"15 років «Світлий дім» існує завдяки підтримці громадянського суспільства. І це декларація того, що ще не вмерла Україна"

Інтерв’ю з єродияконом-салезіянином УГКЦ Олександром ЧУМАКОВИМ, засновником і головою Одеського міського благодійного фонду соціальної підтримки знедолених дітей «Світлий дім».

Історію одеського «Світлого дому» легкою не назвеш. Для того, щоб вибороти право на існування, заклад пережив важкі часи протистоянь з владою та тими, хто хотів захопити його приміщення. Та завдяки самовідданій праці ініціаторів створення притулку, особливо диякона Олександра Чумакова, на сьогодні «Світлий дім» функціонує, сміливо дивиться в майбутнє, реалізовує своє завдання — допомагає дітям вулиці. Коли натхненник цієї справи завітав в гості до РІСУ, ми попросили його розповісти про ситуацію з дитячою безпритульністю, якою вона є на сьогодні, про минуле та сьогодення «Світлого дому».

— «Світлий дім» стоїть на порозі 15-річного ювілею. Розкажіть, будь ласка, з чого усе починалося?

— Для мене усе розпочалося в переддень Різдва 1995 року, у малесенькому підвалі, яким ми тепер володіємо — зараз там збираються наші волонтери. Тоді там розміщувався малесенький притулочок, соціально-педагогічна програма. Там ми надавали тимчасову криївку для бездомних дітей. 1995 року їх було безліч. Але приміщення було наполовину під землею, не пристосоване для дитячого проживання, регулярно затоплювалося фекальними водами. Санстанція через те хотіла його закрити, але іншого приміщення в місті не було. Я навіть мало не погодився, що там надавати криївку дітям неможливо, і ми вирішили з моїми 4 студентами-помічниками закрити ту програму.

І якось, коли ми зібралися на тихесеньку вечерю перед Різдвом, запалили три свічки, одну з яких поставили на підвіконня, щоби світила тим, хто дому не має і подорожує. Власне в той момент двері відчинилися, і 6 бездомних малих дітей, одягнених в якесь шмаття в час, коли лютує надзвичайний мороз, стали у нас на порозі.

 З того часу розпочався важкий шлях «Світлого дому», шлях боротьби за хоч би мінімально гідне людської особи життя тих бездомних дітей.

Далі було важко, тому що потрібно було, щоб міська влада, регіональна влада погодилася з існуванням проблеми дитячої безпритульності. Узагалі, проблемно погодитися з таким фактом було для усіх, хто на той час керував, погодитися з тим, що проблема бездомних дітей, дітей, які роками мешкають в каналізаційних люках, в одеських катакомбах, а інколи — просто під ялинками в парку Леніна, існує. Я дуже здивувався, коли одна моя знайома після того, як по телебаченню розпочали піднімати тему безпритульних, показувати їх, сказала дослівно таке: «Після цих кадрів, коли вийшла на вулицю, я побачила цих дітей, побачила, що їх так багато». Тобто, розумієте, вона побачила бездомних дітей лише після того, як побачила їх по телебаченню, але ж перед тим вони так само були. Були, але внутрішньо чиновники, які прийшли з надр комуністичного режиму, вони не хотіли приймати такий факт, як дійсність, як реальність, а коли його не приймали, то бездомних дітей, так би мовити, і не існувало.

Тому наш шлях спочатку був шалено важким. Чиновники не погоджувалися, діти не мали жодних документів, бо вони втрачали домівки через квартирні маніпуляції, які були поширені на початку 90-х років ХХ ст., коли люди, не знаючи законодавства, приватизували собі житло, а їм щось свідомо не правильно виписували. Потім же, «хапаючи» їх на манапуляціях, на «шахрайстві», людей залишали без житла, діти опинилися на вулиці. А без документів дітей не існувало.

До речі, на сьогодні, за 15 років, ця ситуація так і залишилася невирішеною. Саме існування дитини на сьогодні, відповідно до законодавства, ще не є підставою, щоб визнати її існуючою. Доки їй не випишуть певного комплекту документів, дитина вважається наче якоюсь з’явою, а для з’яви є місце, тепер уже, у дитячих притулках, але навіть тоді дитина, так би мовити, напівіснуюча. Нормальною ситуацієї було б, за словами нашого Президента, коли «гроші ходять за дітьми»: є дитина, держава виділяє на неї гроші. Туди, де є та дитина, йдуть і гроші. Так само, коли є дитина наявною, її повинні зареєструвати за наявністю, а потім вже реєструвати за місцем проживання.

