Проща – паломництво у східній католицькій традиції

бр. Юрій БЛАЖЕЄВСЬКИЙ. — "Credo", 14 серпня 2009 року

Як бачимо, до слов'янської душі вже споконвіку найсильніше промовляло саме те, що мало відтінок «дива», вражало по-дитячому відкриту слов'янську душу величчю небуденного. Може, саме тому в нас є стільки прив'язанності до «цілющої святої води», яка з простого джерела дає одужання, до потужних, могутніх ікон, стояння перед якими вирішує всі наші проблеми, до обителей і скитів монахів, які своїми молитвами виганяють нечистих духів, вказують життєвий шлях, зцілюють... Як в казці...

Власне. Але чи ми живемо в казковому світі? Чи вам ніколи не здавалось, що надмір «чудодійності» значно спрощує істину? Складається враження, що вода лише завдяки своїм власним унікальним властивостям оздоровлює. Що це ікони (а не ті, що на них зображені) творять чуда. Що пустельники і монахи – різновид знахарів, гадалок, шаманів врешті-решт. А де тут Бог? А де тут наша віра?

До кого, або до чого ми так насправді приходимо? Чи я долаю сотні кілометрів, щоб опинитися в магічному місці, там де здійснюються всі мої бажання? Чи для мене слово «диво» рівнозначне зі словом «чари»? Добре було б над цим задуматись. Заглибитись в сенс того, що відбувається насправді. А може, я все ж таки приходжу в ці місця, щоб досвідчити Бога і Його діяння в моєму житті?

Але не можна ставати на півдорозі. Тому треба відповісти собі і на наступне питання. Добре, я хочу наблизитись до Бога. Але чому я маю для цього йти в якесь особливе місце, хіба Він не є Духом, хіба не перебуває і не діє в кожному куточку світу? Звичайно. Але Він є Богом, який чекає. Чекає мого навернення, чекає мого «пробач», чекає мого: «Вчителю, де перебуваєш?», чекає мого кроку назустріч тисячі його кроків, чекає руху моєї руки до Його простягнутої долоні, чекає зусилля з мого боку. Зусилля, що перетворить мене з пасивного споживача Його благодатей на активного учасника Його історії спасіння. Моєї історії спасіння.

Саме тому християни вирушають в подорож. Більше того, для християнина паломництво – це, передусім, духовна мандрівка. Мозольний труд ніг на паломницькому шляху дозволяє нам відчути, як непросто долати в самому собі шлях до Бога. Шлях навернення, шлях примирення, шлях прощення. Прощу. Прощу духовну, прощу покаяння і надії. Прощу віри.

Україна багата місцями давнього і нового християнського поклоніння. І якщо ми відкинемо всю суєтність базарчику, туристів, цікавських перехожих, екзальтованих жестів, то натрапимо на великий скарб духовності, який складався нашими предками в цих місцях віками, і до якого ми також можемо докласти свою цеглинку. Тут я хотів би зупинитися на греко-католицьких паломницьких центрах України. Найдавніші і найславніші з них знаходяться на теренах Західної України.

Унів

Село Унів знаходиться під Перемишлянами (Львівська обл.), недалеко від траси Львів-Тернопіль.

В архівних документах поч. XIV ст. Унів зазначається як відомий духовний центр Галичини. Протягом наступних двох століть ним опікувалися князі з родів Гедиміновичів та Лагодовських. В 1542 р. польський король надав монастирю статус архимандрії (автономного монастиря, що був вийнятий з-під влади місцевого єпископа). В другій половині XVI ст. шляхтич Олександр Ванько Лагодовський мав видіння Богоматері, що показала йому джерело біля монастиря, та зцілився від тяжкої хвороби ніг. Із вдячності він відбудував монастир, спалений татарами, та зробив його вже не дерев'яним, а кам'яним. Унівський архимандрит Валаам Шептицький 1 липня 1700 р. у Львові прийняв від імені всієї братії унію з католицькою Церквою. Але в 1790 р. австрійська влада ліквідувала монастир. Сто років по тому Слуга Божий митрополит Андрей Шептицький відновив чернече життя в Уневі і передав його заснованим ним самим монахам-студитам, а невдовзі, з огляду на стрімкий зріст чисельності монахів та духовний статус найбільшого паломницького центру Галичини, надав монастирю статус Лаври. Наступне припинення монашого життя в Лаврі пов'язане із комуністичним періодом, а по його закінченні Лавра знову відроджується і, як і колись, притягує тисячі прочан, що прагнуть поклонитися перед чудотворним образом Діви Марії з Ісусом.

