Праці митрополита Андрея Шептицького досі не досліджені як належить, а це те джерело, в якому українцям і досі є що почерпнути. Колишній Глава УГКЦ пропонує чимало змістовних роздумів і рішень, які є актуальними для нас, зокрема в часі російсько-української війни. Малознаність його текстів почасти пов’язана зі складною, застарілою лексикою. Відповідаючи на потребу часу, в Українському католицькому університеті видали збірку з 24 праць митрополита, які переклали сучасною українською мовою. Деякі тексти опубліковані вперше.
Упорядники видання ― правозахисник, громадський діяч, дисидент Мирослав Маринович, дослідниця спадщини Андрея Шептицького Ліліана Гентош та історик Ярослав Грицак, літературний редактор — Любов Маринович. Вів презентацію о. Юрій Щурко, декан Філософсько-богословського факультету УКУ.
Ліліана Гентош зізнається, що обирати тексти для книжки було дуже легко, адже в митрополита чимало праць, які є позачасовими, вони є понад національними кордонами й будуть актуальними для людей різних культур і навіть різних віросповідань.
― Ми намагалися знайти праці, які будуть промовляти до людей ХХІ століття. Звісно, на вибір вплинула й повномасштабна війна, що триває. Ці події змусили багато чого переосмислити. Кожен текст враховує історичний контекст.
Ця книжка стала кроком назустріч сучасному читачеві. Це намагання показати, що Шептицький ― це не є людина ХІХ чи ХХ століття. Це той, чиї думки нам можуть допомагати сьогодні. Знаходимо дуже багато важливого й актуального якраз для нашої реальності в умовах війни й трагічних подій.
У текстах Андрея Шептицького є поради, настанови й пропозиції, які є корисними для суспільства нашого часу. Вони справді можуть бути дієвими для впровадження змін, яких потребуємо зараз. Однак парадокс полягає у тому, що послання митрополита знають мало. Одна з основних причин ― архаїчна мова, пересипана галицизмами, полонізмами, запозиченнями з інших мов.
— Треба було допомогти українському читачеві зрозуміти та сприйняти Шептицького. Часто можна почути думку, що мова має бути автентична, бо, якщо ми її змінюємо, порушуємо академічність видання. Звісно, в академічному виданні має бути збережена автентика. Але в науково-популярному маємо право втрутитися. І ми на це зважилися. Та й Шептицький свого часу казав, що богослужебні книжки треба перекладати з церковної на розмовну мову. Він відчував, що важливі речі мають бути зрозумілими для широкого загалу. Отже, маючи запит, ми наважилися перекласти його праці нашою сучасною мовою, ― розповідає Мирослав Маринович.
Попри те, у текстах залишили певні архаїчні поняття, які зараз мають зовсім інше значення, ніж у контексті часу митрополита Андрея. Проте літературна редакторка Любов Маринович, дбаючи про збереження атмосфери й стилю мови самого Шептицького, мови його оточення і місця, де ці твори народилися, залишила деякі речі, які можуть викликати питання сьогодні.
Пастирські послання, звернення, листи, промови й статті митрополита Шептицького в книжці подані в хронологічній послідовності з 1904 по 1943 рік. Таким чином можна прослідкувати еволюцію поглядів і думок владики від початку його служіння. Митрополит Андрей очолював УГКЦ 44 роки. За цей час Україна пережила низку трагедій: дві Світові війни, перебування у складі Радянського Союзу, Голодомори, ув’язнення й вивезення до Сибіру, фізичне знищення української інтелігенції, духовенства. Митрополит реагує на все це, але залишається непорушним у проповідуванні християнської моральності.
— Думаю, Церква, як духовенство, так і миряни, мали би взяти з послань Шептицького передусім його готовність відповідати на виклики часу. Просто вражає, як митрополит готовий відважно кинутися в бій за якісь істини, як він готовий пропагувати ці істини, навіть розуміючи, що вони викличуть дуже великий спротив. Наприклад, Шептицький говорить, що атентатами й злочинами не можна боротися за добру справу. Він виступає з такою твердістю, коли народ ці терористичні акти схвалює. Готовність осмислити по-християнськи знаки того часу, в якому вони жили, ― це те, що ми повинні брати для себе без сумніву, ― каже пан Мирослав.
Митрополит Андрей переймався соціальним становищем різних суспільних груп. Він наголошував на тому, як Церква має діяти, їй потрібне соціальне вчення. Про це йдеться у його посланні «О квестії соціальній», з якого починається книжка. На мислення в такій площині митрополита надихнула енцикліка Папи Лева ХІІІ Rerum novarum (1891 р.) ― перша соціальна енцикліка Католицької Церкви.