У цьому плані ситуація і досі не змінилася. Слід ставити питання, як стародавні риляни: якщо існує якийсь факт, то є хтось, хто в ньому зацікавлений. Якщо є факт незмінності ситуації, то це означає, що в тому стані напівіснування дитини, без документів, хтось зацікавлений. Можливо, знайдеться хтось, хто піде далі, з’ясує, з якої причини те питання не вирішується.

Повертаючись до теми, що ж все-таки вдалося зробити, то це перш за все те, що чиновники, насамперед завдяки журналістам, які почали висвітлювати ту проблему, змушені були погодитися з існуванням проблеми. З’ясувалося, що міліція і медицина знали про існування цих дітей, вони регулярно бачилися з ними, якщо щось трапилося, то вони насамперед їхали до тих дітей, на декілька годин забирали їх, били, дуже жорстоко, дізнавалися, хто, що, як, брали інформацію, потім записували на тих дітей, дослівно, як в 37-39 роках, скоєння різних злочинів. А діти, лише щоб їх не били, підписували усе, що їм записували, брали на себе відповідальність за те, чого вони не робили. Якщо дитина була молодшою за 14 років, то її відпускали, бо вона була не підсудною, якщо ж старшою, то її запроторювали на півріччя до в’язниці. Інколи, у таборах, у в’язниці тим дітям було навіть краще, аніж на вулиці. Я особисто стикнувся з феноменом, що підлітки часто навіть хочуть, коли морози, голод, потрапити до в’язниці. Наприклад, один хлопець мені розповідав, що, не знаючи, що вже існує «Світлий дім», блукав по вулиці, дивився, де міліціонер близько стоїть від якоїсь крамнички, щоб його помітили, коли він краде, впіймали і забрали до в’язниці, бо він замерзав. У КПЗ він хотів перебути морози. Такі моменти були численними в середині 90-х років. Водночас слід наголосити, що на той час не було жодної установи соціального захисту тих дітей, окрім прийомників-розподілячів.

Там, за ґратами, що вже тепер не є таємницею, біля входу першими розміщувалися санітарні кімнати, а за ними — одразу два карцери — окремо для дівчат, окремо для хлопців: кинуті дошки замість ліжка, трохи утеплена підлога, і стіни покриті такою «шубою», як її називали, тобто нерівною штукатуркою, щоб діти, як пояснювали міліціонери, не билися головами об стіну. Я був присутній, коли представники німецької делегації запитали, навіщо карцери для дітей. Відповідь була такою: якщо дитина довго плаче і не хоче заспокоюватися, то тоді її поміщають до карцера, коли ж і там вона не заспокоюється, тоді «розуміють», що вона — психічно хвора. Після того, коли виявляли «психічно хворих», за домовленістю з обласною психіатричною лікарнею, «хворого» поміщали туди.

Усе це розповідаю, щоб продемонструвати, що проблем було забагато, але на сьогодні ситуацію справді вдалося змінити, насамперед завдяки тому, що на початку того важкого шляху, незважаючи на будь-які закиди, плітки, «Світлий дім» говорив, уявнював інформацію, доводив її до широких кіл суспільства, до журналістів. Уже на сьогодні важко сказати, щоб в Одесі в міліції хтось би посмів бити дитину, вже давно не працює прийомник-розподіляч. В Одесі є 5 державних притулків соціального захисту, де діти перебувають в дуже гарних умовах, слід також зауважити, що там гуманістичне добре ставлення. Ситуація докорінно змінилася, але для того потрібно було пройти майже трагічний шлях.

— Діти якого віку на сьогодні живуть у «Світлому домі»?

— Коли ми лише розпочинали, до нас приходили діти навіть 4-5-річні, які мешкали на вулиці. Наприклад, у мене були біженці з Молдови, коли вони прийшли, я запитав, де вони були в такі люті морози. Вони сказали, що ночували під лотками на ринку. На запитання, як же вони не замерзли, 5-річний хлопчик відповів, що вони «палили вогнище з трісок». У ті моменти я думав, що збожеволію.

