Проф. Ярослав Дашкевич. Конфесійні та культурні контакти Київської Русі у ІХ - першій половині ХІІІ століть

Незважаючи на те, що Вірме­нія стала першою у світі дер­жавою, яка ще наприкінці III століття проголосила християнство офіційною релігією, і вірменське григоріянство зайняло, таким чином, почесне місце серед стародавніх християнських Церков Сходу, кон­фесійні контакти між Вірменією та Руссю досі не стали об’єктом все­бічного дослідження. Причина ле­жить, в першу чергу, в перебіль­шенні значення географічного фак­тора (Вірменія і Русь, мовляв, надто віддалені від себе) та національно-бар’єрного моменту (до Григоріянської Церкви, нібито, завжди могли належати лише вірмени).

Насправді, географічний фактор надто абсолютизовано. Купці з Вір­менії з’явилися у Києві не пізніше X століття: у Ідрісі (автор з XIII ст.) говориться про подорожі мусуль­манських купців з Вірменії - ці відо­мості запозичено із джерел X сто­ліття; не видно причин, чому одно­часно із мусульманами не могли б подорожувати також вірмени. У цьо­му ж X столітті вірменські товари згадуються в Поволжі: Ібн Фадлан під час подорожі у 921 - 922 роках бачив юрту булгарського царя, вис­телену вірменськими килимами. У XII столітті функціонування вірмен­ських факторій в Києві та Криму не підлягає сумніву. Основним предме­том вірменської торгівлі на лінії Північ-Південь були коштовні хутра та бурштин, які й залишилися тради­ційними для вірменських купців май­же до XVIII століття. Впродовж VIII-XI століть віддалі між південною межею східних слов’ян на підступах до Кавказу, з одного боку, і з північ­но-етнічною границею вірменів За­кавказзя, з іншого, мінялися. У най­сприятливіші часи обидва етнічні масиви відділяло близько 800 км. Не існувала жодна географічна від­стань між вірменами та русами у їхніх діаспорах, які подекуди (Крим, Болгарія, Греція, навіть Мала Азія) наклалися одна на одну. Не було цих віддалей і для загонів русів, що проривалися на Закавказзя (походи на Партав у 914, 943 - 944 pp.) або марширували у складі візантійських колон по Сирії чи Закавказзі (друга половина X - XI ст.), часом поруч з вірменськими відділами (наприклад, Сицилія, 964 p.). Реальна віддаль між русами і вірменами була набага­то меншою від географічної між Вір­менією та Руссю.

Вірменське місіонерство (духов­не - при допомозі священиків, та світське - коли в носіїв релігії пе­ретворювалися купці) завмирає лише наприкінці XI століття. Впродовж перших століть свого існування гри- горіянство поширилося не лише на сусідню Албанію, але також на ав­тохтонних або недавно прибулих гір­ських мешканців (наприклад, гуннів, сабірів, удинів у IV - VII ст.: про це можуть свідчити також деякі вірме- нізми у мовах Дагестану). “Григоріянізувалися” народи, що поселяли­ся на території Вірменії (савардійці, мабуть, тотожні з чорними угорця­ми, в середині IX ст.; половці в кінці XIII ст.). Після упадку решток вір­менської незалежності (Єкінець Баг- ратидів, 1045 р.) остаточно відпала можливість підтримувати григоріян- ство політичними засобами. Ізольо­ваність Григоріянської Церкви, що поступово збільшувалася (після Хал- кедонського Собору 451 p., Двін- ських Соборів 505 - 507 та 552 pp.), відігравала роль бар’єру лише в її відносинах з сусідньою Правос­лавною та дальшою Римською Цер­квами. Там, де існував релігійний вакуум, зокрема на північ від Вірме­нії, догматичні й обрядові різниці не відігравали ролі - вони просто не існували. На місіонерській тери­торії Григоріянська Церква не мала і не могла мати вузьконаціонально- го характеру. Одне із останніх свід­чень експансії Григоріянської Цер­кви - подорож трьох її єпископів до далекої Ісландії, де вони розгорну­ли свою діяльність приблизно у 1056-1066 роках (за свідченням ісланд­ських джерел - Арі Торгільссона Мудрого і кодексу законів «Сіра гус­ка»).

Виходить, що ні географічний фактор, ні мнима ізольованість Гри­горіянської Церкви не можуть вва­жатися аргументом на користь тих дослідників, що відмовляються від розгляду релігійних (а, в результаті, також культурних) відносин між Вір­менією та Руссю у домонгольський період.

