"Аргумент, що автокефалія на Україні неможлива тому, що Україна, Росія та Білорусь являються одним нероздільним духовним простором, немає жодної сили, якщо візьмемо під увагою історію та сучасний устрій Православної Церкви"

Інтерв’ю з архимандритом ЙОВОМ (Гечею), доктором богослов’я, кліриком Вселенського Патріархату, про значення першості Константинополя, світові міжправославні відносини та питання України в них

Архимандрит Йов (Геча) — член Київського релігійно-філософського товариства (КФРО), Товариства східньої літургії (SOL), Центрального Комітету Всесвітньої Ради Церков (WCC) та Православно-католицької робочої групи Св. Іринея, професор католицьких і православних інституцій. Рік тому він був єдиним українцем — учасником делегації Вселенської Патріархії під час візиту в Україну Патріарха Варфоломія. Архимандрит добре обізнаний з відносинами між світовими православними центрами, знає справи з українським православ’ям і гаряче вболіває за його долю. Тому редакція РІСУ звернулася до нього з кількома актуальними запитаннями.

— Нещодавно Священний Синод Московського Патріархату створив спеціальну робочу групу для вивчення питання «першості» у Вселенському Православ’ї. Владика Іларіон (Алфєєв), який є ініціатором створення такої групи і її керівником, в інтерв’ю грецькому виданню "Romfea.gr" так прокоментував мету цієї комісії: «Я вижу две цели внутри этой группы. Первая: разработать позицию Московского Патриархата, касающуюся первенства в Православной Церкви, как для межправославного диалога, так и для диалога между православными и римо-католиками, поскольку эта тема имеет отношение к двум этим диалогам. В межправославном диалоге необходимо выработать позицию по тому, как мы, православные, воспринимаем это первенство. Это первенство чести? Первенство власти? И какие условия этих первенств?»

Як на Вашу думку, що за цим може стояти? І чи МП може вирішувати такі питання на внутрішньому рівні, чи все таки має бути рішення спільне для всіх православних на світовому рівні?

— Питання першенства в Православній Церкві не являється новим питанням. Воно давно було вирішене канонічним переданням. Уже в 381р., другий Вселенський собор постановив у своєму другому каноні, що першенство серед п’яти древніх Патріархатів має Римський престол, і що Константинопольський займає друге місце. Потім канони 9, 17 і 28 четвертого Вселенського собору в 451 р. надали Константинопольському престолу особливі привілеї, особливо практику апеляційного права, про яку відомий російський історик Церкви, А. В. Карташов написав важливу статтю в 1936 р. (А. В. Карташёв, Практика апелляционого права Константинопольских патриархов, Варшава, 1936).

Звичайно, після розділення Західної та Східної Церкви, коли було перерване спілкування між Римським престолом та іншими східними патріархатами, Константинопольський престол посів перше місце в диптихах Православної Церкви згідно з канонічним переданням, і тут немає жодного сумніву. Відкидати першенство Вселенського престолу – це взагалі відкидати канонічні постанови Вселенських соборів і священне Передання. Якщо хтось заперечує, що ці постанови «устаріли» та вже не відповідають «сьогоднішнім обставинам», то треба підкреслити, що жодний Синод окремої автокефальної Церкви не уповноважений їх поміняти, а тільки Вселенський собор міг би їх переглянути у разі потреби.

Необхідно ще сказати як розуміється це першенство в Православній Церкві. Дехто звинувачує Константинольський Патріархат у східному папізмі. Тому потрібно переглянути як практикується першенство в рамках самого Вселенського Патріархату. Там воно практикується в дусі 34 апостольського правила, де сказано, що єпископи кожного регіону повинні знати, хто серед них перший, його визнавати як голову, і без його згоди нічого особливого не робити, та що голова без їхньої згоди також нічого не робив. Що це значить? Це значить, що Вселенський Патріарх — перш за все правлячий єпископ Константинопольської єпархії. Як Патріарх, він очолює Священний Синод Константинопольського Патріархату. Його місце як предсідника в Синоді, а не над Синодом. Патріарх без згоди інших членів Синоду не може продиктувати якусь постанову. Як й інші єпископи, він не може втручатися в справи чужих єпархій, і навіть в них не може служити без запрошення місцевого єпископа. Уявіть собі: сьогодні Халкидонська єпархія – частина теперішнього Стамбула. Кожний раз, коли Вселенський Патріарх бажає там служити, він, як правлячий єпископ Константинопольської єпархії, просить благословіння Халкидонського митрополита, і лише на його запрошення може служити в храмах Халкидонської єпархії! Те саме відноситься до будь якої іншої єпархії Вселенського Патріархату. Чи мова може йти про якийсь папізм?