Зарваниця

Найбільш значимий відпустовий марійний центр УГКЦ. Село Зарваниця знаходиться на території Теребовлянського району на Тернопільщині.

За легендою, після зруйнування Києва татаро-монголами в 1240 р., один з ченців, що врятувався від загибелі міста, мав над річкою Стрипою видіння Богоматері, яка послала йому на згадку про це ікону. Монах зробив на цьому місці скит з каплицею, а ікона дуже швидко прославилася чудесами. Невдовзі притягнуті цим знаком Божої благодаті люди почали оселятись неподалік скиту, а на його місці виник монастир. Відтоді і по сьогодні Зарваниця тішиться великою пошаною серед численних прочан – прощі до Матері Божої Зарваницької виникли ще в середньовіччі. В 1742 р. Львівський митрополит Атаназій Шептицький коронував інший образ з Зарваницької святині, який також прославився чудами – Розіп'ятого Ісуса. В 1867 р. було коронавано і саму чудотворну ікону Марії з Дитям, а стараннями кардинала Івана Сімеоді Папа Пій ІХ надав Зарваниці широкі відпустові привілеї. В 1944 р. комуністична влада спалила дерев'яну церкву, а через два роки знищила монастир. Джерело біля зруйнованої каплиці об'явлень обгородили колючим дротом, а на відпустові дні ставили міліційні заслони, щоб не допустити людей на місце, де стояла святиня. Незважаючи на це, прощі не припинялись, а священники таємно служили Служби Божі в хатах людей. В 1991 р. почалось відродження Зарваниці, пожертви надходили з усіх куточків України і світу – красномовний доказ великого духовного значення цього місця для кожного українця греко-католика.

Сьогодні в Зарваницю приходять всеукраїнські греко-католицькі прощі, з квітня по листопад одні за другими сходяться представники різних єпархій і регіонів України, молоді, державних та профільних установ (наприклад, митники, працівники освіти, УМВС, аграрії, військові...), а також вівтарні служби, марійні дружини, церковні рухи та спільноти.

Крехів

Село Крехів розташоване за 16 км. від Жовкви на Львівщині.

За переказами, в 1613 р. прибулі з Києво-Печерської Лаври монахи Йоіл та Сильвестр оселилися в печерах біля села, а згодом вибудували маленьку церкву. Це було початком монастиря отців Василіан, який швидко став широко відомим за межами Галичини. Серед його жертводавців значаться і такі фігури як Станіслав Жолкевський, гетьмани Хмельницький, Дорошенко, Мазепа. В монастирі ще з початків його існування знаходяться такі чудотворні ікони: святого Миколая, Матері Божої Верхратської (перенесена до Крехова із скасованого австрійською владою на початку ХІХ ст. Монастиря у Верхраті) та Крехівської. Ця остання спочатку була власністю родини Красовських зі Львова, які передали її до монастиря після того, як їхня сліпонароджена донька Олександра отримала перед нею зір. В 1688 р. на цій іконі протягом чотирьох тижнів невпинно виступали сльози, а над церквою з'явився вогняний стовп. Того ж року, після праць спеціальної церковної комісії, Львівський Єпископ Йосиф Шумлянський проголосив цю ікону чудотворною. Папа Лев ХІІІ наділив святиню багатьма відпустовими привілеями. В 1949 р. монастир був закритий, а в його приміщеннях до повернення отців Василіан у 1990 р. розташовувався дитячий будинок, а згодом інтернат.

З початку своєї історії монастир щороку приймав тисячі прочан з України, Росії, Балкан, Греції і Криту. Сьогодні Крехів належить до грона найбільш відомих відпустових місць України, яке притягує численні прощі. Центральні відпустові урочистості відбуваються на свято перенесення мощей св. Миколая 22 травня.

Гошів

Гошів – це село у Долинському районі Івано-Франківського області. Близько 1570 р. біля підніжжя Ясної гори було засновано монастир, який з приводу частих набігів татар перенесли на її верхівку у 1780 р. За радянських часів монастирську церкву використовували як склад під добрива.