Були і є також інші причини, які перешкоджають дослідженню проб­леми у її повній різноманітності. Це особливості тих наукових платформ, з яких підходили до виявлення і вив­чення (або: до невиявлення і невив- чення) двобічних контактів. Сучас­на російська, а під її впливом і укра­їнська історико-філологічна наука переживають своєрідний ренесанс двох традиційних для Росії науко­вих напрямів (що одночасно відзер- калюють тенденції громадсько-по­літичного життя): західницького і слов’янофільського. У концепціях обох напрямів цілком нема місця для Азії, навіть, якщо до складу цієї Азії належить Християнський Схід [1]. Не­дарма Ліхачов намагається переко­нати: “Відсутність літературних зв’язків з Азією є вражаючою особ­ливістю давньоруської літератури. Маю сміливість твердити, що з-посеред усіх інших європейських літе­ратур давньоруська література має найменше зв’язків зі Сходом. (...) Це, без сумніву, пов’язано з особливою здатністю Давньої Русі чинити опір Азії” [2]. Під впливом таких тенденцій опинилося також дослідження істо­рії Церкви на Русі поза межами Ра­дянського Союзу. Як якесь побічне і,  правду кажучи, паталогічне відгалуження сучасного слов’янофільства в науці треба розглядати антивізантійські концепції, висунені росій­ською наукою напередодні 1000-річ- чя Хрещення Київської Русі. Якщо вірити Б. Рибакову та його епіго­нам (також українським, наприклад П. Толочкові), Русь могла дійти по­літичного і культурного рівня мо­гутньої європейської держави, об­ходячись своїм поганським пантео­ном, а візантійське християнство лише придушило самобутню висо- корозвинену східнослов’янську (в контексті читаємо, переважно, дав- ньоросійську чи просто російську) культуру. Зрозуміло, що для трьох напрямів маленька Вірменія (навіть як елемент загальновізантійської цивілізації') партнером Великої Русі епохи Християнізації просто не мог­ла бути. Євразійський напрям в істо­ріографії, про ренесанс якого гово­рити важко, захоплювався відноси­нами Русі та степу: для якоїсь іншої культури, вірменської, наприклад, при такій постановці проблеми не було місця.

Існує ще одна причина, чому тема «Вірменія і Русь впродовж 500 ро­ків взаємних контактів» не знайшла належного їй місця в науковій проб­лематиці. Романтичні, дуже анахро­нічні за своєю методикою (а, в ос­новному, якраз без методики), але престижні за зовнішнім ефектом пог­ляди деяких представників сучасної вірменської історіографії, яка сер­йозно сприймає псевдонаукові ле­генди про масову міграцію вірменів на Русь внаслідок сельджуцького удару по Закавказзі, про багатоти­сячні вірменські військові відділи на службі (чи - на допомозі) київських князів, про мало що не вирішальні впливи вірменської архітектури на будівництво Південної Русі, завдали дошкульного удару по самій проб­лематиці, фактично компрометува­ли її. Тему «Вірменія і Русь» почали сприймати як позбавлену раціональ­них елементів.

Несерйозні погляди на серйозні проблеми частково вдалося пере­бороти, але такий стан досліджень відбився на вивченні ряду питань. Якщо історію міграції, характер най­давніших колоній вдалося вияснити на міцній джерельній підставі, то чимало питань з історії культури за­лишаються дискусійними. Вони ви­магають поглибленого аналізу, на що я ще зверну увагу.

На такому фактичному фоні (що віддаль між Вірменією та Руссю, а точніше - між вірменами та русами, не була безмежна), при такому стані історіографії (західницька і слов’я­нофільська течії з антивізантійським відгалуженням останньої, для яких християнська Вірменія опинилася поза полем зору; романтична істо­ріографія з гіперболізацією вірмен­ських елементів) і при обмеженому репертуарі джерел, я намагатимуся розглянути такі питання:

1. Вірменський прозелітизм на Русі;
2. Толерантність чи ксенофобія;
3. Початки вірменської церков­ної організації на Русі;
4. Культурні зв’язки;
5. Інформаційні зв’язки.

Вірменський прозелітизм на Русі

Період релігійного вакууму, що, принаймні, панував на Русі одне сто­ліття - до 988 року (бо про наси­чення цього вакууму поганськими богами ледве чи можна говорити всерйоз), сприяв продуманій або сти­хійній місіонерській діяльності, яку взяло на свої плечі не лише духо­венство, але й різноетнічне купец­тво.