Потім усе почало змінюватися. Притулки, що створювалися, перш за все приймали найменших дітей. Завдяки тому на вулицю вже не приходили нові генерації дітей, вони потрапляли до притулків, а там уже їх усиновлювали. Насамперед активно працює програма національного усиновлення. Сьогодні бездомні діти на вулиці — це здебільшого підлітки та юнаки — 13-19 років. Та вони — в найгіршому стані, бо їх уже не влаштуєш до інтернатів, вони — переростки, так би мовити, але вони ніколи не ходили до школи, вони неписьменні. Однак часто психіка в них нормальна, вони талановиті, хочуть вчитися. Наприклад, один наш вихованець звернувся до мене з проханням, що хоче вчитися. Я й сказав, щоб оформився до вечірньої школи, аби мати якийсь документ. Він же зауважив, що не для документу хоче вчитися — хоче відчувати себе такою ж людиною, як усі. Йому знання потрібні не для формального диплому, а для внутрішнього відчуття приналежності до людської спільноти. І тепер у «Світлому домі» ми здебільшого займаємося з підлітками, функціонує програми ліквідації неписьменності. Ця праця йде дуже інтенсивно. Зараз разом зі мною над реалізацією цієї програми працює 6 педагогів і психологів.

Окрім того, на сьогодні три училища відгукнулися на потреби таких дітей: будівельне, автомеханічне та залізничне. Ці заклади відкриті на проблеми дітей-сиріт. Багато наших дітей після закінчення будівельного ліцею працювали на будівництві, та теперішня криза відбилася на будівництві, вони залишилася на сьогодні без праці. Це був важкий період.

Усі старші, які вийшли з домівки, деякі уже мали свої сім’ї, опинившись у скрутному становищі, потяглися до «батьківської хати», до «Світлого дому». У такій ситуації чіткішим виявився ще один позитив «Світлого дому». Коли дитина перебуває на державному утриманні у сиротинці, після випуску з цього закладу опіка над нею завершується. І якщо в подальшому житті така дитина зустрінеться з труднощами, вона не має такої можливості, як інші, повернутися додому за порадою, підтримкою. Дитина, яка була в державній опіці, після 18 років такої опіки позбавляється. Діти ж, які виросли у «Світлому домі», в недержавній установі, мають можливість повертатися, як додому, коли є на те потреба. Це демонструє неймовірне значення неформальної опіки, яка не завершується, коли тобі виповнилося 18 років. Ця опіка не має означеного терміну чи меж. Як наслідок, у дітей народжується довіра до свого особистого майбуття, це будує, скріплює, дає певний оптимізм.

— Тобто, малолітніх дітей зараз у притулку фактично немає, це можна констатувати на усій території України, чи є осередки, де дитяче лихо відчувається більш гостро?

— Щодо Одеси, то малолітніх дітей на вулицях міста не стало. Це стверджують усі, хто займається питанням дитячої безпритульності. Їх не стало не лише в Одесі, а й на усій території Південно-Центральної України. Наприклад, наймолодшому з наших вихованців на сьогодні 13 років, найстаршому — 19,5.

Водночас, дитяче лихо, як стверджують волонтери і представники суспільних організацій, зосереджене фактично в Донецьку та Луганську. Ці території можна назвати олігархічними центрами, де олігархи не знають міри в грошах. Безумовно, вони спрямовують шалені гроші на так звану благодійність. Та спрямовуються ті кошти не в ту сторону, де вони будуватимуть і відновлюватимуть, а, так би мовити, де попало. Ці кошти втрачаються намарне, не дають результату.

Щодо Донеччини, Луганщини, то один чоловік розповідав, що, повертаючись потягом з Росії в Україну, у Донецьку він став свідком того, як жінка ходила поміж пасажирами і пропонувала купити дитину за 2500 гривень. Одразу при собі вона засвідчувала наявність усіх необхідних документів, навіть уже готове доручення демонструвала. У цих регіонах, які я вказав вище, дитяче лихо на сьогодні найстрашніше.

Тому на сьогодні був би сенс поїхати в Донецьк, Луганськ для місійної праці. Але єдиними, хто поки що зважився поїхати далі поза Галичину, то це владика Андрій (Сапеляк), якому нещодавно виповнилося 90 років, та його молодший брат о. Василь Сапеляк, якому 87 років. Вони поїхали до малесенького містечка Верхньодніпровськ, що біля Дніпродзержинська, там організували Ораторій, займаються з молоддю. Молоді священики хочуть бути у Львові, бо там багато просвіченої молоді, яка відгукується на різні проекти, бо у Львові також є бідні люди, з якими потрібно займатися. Тобто поки що не знайшлося тих, які б зробили крок туди, де запанувала темрява. Це вимагає місійної посвяти.

Поряд з цим, слід констатувати, що Київ, Вінниця, Запоріжжя, Одеса, Сімферополь уже близько 2 років не мають такої проблеми. У доповіді міліції в Одесі йдеться про те, що впродовж літа затримали 79 бездомних неповнолітніх, та й то не бездомних, а втікачів з дому. Це нормальна кількість, яка спровокована і наявністю моря. Підлітки втікають з дому, щоб покупатися, попри те у них все добре, немає жодних конфліктів.