Відносно привілеїв Вселенського Патріарха на всеправославному рівні, то вони також трактуються з точки зору Вселенського Патріархату в дусі 34 апостольського правила. Тобто, патріархи та голови автокефальних Православних Церков повинні знати хто серед них перший, його визнавати як голову, і без його згоди нічого особливого не робити, а голова без їхньої згоди також нічого не повинен робити. Вселенський Патріарх має право приймати апеляції і дбати про єдність Церкви, скликаючи всеправославні зібрання, в яких беруть участь предстоятелі кожного патріархату і автокефальної Церкви (або їхні представники), але сам, без них, односторонно, нічого не може вирішувати. Таку практику ми спостерігаємо, як ще раз засвідчила остання зустріч предстоятелів на Фанарі в жовтні минулого року. І тут жодного «східнього папізму» немає.

Відносно діалогу з Римо-Католицькою Церквою, православні богослови завжди підкреслюють, що для нас нормою являються догматичні та канонічні постанови першого тисячоліття. Тому, першенство розуміється так, як ми тільки що його описали на всеправославному рівні. Митрополит Пергамський Йоан недавно заявив відносно цього, що «якщо знайдемо концепцію вселенського першенства папи, яка не понижувала би повноту природи помісної Церкви, вона була би для нас приємлемою».

— В інтерв’ю архиєпископ Іларіон відносить МП до древніх патріархатів, хоча Московська Церква виникла в середині 15 ст. внаслідок розколу з матірною Київською, а її патріархат отримав визнання щойно в 1589-1593 роках. Чи її можна вважати древньою на рівні з Олександрійською, Антіохійською, Єрусалимською і Константинопольською? І як Ви загалом оцінюєте це інтерв’ю?

— Згідно з диптихами Вселенського Патріархату, потрібно відрізняти «древні» патріархати (Константинопольський, Олександрійський, Антіохійський, Єрусалимський) від «нових» патріархатів (Московський, Сербський, Румунський, Болгарський і Грузинський). Чому? Причина не політична! Причина в тому, що статус «древніх» патріархатів було визначено Вселенськими соборами у першому тисячолітті, і тому ми віримо, що вони зобов’язують не тільки Православну Церкву, але й Західну Церкву, оскільки вона в першому тисячолітті була у повному спілкуванні зі Східною Церквою і брала участь в рішеннях Вселенських Соборів. Натомість, «нові» патріархати появилися впродовж другого тисячоліття, та їх статус було признано лише на всеправославному рівні ініціативою Вселенського Патріархату, але ніколи не були підтвердженні Вселенським собором.

Відносно інтерв’ю владики Іларіона, якого я поважаю як друга і богослова, можу лише сказати, що на жаль, в ньому більше проявляється політична суб’єктивність церковного чиновника ніж наукова об’єктивність богослова. Наприклад, аргумент, що автокефалія на Україні неможлива тому, що Україна, Росія та Білорусь являються одним нероздільним духовним простором, немає жодної сили, якщо візьмемо під увагою історію та сучасний устрій Православної Церкви. Наприклад, теперішня грецька держава поділена між двома церковними центрами. Якщо центральна Греція відноситься до Елладської Автокефальної Церкви, то північні території, Афон, Додеканез і Крит входять до Вселенського Патріархату. І крім цього, якщо керуватися аргументом преосвященного владики, то тоді автокефалії Польської Православної Церкви і, можливо, навіть Православної Церкви Словацьких та Чеських земель були би не можливими, як колишніх частин Руської Православної Церкви!