Існує три епізоди, для яких посе­редництво вірменів-григоріянців у поширенні християнства на Русі виг­лядає правдоподібним, хоча відпо­відні гіпотези вимагають ще подаль­шої ретельної наукової перевірки і сумлінної дискусії.

Ібн Русте (автор X ст.) і Гардізі (середина XI ст.), розповідаючи про слов’ян, згадують про їхню молит­ву, що дуже наслідує “Отче наш”. Була висунена гіпотеза про переда­чу цього тексту при вірменському посередництві (Б. Заходер, 1962 p.).

Східнослов’янська Біблія-четья має особливості, відсутні у візантій­ських списках, але спільні з халке- донськими, сирійськими, ефіопськи­ми і вірменськими (гіпотеза М. Сте- панова, 1962 p.). Вірменське посе­редництво через Кавказ виглядає найправдоподібнішим.

Досить неясна спроба прийняти християнство південноруським кня­зем Бравлином на початку IX сто­ліття була, можливо, реалізована при допомозі вірменів Сурожа (гі­потеза - на сьогодні майже цілком призабута - найповніше викладена В. Заїкиним, 1928 - 1930 pp.).

Ці три періоди припадають на період вакууму. Ледве, однак, чи григоріянство могло виступити су­перником під час Володимирових “шукань віри” - хоча пізніше григо­ріянство й внесли до переліку “бо- гопротивних і богоненависних” вір, які Володимир відкинув. Та це вже відгук пізніших конфліктів епохи спе­цифічно московської релігійної не­терпимості (згадка у листі Великого князя Василя Васильовича про пат­ріарха Митрофана, 1441 p.). У 988 році григоріянство не могло мати на Русі політичної опори, яка могла б підтримати престиж вірменської віри.

Можливо, що попередні спроби або й деякі досягнення григоріян- ства на Русі зберігалися в пам’яті XI-XII століть, і саме в такий спосіб треба пояснювати антивірменські виступи київської православної іє­рархії, що не забувала про свого конкурента в минулому. В такому плані я схильний інтерпретувати проповідь митрополита 1ларі

Присутність вірменів-халкедоні- тів (очевидно, грекофільської, а не грузинофільської орієнтації) на Русі взагалі не простежується. Якщо вони й були, то безслідно розчини­лися у грецькому, а пізніше русько­му середовищі, так само, як і мож­ливі вірмени-халкедоніти русофіль­ської орієнтації.

Складніше вирішити питання про місіонерство вірменів-павлікіянців, розселених примусово у не дуже й далекій Болгарії. Принаймні, два джерела, переписані й частково пе­рередаговані на Русі домонгольського періоду, згадують павлікіянців: «Кормча XIV титулів», що проникла на Русь, мабуть, у середині XI сто­ліття (новгородський Єфремівський список датується початком XII ст.), та один епітимійник [3]. В обох тек­стах павлікіянців засуджують як єре­тиків; якщо б вони з’явилися в сті­нах монастиря, вимагалося вигнати їх геть. Треба вважати, що згадки про павлікіянців у пам’ятках, відре­дагованих на Русі, не були пустим звуком, що ригористичні правила могли на практиці застосовуватися до послідовників цієї вірменської, за генезисом, секти. Нема, однак, жод­них шансів визначити етнос єрети­ків: набагато більше можливостей потрапити на Русь у XI - XII століт­тях було в послідовників павлікіянського вчення - етнічних болгар (тобто, по суті, вже богомілів), ніж у справжніх вірменів. У кожному ви­падку, на Русі домонгольського пе­ріоду не спостерігався жоден єре­тичний рух, який можна було б по­в’язати з павлікіянством.

Вірменський прозелітизм не ми­нув для Русі цілком безслідно. Крім Біблії-четьї, яка потрапила при вір­менському посередництві, григоріянці (у даному випадку вже цілком певно священики) могли принести з собою східні календарні системи, що відбились в руському літописанні.

Толерантність чи ксенофобія?