— 1888-го року молодий Роман Шептицький був на особистій аудієнції в Папи Лева ХІІІ. Це визначна подія на той час. Папа благословляє його перехід в греко-католицький обряд. Тоді Шептицький стає монахом. Через три роки з'являється енцикліка Папи, яка відкриває зовсім інший підхід до соціальних проблем у суспільстві, до ставлення Церкви до людини. Якщо раніше Церква ніби очікувала, щоб прийшли до неї, то тепер Церква каже: «Я йду до вас, люди. Я відгукуюся на ваші проблеми». Шептицький бере за основу Rerum novarum і пише своє послання, прикладаючи ідеї енцикліки до галицького контексту. Так маємо працювати й ми: брати за основу те соціальне вчення, яке вже розвинене в Католицькій Церкві, і прикладати до обставин нашого часу, ― каже Мирослав Маринович.
Окрім того, частою є думка, що про справи робітників у минулому говорили лише комуністи. Однак це неправда, адже й Церква ще рініше переймалася цим питанням, говорила про те, що права робітників мають бути захищені, що має бути гармонія між працею і капіталом.
— Я сьогодні не бачу страшнішої проблеми у світі, ніж проблема постправди ― нерозрізняння добра і зла. У Шептицького ви знайдете слова про те, що найстрашніше ― змішувати поняття добра і зла. Тобто наш світ сьогодні стоїть перед величезною загрозою. Я б хотів, щоб вся Церква взялася за цю проблему як найвищу проблему нинішнього часу, ― додає правозахисник.
Окрім того, митрополит роздумував про світоглядну різність Західної та Східної Церков. Про це він писав у статті «Дві ментальності». Шептицький каже, що подолати відмінності можна, однак простого рецепту для цього немає. Щоб порозумітися, потрібні глибокі студії й діалог (що досить складно уявити в теперішніх економічних і політичних реаліях).
— Для мене найважливіше, з одного боку, аналіз того, як розходяться ці дві ментальності, як вони набираються ексклюзивізму, своєї єдиноправильності. І те, як Шептицький підводить читача до думки, що наше завдання ― поєднати все. Має бути взаємодоповнення цих двох ментальностей. І від цього вони будуть збагачуватися. Це фантастична методологія: показати, як ми розходимося, а потім ― як повинні зійтись, ― ділиться Мирослав Маринович.
У 1934-му році митрополит пише послання до духовенства «Хто винен?» У ньому Шептицький говорить про солідарність всього людства, про спільну відповідальність за планету, за власне життя. Навіть у роки Другої світової він продовжує розвивати цю тему. Тобто це позачасове глобальне бачення того шляху, яким має рухатися людство, щоб будувати майбутнє. Аби воно в принципі відбулося.
За словами пані Ліліани Гентош, у ранній праці, яка опублікована у збірці, Шептицький пише: «Дух Христа є духом демократичним». Коли ж дочитаємо до кінця та дійдемо до декрету «Наша державність» або « Як будувати рідну хату», то бачимо, що демократичною має бути Українська держава. Останні роки свого життя Шептицький задумується над тим, якою має бути Україна як незалежна держава.
— Митрополит говорить, яку роль мають відігравати громади, яке значення має християнська моральність для розвитку нашої держави. Він мав відвагу дати відповідь на виклик. Дуже часто Шептицького за це критикували, його не розуміли єпископи, духовенство, його не розуміли у Ватикані. Митрополит мав дуже багато проблем через відвагу своєї думки. Але завдяки цій відвазі він залишив дуже цінне джерело.
Ярослав Грицак додає, що для нього Шептицький ― це мислитель, але мислитель іншої висхідної точки, не як політик. Власне тому, що він в усьому керувався християнським вченням.
— Це те, що дуже рідко зустрічається,бо переважно ми різні практичні теорії легітимізуємо й виправдовуємо раціональними, прагматичними цілями: тому, що так добре народу. У ті часи не було цілком зрозуміло, що демократія ― це добре. Тоді вважали, що вона шкідлива.
Зараз наша політика, демократія має чисто національні прагматичні коріння. Ми вважаємо, що щось є добрим, але не питаємо, чому це добре. Може, ми просто звикли так думати?
Є гарні розмови Вацлава Гавела й Адама Міхніка. Вони говорять про хвороби сучасного світу. Гавел каже, що одна з найбільших хвороб світу полягає в тому, що ми не розуміємо, для чого цей світ, для чого ці сенси. Він каже, що дуже великою є потреба в політичних мислителях, які б ставили це питання в метафізичному вимірі. Має бути щось на зразок політичної метафізики, що виводитиметься із загальних принципів. Для мене Шептицький відповідає цьому визначенню. Він каже, що це цінне, бо воно християнське, Боже. Це той спосіб думання, якого світ завжди потребує в цій кризі, а особливо, як на мене, в часи теперішньої кризи.
Загалом до збірника “Дух Христа є духом демократичним” увійшли пастирські послання, статті, листи Митрополита Андрея Шептицького: про міжцерковне порозуміння, єдність українського народу, державність і патріотизм, цінність людського життя, милосердя і жертовність.
Книжка вийшла у видавництві Українського католицького університету.
##DONATE_TEXT_BLOCK##