В основу статті лягли документи з надр ВКП(б) і МГБ СРСР, що їх оприлюднив Інститут історії церкви Українського католицького університету в експозиції «До світла воскресіння крізь терни катакомб».
«Двадцять років минуло відтоді, як Українська Греко-Католицька Церква вийшла з катакомб. Утім, за цей час так і не було поставлено крапки в питанні повернення цієї Церкви туди, звідки її вигнано після «собору» 1946 року. В риториці представників Московського патріархату (не тільки священнослужителів) увесь час повторюється «проблема уніатів» і «розгромлення єпархій РПЦ на Західній Україні». Питання порозуміння виявилося напрочуд важким. Насамперед тому, що порозумітися, здається, немає жодного наміру. Московський Патріархат активізує стосунки з Ватиканом, намагається порозумітися з Польською Католицькою Церквою. А як щодо найближчих сусідів і безпосередніх «діючих осіб» конфлікту? Можливо, справа в тому, що Московський Патріархат з огляду на політичні події почувається нині в Україні досить упевнено і воліє вирішувати питання в найменш болючий для себе спосіб? Бо такий діалог змусить вислухати й дати оцінку «іншій правді», – про «розгром галицьких єпархій», – пише «Дзеркало тижня».
Стаття докладно розповідає про механізм проведення «собору» зусиллями парткерівництва, державних структур та органів держбезпеки у співпраці з Руською Православною Церквою, а також розкриває методи впливу на «ініціативну групу». У тексті оприлюднено датований січнем 1941 року (ще за довоєнного приходу радянської влади) «План проведения вербовки священника Костельника Гавриила» (цей документ див. у додатку).
Торкаючись питань сьогодення, автор визнає, що питання правової легітимації церковної власності для греко-католиків багато в чому продовжує залишатися відкритим: «Досі ані РПЦ не визнала, що її дії щодо українських греко-католиків у 1946 році були прозелітизмом, ані навіть Українська держава не ухвалила офіційного акта про реабілітацію Церкви.
По закінченні президентської кампанії в суспільстві існують побоювання: чи не поновиться згубна практика протегування певної Церкви державним керівництвом, як це було в Радянському Союзі після 1943 року. Будемо сподіватися, що українським Церквам вистачить мудрості пройти нелегкий шлях до порозуміння і примирення, а владі – вберегтися від спокуси використати «церковний чинник» у політичних цілях».