Згадані вище виступи київських православних єрархів - переконли­ве свідчення неприхильного став­лення церковної верхівки до вірме­нів. Крім місцевого антагонізму (можливі досягнення вірменського місіонерства на Русі в минулому, ку­пецьке суперництво впродовж сто­літь), який, зрештою, не доводив до міжетнічних конфліктів (як це, хоча б,  траплялося з євреями та караїма­ми Києва), нехіть єрархів відбиває принципово вороже ставлення Ві­зантійської Церкви до монофізитів. І хоча руські переклади грецьких антивірменських памфлетів («Про безбожну вірменську віру» св. Нико- на, X ст.; «Догматична всеозброя» Євфимія Зігадена, XI ст.; серія вик­ривальних писань псевдокатолікоса Ісаака, XI або XII ст.) були виготов­лені в післямонгольський період, коли й поширилася легенда про Ар- півуріїв піст (встановлений, нібито, григоріянцями для відзначення смерті собаки св. Саркіса), що в па­радоксальний спосіб відбилася у наз­ві Саркісового тижня в українсько­му православному календарі, то важ­ко сумніватися в тому, що грецькі єрархи на Русі не були знайомі із візантійською антивірменською лі­тературою, яка конденсованими вис­новками відбилася в антивірмен­ських фразах церковних послань. Під впливом такої літератури були й окремі фанатики, як, наприклад, монах Агапіт («Києво-печерський патерик»), який вибухнув прокльо­нами, коли до його келії увійшов осквернитель-вірменин. З іншого боку, відомості про умови життя вір­менів на Русі, які збереглися у тво­рах давньоруської («Києво-печер­ський патерик») та вірменської («Жи­тіє свв. Бориса і Гліба») літератур XII - першої половини XIII століть, свідчать, що теологічно обгрунто­вана ксенофобія не виходила поза церковну верхівку. Одночасно з фа­натичним виступом Агапіта, пате­рик змальовує досить ідилічну кар­тину: вірменський лікар на послугах київських бояр і чернігівського кня­зя Володимира Мономаха; вільний доступ вірменів до Печерського мо­настиря; житіє згадує про такий же доступ вірменських купців до мощів свв. Бориса і Гліба. Все це не вкла­дається в поняття ксенофобних на­строїв руського оточення.

У Києві вірмени могли розрахо­вувати на окремий квартал. Я схиль­ний бачити його також в монголь­ський час приблизно (за традицією) у цьому ж місці на Подолі, де в післямонгольський період було збу­довано вірменський кам’яний катед- ральний собор, недалеко від фунда­ментів якого було знайдено рештки майстерні для обробітку бурштину [4]. Вірмени в столиці підлягали певній регламентації, яка полягала у виз­наченні території національного кварталу в торговельно-ремісничій частині міста, але цим і обмежува­лися, мабуть, заходи у ставленні до азіатських прибульців. Зрештою, саме такої чисто формальної регла­ментації вимагали навіть набагато суворіші візантійські теологи, навіть фанатично настроєні київські мит- рополити-греки не могли висувати штивніших вимог [5]. Якби не було то­лерантності, то не було б і вірмен­ської колонії, не було б торговель­ної діяльності купців на лінії Південь-Північ, не було б вільного пе­реїзду вірменських єпископів до Іс­ландії в середині XI століття, не було б нав’язливої пропаганди правос­лав’я серед вірменських мешканців Русі. Ця толерантність Києва поміт­но контрастує із не набагато пізні­шою дискримінацією та обмеження­ми, характерними для Північно-Схід­ної Русі.

Вірменська Церква далекого За­кавказзя стежила за подіями релі­гійного життя на Русі. Степаннос Таронці згадав у «Загальній історії» під 1000 роком про те, що руси прийняли християнство. Видатний представник теологічно-літератур­ної гахпатсько-санагінської школи Грігор Тутеорді (друга половина XII ст.) знав про тенденції, що бороли­ся в середині Церкви на Русі: не дарма у запалі антивізантійської по­леміки він закликав кілікійського ка- толікоса Грігора IV Тха шукати собі союзників серед франків (тобто рим­ських католиків), сирійців і русів як­раз тоді [6], коли відносини між Киє­вом та Константинополем були на­пружені, коли Київ прихильно ста­вився до контактів з Папою [7]. До завуальованих київських антивізантійських тенденцій Вірменська Цер­ква цілком правильно зарахувала виникнення культу власних націо­нальних святих (свв. Бориса і Гліба) та утворення національної агіогра­фії (житіє цих же святих). У такому саме руслі треба розглядати палом­ництво вірменських купців до виш- городської церкви - гробниці свв. Бориса і Гліба та, врешті, переклад житія святих безпосередньо з русь­кої мови на вірменську [8]. Скороче­ний варіант перекладу житія свв. Бориса і Гліба увійшов до вірмен­ської минеї-четьї мабуть у 30-х ро­ках XIII століття, і залишився в ній до сьогодні.

