"Не забудем, не простим..." казали росіяни. Я (майже) згоден. Забути те, що зараз відбувається (і відбувалося з 2014) в Україні не можна. Це буде співучасть у злочинах. Зло, що не назване злом - повертається. Саме тому неосуджена агресія СРСР у Другій світовій переросла у нову агресію "побєдобєсія". Забувати злочини не можна. Забувати злочини = відтермінувати їх повторення (безкарність породжує свавілля, беззаконня).

Прощати потрібно особистостей, якщо вони каються. А знімати вину з держави, яка абсолютно нічого не змінює роками - це заохочувати повернення зла. Як сказав Джонсон: "Ми не достатньо жорстко прореагували на анексію Криму", і це було сприйнято як слабкість. Людина, а особливо культура/ідеологія, що не засуджує своє зло знову до нього повернеться. Тому прощення - це не забувати і потакати злу, це визнання покаяння і зміни.

Звичайно, є частина прощення, яку ми маємо дати собі, відпустити себе від залежності від заподіявшого нам зло. Ми не маємо бути як росіяни, котрі вже багато поколінь "ображені" на Захід, і є рабами цієї образи, що призводить до неможливості росту, змін, конструктивної ідентичності, до викривленого розуму і етики, до культури ненависті і насилля. Відпустити злого жити в його злі, і не залежати від його токсичності, що він випліскує на нас - і є прощення. Але це не прощення, якщо це потакання злу, бо то вже співучасть а не прощення.

Можна простити, але тим не менш покарати (не рятувати людину від її вибору і дій). Не тому, що мною керує зло, а тому що люди мають пожати наслідки своїх рішень. Бог всіх любить, але він вимагає покаяння, а не просто в доброті всіх "прощає". Так само і церква, практикує в любові дисципліну, а не просто закриває очі на зло. Закривати очі на зло і називати це "прощенням" саме по собі є творення зла. І деяким проповідникам покаяння і листів прощення перед кимось, потрібно покаятись перед Богом, бо вони проповідують не прощення, а безкарність.