Щодо порівняння сучасної статистики з попередньою, то тут слід констатувати наявність ще однієї проблеми — завищені показники дитячої безпритульності у колишній статистиці. На цьому зокрема наголошували під час круглого столу, який організовувало Міністерство сім’ї, молоді та спорту. На зібранні усіх керівників організацій, що займаються безпритульними, зокрема дитячою безпритульністю, ствердили, що колишні дані, згідно з якими в Україні було 2,5 млн. бездомних дітей, є завищеними. Зараз же констатується, що їх немає, то виникає питання, де ж зникла така кількість дітей? Усіх цих дітей мали б розподілити по великих містах. Навіть якщо і вважати, що таких міст в Україні 15, то в Одесі мало б тоді бути 100 тис. бездомних дітей. Уявіть собі, що місто має таку кількість бездомних дітей. Це пошесть. У найгірші моменти в Одесі було до тисячі безпритульних дітей, не більше, а швидше за все — й менше. Але кілька сотень безпритульних дітей на місто — це вже катастрофа. Адже справа полягає не у якихось великих цифрах, а в тому, що ці діти узагалі були.

Інше питання полягає в тому, навіщо подавали такі завищені показники дитячої безпритульності? На кожну дитину меценати, особливо з Заходу, намагалися виділити кошти. Потрібно було показати масштабну бідноту, і це робили. Так дійшло до того, що з нашої країни чиновники зробили країну-злидаря.

Важливим фактом сьогодення є те, що безпритульність без агресивних методів впливу подолана, і, дякувати Богові, не так, як свого часу в Болівії, Еквадорі, Аргентині, коли там діяли ескадрони смерті, які нищили бездомних дітей. В Україні того не сталося. Не один «Світлий дім» до цього спричинився, було багато маленьких і великих суспільних організацій. Героїчна праця суспільства, яке присвятилося для вирішення цієї проблеми, — ось що реально переламало ситуацію.

— Чи під час виховання у «Світлому домі» наголошують на релігійному аспекті, чи чітко виражений конфесійний підхід?

— У нашому домі майже від початку була малесенька каплиця. Насамперед, для того, що я є ченцем-селезіанином і мені потрібно мати свій куточок, щоб відправляти молитву. Спеціально ми ніколи не запрошували дітей молитися. Та одного разу, коли молився, я побачив, що майже усі мої діти стоять за моїми плечима. І хоча я тихим голосом молився, усі вони уважно слухали і молилися разом зі мною. Між іншим, так, як моляться бездомні діти, так мало хто молиться: у них якесь прозоре ставлення до Бога, навіть не як у домашніх дітей, які до своїх уявлень про Бога додають трохи дитячої фантазії. Оті бездомні, «маргінальні» діти і підлітки вірять навпростець. Нічого для них не означає, що Бога не бачимо. «Ми багато чого не бачимо», — відповідають вони. Їм не потрібне будь-яке уявлення, домішка фантазії, вигадка. Вони звертаються до Бога безпосередньо. У певних моментах я вчився у них молитися.

Але у нас ніколи не підкреслювалася конфесійність, щоб це не перешкоджало будь-якій дитині користуватися домівкою. А головне, це зроблено для того, щоб за кусень хліба не купувати релігійності, як робили деякі конфесії тоді, в 90-х роках.

За кусень хліба не можна купити віру, занадто велика та річ: можна голодувати і зостатися при вірі, а можна мати той хліб, а віри не мати узагалі. Тому релігійність у нас ніколи не була в формальному сенсі домінуючою, хоч усе було просякнуто наявністю Бога.

Та наявність Бога часто мала багато спільного з листами Матері Терези з Калькути, які свого часу я читав у Польщі. Ніколи не думав, що переживу це в своєму житті, отак навпростець: коли на порозі з’являється бездомна дитина, брудна, в шматті, і ти розумієш, що на порозі стоїть Бог безпритульний, позасвітовий, Якому ніколи немає місця серед створінь, бо Він поза. І тут Він завжди безпритульний та вимагає від тебе такої ж безпритульності, як у Нього. Тоді в притулку народжується таке незрівняне відчуття. Я колись назвав, що це есхатологічна спільнота, що у цій злиденності, виключності зі світу ми живемо уже правдиво в якомусь сенсі в Царстві Божому, поза світами. Для мене найбільше щастя полягає в тому, що я був прийнятий цими бездомними дітьми. Мою радість важко було зрозуміти багатьом, зокрема представникам різних кримінальних угрупувань, які були переконані, що моє зацікавлення у справі «Світлого дому» полягає у здобутті якоїсь матеріальної вигоди.