Православна Церква на Русі в дечому йшла назустріч русофіль­ським тенденціям серед вірменів. Фрескові зображення св. Григорія Просвітителя (навіть з відходом від візантійського канону із закавказь­ким відтінком) і св. Гріпсіме у найви- датніших храмах домонгольського періоду (київська Св. Софія, новго­родський собор Св. Спаса Нереди- ці), виготовлення ікон св. Григорія можна розглядати як своєрідний прояв пропаганди, розрахованої на вірменів. У розумінні Православної Церкви та згідно з історичною прав­дою - Григорій Парфіянець і Гріпсі­ме були діячами єдиної Вселенської Церкви часів дохалкедонського роз­колу. Появу їх фрескових зображень навряд чи можна розглядати як на­магання поширити культ патріарха Великої Вірменії та дівиці Гріпсіме серед русів: послідовнішим є класи­фікувати ці зображення як бажання повернути блудних овечок до лона єдиної Церкви. Рідні святі притяга­ли - про це свідчать вірменські гра­фіті, якими покрито дві згаслі фрес­ки київської Св. Софії [9]. В них не без підстав підозрівають св. Григорія і св. Гріпсіме. 1 хоча ці графіті пізні­шого походження, важко думати, що вірмени стали приходити до напів- зруйнованої Св. Софії лише у XVI - XVII століттях, щоби там поклони­тися своїм святим.

Повернення до лона Вселенської Церкви - таким був той ідеал, до якого намагалося привести вірме­нів також київське духовенство. Не­даремно сюжет віровідступництва - перехід з григоріянства на правос­лав’я вірменського лікаря з Києва - займає чи не центральне місце у печерському житії блаженного Ага- піта. Невідомо, чи багато антихал- кедонітів перейшло до халкедонітів, але що такі випадки бували, не під­лягає сумніву. Після переходу через конфесійний бар’єр колишні анти- халкедоніти зникали серед довко­лишнього руського етносу.

Початки вірменської церковної організації на Русі

Незважаючи на православно-гри- горіянський антагонізм і панівне ста­новище Православної Церкви на Русі, переслідування вірменів не було. Вони, як єдина зі східних неправославних християнських Цер­ков, отримали можливість заснувати власну церковну організацію на Русі.

Вірменський переклад житія свв. Бориса і Гліба - непряме свідчення того, що в Києві існувала григоріян- ська парохія. Переклад вийшов з- під пера освіченої людини, яка орі­єнтувалася у віросповідних тонко­щах, а такою людиною міг бути тіль­ки священик.

Традиція, правда пізня, записана в другій половині XVII століття у Львові французьким театинцем Л,- М. Піду де Сент-Олоном, який доб­ре знав вірменське середовищe [10], говорила, що “первісною столицею вірменського архиєпископа був Київ, де архиєпископ звався патріархом (...) так як тепер (...) патріарх в Кон­стантинополі. Він (київський архиє­пископ - Я. Д.) міг висвячувати єпис­копів”. В іншому місці реляції місіо­нер відзначав, що “Луцьк став сто­лицею вірменського архиєпископ- ства після Києва”. Конкретніше про вірменське єпископство в Києві та місце розташування катедрального собору на Подолі відомо з післямон- гольських часів [11]: у 1371 - 1378 роках згадується останній київський вірменський єпископ Яків. У XIV сто­літті, в зв’язку з великою міграцією, викликаною монголо-татарським наступом на Закавказзя, мережа вір­менських єпископств дуже зросла - відтоді стали відомі єпископи, а по­декуди і архиєпископи у Кафі, Са­раї, Києві, Львові, мабуть, і в Луць­ку.

Якщо ж, однак, враховувати, що київське вірменське єпископство іс­нувало у XIV столітті в місті, зведе­ному тоді до рівня ледь не прикор­донної застави, то не виглядає прав­доподібним, щоби це єпископство несподівано виникло у справжній закутині - воно, мабуть, продовжу­вало існувати, згідно з домонголь- ською традицією, як найдавніший, а тому і найавторитетніший вірмен­ський духовний центр на Русі.

Культурні зв’язки

Наведена вище фраза Д. Ліхачо- ва про “відсутність літературних зв’язків з Азією”, сказана не в поле­мічному запалі, а після глибокого (треба думати) аналізу матеріалу, є наскрізь фальшивою. Давньоруська література і давала свої сюжети Вір­менії, і брала від Вірменії її літера­турні твори. У вірменський синак- сар, як органічна його частина, увій­шло «Житіє свв. Бориса і Гліба», пе­рекладене спочатку в повній редак­ції [12], а потім уже вірменським ре­дактором [13] скорочене для потреб минеї [14]. Було висунено також гіпо­тезу, що деякі положення зі «Слова о  законі та благодаті» Іларіона від­билися в творах католікоса Нерсеса Шкоргалі [15].