Ікона Гошівської Божої Матері, копія Ченстоховської ікони, належала до родини хорунжого Шугая. Під час пожежі, коли все його господарство згоріло дотла, залишилась недоторканою лише одна стіна – на ній висіла ікона. Згодом родина Шугаїв, рятуючись від татарських набігів, перебувала певний час у маєтку Гошовських, відтак і ця ікона змінила власників. В 1736 р. ікона заблисла великим сяйвом, а потім на обличчі Богородиці залишилась немовби роса, а з очей спливали сльози, що засвідчило багато людей і місцевий священник. Гошовський передав ікону в монастир, а митрополит Лев Шептицький, після проведення церковного розслідування, окремим декретом проголосив її чудотворною. Від того часу ікона Гошівської Богоматері прославилась багатьма чудами, які було детально розслідувані та зафіксовані в спеціальній книзі, та отримала назву «Цариця Карпат». В радянський період чудотворну ікону переховували по домівках мешканці села. Сьогодні до Гошева приходять багатотисячні прощі, підтримуючи давні традиції – перед війною ця святиня на відпустове свято гостила щороку понад 350 тисяч прочан.

Страдч

Село Страдч знаходиться на відстані 17 км. від Львова.

В ХІ ст. ченці прибулі з Києва оселилися в печерах гори, яка сьогодні має назву Страдецької. Це був другий на теренах України печерний монастир після Києво-Печерської Лаври і єдиний, який до наших днів зберіг свій первинний вигляд. Монастир згадується в Іпатіївському та Галицько-Волинському літописах під назвою Печера Домажирова. Сьогоднішня назва – Страдч (від слова страденні – замучені, невинно вбиті), з'явилася після монголо-татарської навали. В 1243 р. монголи знищили поселення і вбили ченців, але решту людей, що сховалися в ходах печерної лаври, не дала їм скривдити Мати Божа, яка заслонила собою вхід і сказала: «Не руш! Стіна». Після цього в монастирі, який проіснував лише до ХІV ст., була оточена шаною ікона Матері Божої Нерушима Стіна, яка пізніше, вже в парафіяльному храмі, прославилась багатьма чудами. До наших днів збереглась лише її копія. Хресній дорозі на Страдецькій Горі Папа Пій ХІ в 1936 р. надав статус Єрусалимської (тобто участь в ній прирівнюється до участі в Єрусалимській хресній дорозі, з усіма прислуговуючими відпустами), а парафіяльна церква має особливий папський привілей, як одна з кількох у всьому світі – щодня повний відпуст за участь у Службі Божій. В 1941 р. спеціальний загін НКВС закатував в поближньому лісі місцевого священника Миколу Конрада і дяка Володимира Прийму, яких Папа Йоан Павло ІІ проголосив блаженними у Львові в 2001 р. Їхні мощі спочивають в Страдчі. На жаль, Страдч не є так широко відомим паломницьким центром, як Зарваниця чи Унів, але не поступається їм духовними добрами, які чекають тут на прочан.

Грушів

Село Грушів знаходиться в Дрогобицькому районі Львівської області. 26 квітня 1987 р. 12-річній Марії Кізим на балконі парафіяльної церкви з'явилась Мати Божа, явління продовжувались до урочистості Вознесіння, свідками чого було все село і багато прочан з різних куточків Радянського Зв'язку, незважаючи на перешкоди місцевої комуністичної влади. Під час об'явлень Марія з'являлась поперемінно в голубому та чорному одязі, наголошувала на необхідності молитись за мир та навернення, щоб запобігти ІІІ світовій війні, для цього закликала українців стати апостолами Росії та молитися вервицю щодня, бо це могутня зброя проти диявола. Ще Богоматір вказала на Чорнобиль як на знак перестороги і заповіла швидке відродження незалежної Української держави. Спеціальна церковна комісія ще не винесла остаточного рішення щодо визнання цих об'явлень автентичними. Однак до Грушева прямують організовані місцевою церковною владою прощі – 10 травня 2009 р. на урочистості у Грушеві, які очолив місцевий єпископ-помічник, зійшлося біля 5 тисяч прочан.