— Після візиту Патріарха Кирила до Константинополя і зустрічі з Патріархом Варфоломієм в Москві заговорили про зміну відносин між цими двома православними центрами. Експерти оцінювали такі переговори як спробу Москви запобігти активізації участі Константинополя в українських церковних справах. Чи це дійсно так і яка оцінка Вселенською Патріархією цієї зустрічі та чи змінилося ставлення у Фанарі до українського питання?

— Я вважаю, що головним успіхом візиту Вселенського Патріарха в Україну минулого року було відродження підготовки всеправославного собору та добавлення українського питання до його повістки дня. Дійсно, після одного десятиліття натягнутих відносин, Патріарх Варфоломій та покійний Патріарх Алексій на цьому погодились, і сам Патріарх Алексій взяв участь у зібранні предстоятелів православних Церков на Фанарі в жовтні минулого року. В ньому також взяв участь митрополит Володимир (Сабодан), який офіційно листовно звернувся до всіх предстоятелів, просячи їх соборно вирішити українське питання на всеправославному рівні. Після цього зібрання, підготовка всеправославного собору була активізована. Одна нарада вже відбулася в Шамбезі минулого червня. Під час першого офіційного візиту після його обрання Патріарха Московського Кирила до Вселенського Патріархату, Патріархи Варфоломій та Кирил мали нагоду обговорити між собою що було зроблено і що ще потрібно зробити до скликання всеправославного собору. Звичайно, у зв’язку з цим процесом підготовки, українське питання швидко не вирішиться, але воно ніяк не є забутим. Навпаки! За минулий рік багато чого було досягнено.

— Днями Архиєрейський Собор УАПЦ звернувся до Патріарха Варфоломія з листом, яким просять Його Всехсвятість активно зайнятися вилікуванням розколу в Україні. Зокрема, в листі йдеться: „Ми закликаємо Вселенський Патріархат розробити та здійснити цілісну богословсько-церковну програму, метою якої є утвердження в Україні кафолічності церковної свідомості.” Як Ви оцінюєте таку заяву і якою може бути реакція Вселенської Патріархії?

— Заява УАПЦ, закликаючи Вселенський Патріархат сприяти «утверженню в Україні кафоличної церковної свідомості», являється важливим кроком для вирішення в Україні справи поділу Православної Церкви. Такою заявою УАПЦ фактично відхиляється від принципу етнофілетизму, який є основною причиною поділу Православної Церкви в Україні, і прагне до спілкування з повнотою Православної Церкви. Звичайно, було би ще краще, і більше ефективно, якщо всі церковні структури, які в даний момент не знаходяться в спілкуванні з повнотою Православної Церкви, об’єднались і прийняли таку заяву. Я впевнений, що Вселенський Патріархат позитивно привітає таку заяву, але відносно подальшого процесу вирішення українського питання, воно пов’язане з процесом підготовки всеправославного собору, як вже було сказано.

— Ви є учасником різних міжнародних екуменічних форумів. На жаль, українська сторона практично на них не представлена як суб’єкт відносин, зокрема, жодна українська Православна Церква не бере в них участь. Як на Вашу думку, яку роль може відігравати Україна у світовому екуменічному русі і що для цього потрібно?

— Звичайно, учасники офіційних екуменічних форумів назначаються своєю Церквою. Тому, православні учасники посилаються від кожної помісної Церкви. Оскільки єдина Православна Церква в Україні, яка є в спілкуванні з повнотою Православної Церкви, є частиною Московського Патріархату, а представники Московського Патріархату на екуменічних форумах переважно є співробітниками Відділу зовнішніх церковних відносин у Москві, тому, фактично, українські учасники на таких форумах бувають рідко. Але на неофіційних форумах вони бувають. Наприклад, я є членом, разом з архимандритом Кирилом (Говоруном), неофіційної групи діалогу православних з римо-католиками «Святого Іринея».

Участь українців в екуменічному діалозі дуже важлива, особливо відносно діалогу православних з римо-католиками, тому, що вони безпосередньо зв’язані з питанням «уніатства». Для того, щоби православні українці могли взяти більш активну участь в екуменічних форумах – єдність Православної Церкви в Україні необхідна. А для цього, теперішній процес підготовки всеправославного собору являється дуже важливим.

Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ.
ЛЬВІВ-ПАРИЖ, 28 серпня 2009 року