Безпосередньо з вірменської, а не сирійської чи грецької, як вважа­лося донедавна, на церковнослов’ян­ську мову було перекладено в Київ­ській Русі ранньосередньовічний шедевр «Повість про Акира Премуд­рого». Це доводить простий тексто­логічний аналіз: більшість повчань і притч слов’янської редакції співпадає з вірменською редакцією повісті й не співпадає з іншими. Повість була перекладена з вірменської в XI - першій половині XIII століть [16]. Можливість перекладу повісті в Бол­гарії, де ставлення до вірменів, пе­реважно єретиків-павлікіянців, було вороже, малоймовірне.

Набагато складнішими вигляда­ють зв’язки у різних ділянках мис­тецтва. Незважаючи на більш як сто­річні пошуки аналогій між пам’ятка­ми південноруської і вірменської ар­хітектури [17], переконливі докази вір­менської першоджерельності й дав­ньоруського епігонства знайдені не були. Збільшується, правда, пере­лік південноруських пам’яток, для яких підбирають паралелі - в архі­тектурних формах, плані, конструк­тивних засобах київських та галиць­ких храмів - з Вірменією [18], але не всі автори висунених аналогій пере­конані в їх закономірності. Вислов­лені гіпотези не вкладаються в якусь послідовну систему. Навіть у пози­тивному випадку неясний шлях про­никнення окремих елементів вірмен­ської архітектури і будівництва в Південну Русь. Цілком можливо, що вони прийшли вже органічно впле­тені в те єдине ціле, яке увійшло до історії світового мистецтва під наз­вою візантійської архітектури. Емо­ційні спроби виводити всю білокам’я­ну архітектуру Південної Русі без­посередньо з Вірменії лише на тій підставі, що вона кам'яна, не витри­мують критики [19]. Найслабша ланка даної гіпотези - техніка кам’яного будівництва. Вона цілком інша у Вір­менії та у Південній Русі; для остан­ньої обгрунтованішими виглядають міркування про міцні зв’язки з ро­манським будівництвом [20]. Поки що не знайдено переконливих слідів ді­яльності вірменських будівничих в Південній Русі. Перебування їх у складі торговельних, за своїм ха­рактером, колоній не виглядає прав­доподібним. У Київській та Галиць­кій Русі не знайдено типових слідів діяльності вірменських майстрів - їхніх каменярських знаків. Для Га­лицької Русі закономірним буде твер­дження про вплив галицької архі­тектури домонгольського часу на місцеву вірменську архітектуру XIV століття [21]. Інакше виглядає ця проб­лема для архітектури Володимир- сько-Суздальської Русі, де зв’язок скульптурного декору храмів [22] з вір­менським мистецтвом є більш тіс­ним, незважаючи на гарячий спро­тив проти такої тези [23]. Треба дума­ти, що роль посередника тут відіг­рала вірменська кам’яна архітекту­ра Поволжя, яка, однак, не дійшла до нас.

Спроби бачити сліди діяльності руських майстрів фрескового живо­пису в Ані на початку XIII століття не викликають довір’я [24].

Недослідженими залишаються можливі контакти у мистецтві кни­ги. Окремі збіги в орнаментиці та мініатюрі давньоруських і вірмен­ських рукописів вимагають довгої і. копіткої дослідницької праці. Резуль­татом її повинна б стати системати­зація всіх складових елементів за генетичною ознакою. До сьогодні залишається неясною методична під­става такої “етнічної систематиза­ції” мистецьких елементів. І тут зно­ву на перший план висувається пи­тання про реальність диференціації між специфічно візантійськими та питомо орієнтальними елементами з пізнішим виділенням типово вір­менських ознак з-поміж східного внеску до візантійського мистецтва книги.

Реальним був вірменсько-руський обмін виробами художнього ремес­ла - експорт з Русі ковтків так зва­ного київського типу до Двіни, як і взагалі, на Закавказзя, та імпорт на Русь взірців кілікійської торевтики XII століття [25].

Інформаційні зв’язки

Перебування вірменських купців та, мабуть, ремісників певних кате­горій (я вже згадував про майстер­ню для обробітку бурштину у вір­менській дільниці на київському По­долі), а також людей “інтелектуаль­ної праці” - священиків, лікарів, не минуло безслідно. З післямонголь- ських часів відомо про постійні зв’яз­ки розкинених по діаспорі колоній із своїм духовним центром - католі- косатом, який періодично розсилав своїх посланців-нвіраків - по коло­ніях. З іншого боку, активність вір­менського купецтва, велика мобіль­ність вірменського населення коло­ній - характерні риси середньовіч­ного вірменського розселення. Важ­ко уявити собі, щоби подорожі нві- раків, інтенсивні міграції відбували­ся цілком сліпо, без елементарних знань про регіон розселення. Не видно причин, чому в домонголь- ський період мало б бути інакше.

Руси-купці в Константинополі, воїни на Закавказзі та в Середній Азії у X - XII століттях не були для місцевих вірменів цілком екзотич­ним (хоч і не завжди приємним) яви­щем.

І  вірмени, і руси мали у своєму розпорядженні чималий запас усних знань: перші - про Русь і русів, інші - про Вірменію і вірменів, однак ці відомості не вважали за потрібне фіксувати на письмі. В науці кілька разів були спроби підрахувати, май­же з математичною докладністю, скільки разів у літописах або в ін­ших творах давньоруської літерату­ри згадуються такі слова: вірмени, Велика і Мала Вірменія, Арарат, св. Григорій з Великої Вірменії тощо [26]. На сьогодні не менш докладно відо­мо, в яких творах вірменської літе­ратури траплялися згадки про ру­сів. Таких авторів небагато: Мовсес Каганкатуаці або його континуатор - перша половина X століття, Сте- паннос Таронці - перша половина XI століття, Арістакес Ластівертці - XI століття, Маттеос Ургаєці - пер­ша половина XII століття, Нерсес Шноргалі - XII століття, Грігор IV Тха - XIII століття. Згадки про русь­ку мову і письмо є у вірменському «Златочреві» («Воскепорік») кінця XII - початку XIII століть, а окремі схід­нослов’янські слова - у Мовсеса Ка­ганкатуаці (“сало”), Нерсеса Шнор­галі (“денгі”, тобто “гроші”, в кон­тексті, що стосується русів, а не тюр­ків, від яких запозичено це слово). Отож, підсумки незначні.

Для давньоруських джерел вони значно зменшуються, якщо врахува­ти відомості, запозичені при біблій­ному чи грецько-візантійському по­середництві (до таких запозичених сюжетів належить минейне житіє св. Григорія). Остаточний баланс ску­пий, але так чи інакше він підтвер­джує наявність інформаційних зв’яз­ків, що відбилися в літературі до- монгольського періоду. Перевага при таких підрахунках і співставлен- нях - на боці вірменів. Події на Русі їх явно цікавили більше, ніж русів - події у Вірменії. Для останніх Вірме­нія була, в першу чергу, країною з давньою християнською культурою, що пізніше скотилася на єретичні манівці. Про синхронну Вірменію X -   першої половини XIII століть русь­кі книжники не знали нічого. Вірме­ни ж знали про тогочасних русів більше. Це були воїни-загарбники, що пробивалися на Закавказзя (кон- тинуатор Мовсеса Каганкатуаці про захоплення Партаву), а також візан­тійські найманці (Степаннос Таронці, Арістакес Ластівертці), зрештою, такі ж самі, як і вірмени у візантій­ському війську. Руси - це був народ, який на очах став християнським (Степаннос Таронці). Його благочес­тиві князі, жертви братовбивства, здобули найбільшу в тогочасному світі Божу ласку - стали святими, яким поклоняються також вірмени (вірменська «Повість про Давида і Романа», тобто про Гліба і Бориса). У боротьбі проти візантійського за­силля можна було навіть звернути­ся до русів за допомогою (Грігор Тутеорді). Цікаво, що про єретич- ність русів - з точки зору Григоріян- ської Церкви - вірменські автори не згадували. Для вірменського книж­ника вірменське житіє свв. Бориса і Гліба на довгі століття перетвори­лися в основне джерело про Давню Русь - країну бурхливих пристрас­тей і чудотворних реліквій.

Диспропорцію в обсязі інформа­ції на Півночі й на Півдні зрозуміти легко: Вірменія мала за собою на сім століть християнського культур­ного розвитку більше.

Висновки

Східна Європа і, зокрема, Русь були територією, на якій - довкола вірменських факторій, розташова­них на торговельних шляхах Південь-Північ, - здійснювалася обме­жена стихійна місіонерська діяль­ність в дусі вірменського григоріянства. Носієм релігійної пропаганди було, мабуть, значною мірою, ку­пецтво. Місіонерська діяльність се­ред русів припинилася після оста­точної перемоги візантійського пра­вослав’я, але вірменське григоріян­ство, як й інші східні християнські Церкви (крім греків, болгарів - пра­вославних, також сирійці - яковіти), відіграло певну роль у підготовці грунту для перемоги християнсько­го віровчення. Хоча поширення григоріянства після 988 року зупини­лося, воно зуміло закріпити свої по­зиції на Русі, заклавши підвалини під власну церковну організацію.

Толерантне ставлення до вірме­нів (незважаючи на фанатичні вис­тупи клерикальної верхівки) стало підставою для культурного обміну («Житіє свв. Бориса і Гліба» у вір­менському перекладі, «Повість про Акира Премудрого» - у руському), а також інформаційних зв’язків. Пра­вославна Церква намагалася здобу­вати прихильників серед вірменів на Русі. Етноконфесійний бар’єр між русами та вірменами у XI - першій половині XIII століть ніколи не був настільки герметичним, щоби пе­решкоджати проникненню релігій­них ідей та літературних і мистець­ких здобутків. Впродовж IX - пер­шої половини XIII століть відбулася поступова еволюція зв’язків: одно­часно із зміцненням вірменських ко­лоній на Русі, первісні епізодичні контактні зв’язки перетворилися в постійні й різносторонні.

1. Пор.: Новіші праці істориків культури М. Вороніна та Д. Ліхачова.
2. Позтика древнерусской литературьі. Изд. 3-є, доп. - М., 1979. - С. 11.
3. Погано вивчений список кінця XII - початку XIII ст., що зберігається в Державній публічній бібліотеці в Санкт-Петербурзі: пор. К. Гайвазян, 1981 р.
4. Характерне для вірменів ремесло XIII ст. Матеріали розкопок 1975 p.; див. Г. Івакин, 1979. Автор не зумів зідентифікувати розкопану будівлю.
5. Пор.: Лист кіррійського єпископа Йоанна до діррахійського архиєпископа Костянтина Кавасіле, кінець XII - початок XIII століть.
6. Послання Тутеорді датоване 1179 роком.
7. Під 1169 роком у Никонівському літописі занотовано Папське посольство: пор. Я. Дашкевич, 1975 - 1976 роки.
8. Лінгвістичні дані свідчать, що перекладачем був вірменин, який знав руську мову в її розмовному південному варіанті. Інакше важко пояснити відбиття рис південного діалекту, характерних для укра­їнської мови, у вірменському перекладі: пор. Я. Дашкевич, 1977 рік.
9. Пор.: Г. Грігорян, 1979 рік.
10. Див. його «Коротку реляцію», 1669 рік.
11. Пор.: Я. Дашкевич, 1986 рік.
12. Вона не збереглася. Переклад був зроблений, мабуть, в другій половині XII століття.
13. Раніше 1240 p., тобто до знищення церкви-гробниці святих братів монголо-татарами.
14. Пор.: Я. Дашкевич, 1975 - 1976 роки.
15. XII століття. Пор.: М. Розов, 1970 - 1973 роки.
16. Пор.: А. Мартіросян, 1972 рік.
17. Пошуки, які свого часу помітно пожвавилися під впливом блискотливих ідей Й. Стжиговського про залежність західноєвропейської кам’яної архітектури від вірменської.
18. Наприклад: Я. Захарієвич, 1882 p.; Й. Пеленський, 1914 p.; Ф. Шміт, 1919 p.; В. Януш, 1928 p.; В. Січинський, 1936 p.; Г. Логвин, 1981, 1984 pp.; Ю. Асєєв, 1983 рік.
19. Публікації О. Халпахчяна, 1975, 1977 pp.; І. Могитича, 1979 рік.
20. 3 точки зору техніки, зокрема. Пор.: В. Залозецький, 1928 - 1930 pp., 1939 p.; Л. Красковська, 1939 рік.
21. Пор.: В. Жила, 1919 p.; М. Голубець, 1928 p.; В. Січинський, 1934 p.; В. Овсійчук, 1985 рік.
22. Наприклад: Дмитріївського собору у Володимирі, кінець XII ст., Георгіївського собору в Юр’єві Польському, перша половина XIII століття.
23. Наприклад: М. Воронина, В. Лазарєва, Г. Вагнера- не підлягає сумніву. Пор.: О. Халпахчян, 1975 p., 1977 рік.
24. Пор.: Й. Орбелі, 1944 рік.
25. Вільгортська чаша та її чернігівська репліка. Пор.: В. Пуцко, 1973 - 1974 pp.; спроби пов’язати обидві чаші з Візантією або з Західною Європою не є переконливі.
26. Див., наприклад, К. Григорян, 1953, 1974 pp.; І. Атаджанян, 1969 рік.

Джерело: Київська Церква №4, 1999 року