— Скажіть, будь ласка, на які кошти функціонує «Світлий дім»?

— Від початку нашого існування я поставив однією з принципових умов те, що ми не братимемо для своєї праці жодних ґрантів, ніяких проектів. Якщо наша праця буде справді ефективною та цінною для суспільства, то люди, яких Господь покличе нам допомогти, знайдуться. На сьогодні ми маємо понад 20 осіб з Одеси, не скажу, що вони надзвичайно багаті, але які регулярно, 1-2 рази в місяць, або щось закуповують, або ми разом оплачуємо комунальні, інші послуги. Так ми повністю покриваємо потреби «Світлого дому».

До того ж є благодійники з м. Реґенсбург, вони так само не є організацією, ґрантодавчою установою. Це люди, які одного разу приїхали і побачили, були шоковані, що щось таке існує. Кілька разів вони нас відвідували. А потім, повернувшись на батьківщину, зібрали коло прихильників «Світлого дому», які регулярно збирають кошти для домівки. Саме з тієї суми ми маємо можливість оплачувати невеличку заробітну плату для наших співпрацівників, маємо можливість оплатити тепло, воду, купити одяг для наших вихованців.

Так що я можу уже зараз сміливо ствердити, що 15 років «Світлий дім» існує завдяки підтримці громадянського суспільства. І це декларація того, що ще не вмерла Україна.

— Як на сьогодні складаються Ваші стосунки з владою? Чи можна констатувати народження співпраці?

— Уже минуло близько двох років, як встановилася доброзичлива ситуація, коли державна влада уже остаточно нам не перешкоджає. До таких стосунків ми йшли важко, стосунки були напруженими, саме вони і породили свого часу потребу провести он-лайн конференцію на РІСУ, яка була неймовірно вагомою в долі «Світлого дому». Влада не хотіла визнати існування тих або інших проблем, пов’язаних з бездомними дітьми. Потрібно було мужньо стояти, до того моменту, щоб влада нарешті почала вирішувати ці проблеми.

Зараз ми маємо бажані доброзичливі стосунки, але до того потрібно було дійти.

— На завершення нашої розмови сформулюйте, будь ласка, яка ж головна мета, завдання «Світлого дому»? Яким Ви бачите його на порозі 15-ліття?

— «Світлий дім» — це не лише установа, не лише програма. Вона у певному сенсі є духовним феноменом, який надихає, повертає людям віру в неконфесійному сенсі, віру прихованому, але найбільш істотну для людського серця. Так, ми рятуємо дітей, ми захищаємо їх. Та одна з головних речей, яку ми робимо, — це насамперед зміна ментальності дорослого суспільства, надихання його на можливість жити інакше, не економічними доцільностями, не тим, щоб заводити дитину, коли дозволить квартира, а щоб бути собою, бути собою із своєю родиною, своїми дітьми, незважаючи ні на що.

На сьогодні у мене таке відчуття, що з початку 90-х років ми маємо іншого роду голодомор: був голодомор фізичний, що знищив половину нації, зараз же ми маємо справу з голодомором сенсу, ненасиченістю розуміння, для чого живемо. Це голод підстав існування. Так само маємо голод в комунікації, спілкуванні, у співпричетності, голод любові. І це почало руйнувати, можливо, ще більше, аніж голодомор, про який згадуємо.

«Світлий дім» став тим хлібом, який насичував людей в час духовного голоду. Це феномен, втратити який неможливо. І це не відлучне від мого дияконського служіння, щось на зразок того, що робив першомученик Степан. Диякон, до речі, це не перехідний стан між світською людиною і пресвітератом, диякон — це окремий чин, який указує буття Церкви з особливої сторони.

Існування Церкви не вичерпується золоченими куполами, хоругвами, приходить час, коли потрібно сказати, що злидарі є головним скарбом Церкви. Якщо Церква буде без цього скарбу, то вона буде злиденною сама в собі. Саме на це мають вказувати диякони.

— Щиро дякуємо за розмову.

— Дякую і Вам. Користуючись нагодою, тим, що наближаються Різдвяні свята, що відсвяткували нещодавно свято Миколая, хочу побажати, щоб бажання зробити щось добре для дітей не виникало лише під свята. Цей настрій повинен бути постійно. І від того залежить наше майбутнє.

Бесідували Тетяна ЛУЦИК, Лілія КОВАЛИК-ВАСЮТА, Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ

Львів, 21 грудня 2009 року