що в основному це відбувається між неформальними лідерами різних соціальних груп.

— Але що має статись для того, щоб ці лідери захотіли примиритись між собою?

— Мені спадає на думку один з найглибших досвідів, які у мене були за життя. У нашому місті Річмонд (штат Індіана, США) була проблема наркоторгівлі, через що протягом 100 днів люди вбивали один одного. Тоді християни різних конфесій вирішили зібратись та молитись спільно, аби кровопролиття зупинилось. Для мене це був містичний день, хоча починався він о 5-й ранку, коли я їхав на самоті на вранішню молитву, бо всі збирались перед роботою. Я очікував, що у церкві буде від сили людей 20, але вона була переповнена. Приблизно половина з присутніх була світлошкірою, а інша – темношкірою. Варто розуміти, що Річмонд відомий історичною напругою між різними расами. Спершу ми почали молитву, але нічого не відбувалось. Як раптом світлошкірий пастор, один з наших лідерів, вийшов з натовпу. Він повернувся з тазом води і попросив афроамериканського пастора, з яким у нього були давні конфлікти, омити йому ноги. І цей момент, який я побачив, був одним з найсильніших у моєму житті... Ніхто цього не планував і не підказував, це був поклик його душі, попри багаторічні конфлікти між пасторами та громадами. Цей був щирий жест самопожертви. Проте, другий пастор міг і не дозволити омити собі ноги, але він прийняв прохання. Після цього ритуалу та спільної молитви вбивства дивом зупинились.

Для мене ж цей жест омиття ніг був тим кроком, який почав примирення після ворожнечі, яка тривала понад 250 років. Люди побачили, як лідери примирились між собою, та почали переносити цей досвід у власне життя. Самі лідери зрозуміли роль любові, силу якої раніше не помічали.

— Дякую вам за цю історію і за ту щирість, з якою ви нею поділились.

— Дякую, бо я зазвичай не плачу під час інтерв’ю, та ніколи не розповідав про цей випадок (усміхається). У кожній ситуації важливо шукати любов у своєму серці та розуміти, згідно з якими цінностями ти хочеш жити і як вони проявляються насправді.

Якщо вас зацікавила методика прощення доктора Вортінгтона та ви б хотіли дізнатись більше, він пропонує звертатись на його офіційний сайт, де більшість матеріалів доступна відкрито: www.forgiveself.com , www.EvWorthington-forgiveness.com.

Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО