"Люди відчули, що Церква дійсно з народом"

Інтерв’ю з прес-секретарем Предстоятеля УПЦ КП о. ігуменом Євстратієм ЗОРЕЮ про „помаранчеві” події, міжцерковні та церковно-державні відносини і долю українського православ’я.

— Останнім часом ми бачимо суттєві зміни у суспільно-релігійному житті. Як Ви можете охарактеризувати ті зміни, які відбулися після 23 січня, тобто після інавгурації Президента України?

— Я думаю, що в першу чергу слід зазначити, що найважливішим таким акцентом, який вказує, що зміни відбуваються є те, що і Президент, і новий уряд на перше місце у своїй діяльності ставлять духовні цінності, цінності віри, цінності духовних традицій та засад українського народу. І той уряд, який зараз є, який діє під керівництвом Юлії Володимирівни Тимошенко, це перший уряд, програма якого починається не з відсотків валового продукту, не з розмірів пенсій, а власне з того, з чого вона би мала починатися – із віри, із духовності. І це, я думаю, закономірний результат тих трансформацій, які пройшли в суспільстві протягом останніх півроку.

Так звана „Помаранчева революція” не була настільки революцією політичною — це була революція духу. Ті люди, які вийшли на майдан, вони, можливо, могли би ще 10, 20 років терпіти той економічний стан, який був. Їм, я думаю, не так вже сильно розходилося про те, як змінюються прізвища на владному олімпі. Ці люди за десятки років радянського життя звикли до того, що все, що відбувається у владі — це є щось автономне. Вони самі між собою щось там домовляються і до відома народу тільки доводять. Але почали говорити неправду, систематично, нагло і вважати, що від людей можна навіть не критися, навіть не пробувати видавати цю брехню за правду. Ось це якраз, я думаю, обурило людей. Люди прагнули правди, люди прагнули того, щоб те життя, яке у них є, було дійсно відображеним таким, як воно є. А не так, що вони живуть одним життям, а держава, засоби масової інформації живуть якимось життям віртуального суспільства, створеного купкою невідомих, часто найманих осіб, так званих політтехнологів.

Це була дійсно революція духу, бо люди не вийшли захищати демократію, як її часто розуміють, особливо на заході, тобто вони не вийшли боротися за свої права безпосередньо. Вони вийшли захищати правду і відстоювати правду — це саме те, що характерне для слов’янської ментальності.

Наскільки я проінформований, то англійською мовою точно перекласти слово „правда” неможливо. Там є кілька способів перекладу, але власне слово „правда”, не просто істина, і не просто справедливість, це якраз синтез істини й справедливості. І цього синтезу істини та справедливості люди вийшли шукати та власне добиватися. Я переконаний, що вони його таки добилися.

І це найважливіше, що революція була духовною. Результатом був той перебіг подій, який ми бачили. Незважаючи на всі можливі провокації, незважаючи на песимістичні прогнози, на сподівання того, що все може закінчитися насильством, або людям все це набридне і вони розійдуться, ми бачили надзвичайно дивовижну атмосферу, яка дійсно нагадувала атмосферу перших часів християнства. Що було те наметове містечко, як не те, що можна назвати християнською агапою? Коли всі, що хто мав, приносили, ділили між собою. Багаті і бідні, ті хто мав зовсім мало і ті, хто мав дуже багато, – всі вони вкладали від щирого серця, щоб відстояти спільну перемогу. І саме тому Господь благословив цю справу, тому що вона була мирною. Ми бачили вияв сили духу українського народу і це найголовніше, що український народ виявив силу свого духу.

— „Помаранчева революція” винесла тему України на перші шпальти світової преси. Багатьма згадувався активний релігійний чинник на виборах. Творилися карти поділу нашої держави на політично-конфесійні зони. Але світ також відзначив і надзвичайно мирний характер подій протесту. У зв’язку з цим, яку роль, як на Вашу думку, може сьогодні Україна відіграти на світовій арені в духовному плані?

— Україна за два місяці „Помаранчевої революції” для свого представлення у світі зробила більше, ніж всі уряди і керівники держави протягом всього часу незалежності. Згадаймо, для прикладу, яке відношення до пересічних українців було в пересічних поляків ще півроку тому. Згадаймо, як нам намагалися ззовні накинути проблему конфлікту між воїнами УПА і Армією Крайовою, згадаймо як послідовно роздмухувався конфлікт довкола цвинтаря Орлят. Все робилося для того, щоб розсварити два сусідні народи. І ми бачимо, що „Помаранчева революція” кардинально змінила ставлення поляків до українців. Це можна судити наіть по тому, що незважаючи на святкування власного Різдва, що для поляків є святою справою, тисячі з них приїхали в Україну на вибори. Тобто вони вважали, що допомогти сусідньому народу є важливішим, ніж відсвяткувати своє найголовніше сімейне свято.

Цим самим український народ показав силу духу і свій потенціал. І якщо ті політики, які на хвилі цієї духовної сили перемогли, вони будуть далі правильно і послідовно відстоювати те, що саме на духовних ідеалах повинна ґрунтуватися побудова суспільства, що спочатку духовність, а потім відсотки ВВП, спочатку мораль, а потім ріст економіки, — тоді Україна буде процвітаючою заможною країною, регіональним лідером, не останньою державою у світі, значним духовним центром і християнським, і загальнолюдським. Бо навіть вже зараз можна бачити, навіть в ті перші місяці нового життя в Україні, що Україна стає своєрідним політичним лідером для поки що невеликого числа країн. Так само вона може стати лідером духовним, тому що ті процеси, які відбувалися в Україні, для багатьох були незрозумілі, а для багатьох навіть дуже дивні. Люди у світі хочуть навчитися, чому народ тут вийшов на майдан, чого він добивався і як він цього домігся, чого люди прагнули, і заради чого жили. І тому суспільна трансформація, яка відбувається, я переконаний, буде відбуватися далі у позитивному ключі. А те, якою стала українська нація тепер, я думаю, є найкращим гарантом того, що минуле в історії України ніколи не повториться. Тому що, якщо якийсь політик чи державний діяч спробує повернути до старих методів ведення політики і керування, цей народ йому вже не дозволить цього робити.

І взагалі я переконаний, що в історії України ці місяці були ключовим, поворотним моментом, тому, що до цього часу українці дуже вміло показували як вони можуть ділитися, як вони можуть боротися один з одним, як вони можуть з одного боку віддавати життя за Україну, а з другого боку, своїх же рідних братів і сестер продавати за гроші. Коли навіть серед патріотів часто так є, що де два українці, там три гетьмани. Зараз народ показав, що він може жертвувати самим собою, заради свого майбутнього. І політикам, і державним діячам слід у того народу, який вони представляють, навчитися жертвувати, жити, жертвуючи щодня собою.

— До виборів 2004 року співпраця між Церквами була, але найчастіше тоді, коли держава їх для цього збирала чи навіть змушувала. Був і приклад добровільної співпраці наприклад, у Нараді християнських Церков. А на майдані вони зблизилися спонтанно. І не тільки християни, але і мусульмани, юдеї. Разом вони молилися Богу. Правда, наше телебачення чомусь проігнорувало спільну молитву, але це був дійсно великий акт. І це справді дуже феноменальне явище для України, яка звично славилася своїми розколами, про що ми вже говорили. Отже, яке значення в духовному плані мала ця спільна молитва, єднання власне вищої церковної єрархії? І наскільки ця єдність збереглася після революції, чи є десь продовження бажання щось разом творити?

—Я переконаний, що той досвід співпраці, який був накопичений Церквами, відіграв одну з ключових ролей, був одним з ключових моментів тих подій, що відбувалися в Україні наприкінці листопада і на початку грудня. Тому що, як би ми не мали такого досвіду, то навряд чи би вже до вівторка 23 листопада ввечері, першого тижня майдану, ми могли би оприлюднити звернення, підписане керівниками практично всіх найбільших християнських Церков України. У ньому було чітко сказано дві важливі речі. По-перше те, що відбулося під назвою голосування не є голосуванням, а є фальсифікацією, а Церква проти фальсифікації, бо не може приймати неправду, а не тому, що було оголошено переможцем того чи іншого кандидата. А друге, що Церква з народом, Церква не з політиками, Церква не з тими чи іншими діячами, а саме з народом. Я думаю, що ця річ дуже сильно вплинула на подальший перебіг подій.

Я дуже добре пам’ятаю саме той вечір, тому, що якраз мені довелося виголошувати це звернення зі сцени на Майдані Незалежності. Ввечері я прямував туди і мав намір якимось чином його оприлюднити, але я не знав як воно відбудеться. Коли я підійшов, там було кілька рядів охорони. Я підійшов до охоронців, сказав, що маю звернення від керівників Церков, і мене так по етапу від одного периметру до другого пропускали. Якраз у цей час закінчив виступати Віктор Андрійович і практично закінчувала виступати Юлія Володимирівна Тимошенко. І в цей момент оголосили про те, що зараз всі ідуть до адміністрації президента. Це був день, коли у парламенті Віктор Андрійович поклав руку на Острозьку Біблію і прийняв присягу президента. Ситуація була дуже нервова і напружена. Можна було очікувати всього, чого завгодно, у тому числі штурму адміністрації президента. Відповідно і у людей був настрій дуже напружений, тому що ніхто не знав чого очікувати. І у тих, хто стояв на сцені на майдані, теж був напружений стан. Якраз у цей момент я прийшов із зверненням від керівників Церков.

Знаючи вже по попередніх контактах певних політиків, я зміг потрапити на сцену. Тоді Віктору Андрійовичу передали, що тут є звернення керівників Церков. Але там уже пішов процес оголошення того, що зараз ми колоною будемо іти до адміністрації президента і треба зробити прохід для того, щоб президент України Віктор Ющенко пройшов до свого робочого кабінету і так далі. І все. Починає грати музика. У цей час мене якраз підвели до Віктора Андрійовича і показали звернення. Він сам особисто зупиняє, просить виключити музику, каже почекати, що зараз батюшка скаже, а потім все інше. Хоча мені деякі політики говорили: „Ви розумієте, що в нас кожна хвилина дорогоцінна, бо тут така ситуація, що треба іти до адміністрації президента”. Але Віктор Андрійович зрозумів цінність саме цих слів, які там мають бути сказані і цінність того, що Церква скаже своє слово. І я виголосив ці слова. Саме після звернення керівників Церков люди пішли до адміністрації президента, яку вони не брали штурмом. Саме після цих слів, які були схвально сприйняті, люди відчули, що Церква дійсно з народом.

З наступного дня ми почали молитися, через день ми вже молилися спільно. Микола Томенко кожен ранок на майдані починав з того, що говорив: „Для того, щоб всім продемонструвати, що ми мирні люди, що ми хочемо тільки добра, що ми з Богом у серці, ми починаємо цей ранок з молитви”. І ми дійсно молилися. Це не можна назвати спільною молитвою нас як представників Церков, тому що з певних канонічних причин не можуть представники різних конфесій молитися разом. Але ті люди, які стояли на майдані, вони молилися, почергово вимовляли молитву.

Ми бажали просто не стільки звершити богослужіння, скільки продемонструвати, що якщо ми, представники різних конфесій, між якими об’єктивно існують і непорозуміння, і є якісь проблеми, але стоїмо тут разом, то і народ має бути разом, незважаючи на те, які б не були між ним поділи. Ми тут разом і ми намагалися бути прикладом для народу, щоб він теж був разом. І я переконаний, що цей момент духовного єднання, який був на майдані, був дуже важливим. Приїздили з Грузії релігійні діячі, які розповідали, що в Грузії ситуація була значно складнішою. З одного боку там релігійність населення вища, ніж в Україні і Православна Церква там має статус практично державної, вона має особливий конституційний договір з державою. Але з іншого боку, там Православна Церква свою позицію висловила тільки вже в останні дні тих подій. І через це авторитет Церкви дещо підупав. Тому вони були дуже щасливі, що у перші ж дні подій в Україні Церква, причому не одна, не дві, а багато Церков, сказали своє слово.

Також для нас, особливо для мене, як православного священика, дуже важливо було зняти той негатив, який існував у суспільстві по відношенню до Православної Церкви з огляду на участь певних представників Московського Патріархату в агітаційній кампанії. Люди бачили по телебаченні листівки, приходили до храмів, а їм замість проповіді про Христа розказували про одного гарного кандидата, а іншого поганого, за одного голосуйте, за другого не голосуйте і так далі. Багато з них сприймали це, як голос Церкви, і цим авторитет Церкви понижувався. Тому люди повинні були побачити, що то не є голос Церкви, що то є справа окремих „політиків у рясах”, а не думка Церкви. І що Церква тут, на майдані, Церква з народом.

Я можу засвідчити, що на майдані жодного разу не назвав прізвище Віктора Ющенка, я жодного разу не сказав, що він наш президент, або що голосуйте за нього. Тому, що це би була агітація, а я поважаю закон, я не можу і не маю права агітувати. Проте я постійно говорив про те, що правда переможе, про те, що якщо ми з Богом в серці, якщо ми прагнемо виконувати Божі заповіді, ми повинні бути мирними людьми, ми повинні виявляти любов до всіх, ми не повинні допускати насильства, ми повинні бути чемними один до одного, допомагати один одному. Те саме говорили інші люди. Всі ці духовні речі давали людям силу стояти не зважаючи ні на що, а з іншого боку давали людям силу не піддатися духові зла.

Я впевнений, що хтось цього і не дуже помітив, або не хотів помічати. І в нас традиційно є, особливо серед засобів масової інформації, таке на пів зневажливе ставлення до Церкви. Коли якісь церковні питання, то це питання п’ятого, шостого плану. Ніхто не думає, що духовне є все таки первинне в людському житті. Воно відіграло свою роль. І те, що Церкви знайшли в собі сили і можливість бути разом, показати тим людям приклад, як можна бути разом незважаючи на різницю, це теж дуже важливий, своєрідний крок для України і для українського релігійного середовища.

Наскільки я проінформований, таких неофіційних, добровільних об’єднань релігійних організацій в якісь міжконфесійні структури, які існують в нас в Україні, ні в Європі, ні в тій самій Росії немає. Існують, можливо, у якихось вузьких інтересах, або, навпаки, дуже широких, таких, як Європейська Конференція Церков або Всесвітня Рада Церков. Але, вони як ми бачимо, мало ефективні у своїй діяльності. А тут, якраз, ми спробували і пробуємо далі своїм прикладом поставити новий акцент в екуменізмі. Замість того, щоб шукати єдності у віросповіданні, у догматах, у богослужінні, у молитві, ми намагаємося знаходити і знаходимо єдність у відстоюванні духовності та моралі в суспільстві. Тому що духовні та моральні цінності для переважної більшості християн є одні і ті ж самі. Євангельську мораль і православні, і католики, і протестанти розуміють однаково. І те, що ми бачимо у суспільстві, це є порушенням моралі і з цим треба боротися. Тому об’єднуючи наші зусилля, ми намагаємося боротися. А те, що протягом цього передвиборчого часу Нарада представників християнських Церков і керівники Церков, які підписали декларацію про створення цієї Наради, видали вісім різних послань, звернень, листів — я думаю, це теж був свій камінчик, покладений у фундамент нової України. І якщо хтось думає, що Церква і релігія в українському суспільстві в майбутньому будуть відходити у небуття, або що якісь там західні чи секулярні цінності будуть брати гору, — я переконаний, що такого не буде. Україна, яка мала наслідком духовного відродження „Помаранчеву революцію”, якщо вона буде далі духовно відроджуватися, вона буде мати ще кращі наслідки, ще кращі результати.

— Ви згадали про Нараду християнських Церков. Як зараз виглядає діяльність цього об’єднання, чим зараз живе, чим займається?

— Зараз найголовнішим є питання подальшого вироблення бачення державно-конфесійних відносин. Тому і учасники наради, й інші ключові релігійні конфесії в Україні переконані, що з відходом старої державної системи не може зберігатися вибудувана нею система державно-церковних відносин. І тому ці інституції, які існували, вже не можуть залишатися у тому вигляді, в якому вони були. Але, що буде? Як буде? Це Церкви хвилює і тому вони хочуть бачити, знати відповіді на ці питання і брати певну участь у виробленні рішення.

Тому зараз одним із ключових питань для наради, і не тільки для наради, є організація плідної співпраці для проведення зустрічей із Президентом України у форматі Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. З одного боку, щоб глава держави зміг безпосередньо до керівників релігійних організацій донести своє бачення державно-церковних відносин у новій Україні. З іншого, щоб керівники релігійних організацій змогли безпосередньо донести до Президента України ті питання і ті проблеми, які хвилюють всі релігійні організації, або кожну організацію зокрема.

І ми бачимо певні позитивні сигнали з боку держави, які вказують на те, що держава готова до того, щоб активно співпрацювати з релігійними організаціями в цих питаннях. Ми сподіваємося на те, що при реформуванні державно-церковних відносин, — яка є не ключовою для існування релігійних організацій, але дуже важливою, — будуть враховуватися і думки самих релігійних організацій. Держава щодо Церкви може займати три позиції: 1) вона може або сприяти їй у духовному служінні суспільстві, 2) або бути інертною і не звертати уваги на те, як Церква займається чи не займається, є в неї можливості чи нема, що вона робить чи не робить, 3) або заважати Церкві виконувати своє духовне служіння. Так ось в радянський час держава заважала виконувати духовне служіння. Під час попередніх років незалежності України держава швидше була інертною до цих питань. Вона певним чином залагодила гостроту певних конфліктів і на цьому закінчила, зберігаючи певний статус-кво.

Сьогодні ми бажаємо, щоб держава сприяла в рамках Конституції та законів релігійним організаціям допомагати самій державі духовно і морально відроджувати Україну. Ми не хочемо ніяких преференцій, ми не хочемо того, щоб якусь конфесію виділяла держава, а якісь принижувала. Ми, Київський Патріархат і Патріарх Філарет особисто, категорично багато разів наголошував на тому, що в Україні всі конфесії мають бути рівні перед законом. Жодна конфесія не повинна бути над законом, або під законом. Всі мають бути рівні перед законом і до всіх держава має виявляти рівне відношення, встановлене законом. Ми хочемо, щоб держава була партнером Церкви, а Церква партнером держави у тих питаннях, у яких власне Церква є найбільш фаховою і компетентною. Це питання моралі, духовності, виховання, підтримання традиційних духовних цінностей українського народу. Ми хочемо донести до держави це наше бачення, щоб держава на нього відгукнулася. Саме така наша міжконфесійна праця зараз спрямована на те, щоб інтенсифікувати і зробити плідним діалог між релігійними організаціями, між християнськими Церквами в першу чергу і державою.

— Чи йде процес розширення наради Церков? Чи є якісь нові організації, які би хотіли залучитися до неї?

— Іде і досить активно. Якщо на початку створення Наради, у грудні 2003 року, було всього шість конфесій, які підписали декларацію, то за цей час до наради приєдналися Українська Лютеранська Церква, Всеукраїнський Союз євангельський християн-баптистів на чолі з Григорієм Комендантом і Українська Православна Церква (Московського Патріархату). Є певна зацікавленість з боку Німецької Євангелічної Лютеранської Церкви у тому, щоб взяти участь у Нараді.

З іншого боку, наше бачення таке, що ми не можемо бути дублерами Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій. Ми не є лобістською структурою, через яку якісь релігійні організації хотіли б лобіювати свої інтереси перед державою. І тому участь в роботі Наради передбачає активність, а не просто використання імені чи можливостей. Ми не женемося за тим, щоби зібрати якомога більше релігійних організацій до нашої ради, не хочемо принести в жертву кількості якість роботи. Ми намагалися плідно працювати, регулярно зустрічалися, щонайменше два-три рази на місяць, в нас проходили практичні робочі зустрічі, наради. Щонайменше раз на кілька місяців відбувалася зустріч керівників Церков, постійно видавалися документи з певних актуальних питань. Це були загальні питання духовного життя українського народу, як от справа голодомору, були і питання запровадження нового способу реєстрації громадян. Ми видали звернення на захист життя і ми плануємо інтенсифікувати роботу в цьому напрямі вже з новим урядом і з новим державним керівництвом.

Я переконаний, що саме така ефективність повинна зберігатися і надалі, це власне те, чого бракувало Всеукраїнській Раді Церков і релігійних організацій. Бо, нажаль, у цього органу такого міжконфесійного і державно-конфесійного ядра, робочої групи не було, не було тих, хто би безпосередньо займався підготовкою певних рішень або напрацюванням певних думок, акумулюванням проблем, які потребують розв’язання. Власне тому ця структура була такою собі напівмертвою. Ми хочемо, щоб ця структура була реформована. Ми не хочемо дублювати і ми не хочемо підміняти її. Вона, тобто Рада, на мою думку, буде мати все таки інші функції, які для неї є природними. А це канал зв’язку між релігійними організаціями і державою.

Існують пропозиції, щодо того, щоб існувала така консультативна нарада при Президентові України за його участю та чільних керівників держави. А наша Нарада — суто неформальний орган, який буде надалі продовжувати працювати над тими питаннями, які хвилюють християнські Церкви і в яких християнські Церкви бачать потребу подати спільний голос до суспільства.

— Владика Всеволод Майданський на зустрічі з Президентом України 23 березня виступив із заявою, що Константинопольський Патріархат визнає канонічною територію Московської Патріархії станом до 1686 року. Які це може мати наслідки для України, і не тільки для Православної Церкви?

— Перш за все, я б хотів поставити певні акценти. Слід знати традиції грецької Церкви і взагалі грецької цивілізації. Що певні речі і певні заяви можуть мати або одні, або інші наслідки. Тому зараз ми в очікуванні того, як будуть розвиватися події далі. Тому що я, наприклад, особисто, не вважаю цю заяву сенсаційною, бо це є повторенням попередніх заяв, ця позиція зафіксована в документах. Поки що, скажімо, це є заява архиєпископа Всеволода, це не є заява Патріарха Варфоломія, це не є заява Священного Синоду у теперішньому складі.

Це не є документ — це є заява, складена Президенту. Але ця позиція також зафіксована у Томосі, наданому Православній Автокефальні Церкві Польщі у 1924 році, де просто в констатуючій частині вказано, що приєднання Київської митрополії до Московського Патріархату відбувалося не за приписами канонічних правил. І далі Патріарх розвиває думку, що він у повному праві визнати автокефалію Православної Церкви у Польщі. Ця сама позиція була висловлена у 1990-му році у листі блаженної пам’яті Патріарха Димитрія Константинопольського до Патріарха Алексія, де він, не прямо, але сказав ті самі слова, що наша свята, велика Церква Христова визнає канонічні межі Церкви Московської у кордонах 1589 року. Тобто в кордонах на час встановлення патріаршества і визнання автокефалії цієї Церкви. Ця позиція озвучувалася і ця думка звучала вже у 2000-2001 рр. Тоді ми також були свідками сказаного Константинопольським Патріархатом, що він вважає Україну своєю канонічною територією. Те, що ця думка знову підтвердилася, нас дуже втішає.

Дуже добре, що Константинопольський Патріархат так чітко і голосно устами свого чільного представника заявляє про те, що саме він є Церквою-матір’ю для Української Церкви. Саме він є тою церковною інституцією, яка має повноваження розв’язати ці проблеми, які існують в українському православ’ї. З іншого боку, дуже важливо, щоби дехто не витлумачив такі заяви як спробу або амбіції чи бажання Константинопольського Патріарха сформувати свою власну юрисдикцію в Україні. Ми вже бачимо як кілька років поспіль в певних православних колах мусується думка про те, що необхідно нам ще одну юрисдикцію — Константинопольського Патріархату в Україні. Навряд чи це принесе вирішення українських питань, скоріше навпаки, воно їх ще більше заплутає, загострить, замість вирішення проблема буде тільки розростатися. Але, як ми бачимо, що ситуація рухається в інакшому напрямку, а саме: якщо раніше Константинопольський Патріархат координував і якось погоджував свої кроки щодо України з Московським Патріархатом, то тепер делегація Константинопольського Патріархату, яка прибула в Україну і зустрічалася з Президентом, робила це без дозволу чи якоїсь санкції з Московської Патріархії. Я думаю, що саме цим була викликана така заява самого архиєпископа Всеволода, тобто він цим хотів підкреслити, що Константинопольський Патріархат і Патріарх Варфоломій не вважають за потрібне надалі так пильно і уважно дослухатися до всіх думок, які будуть звучати з Москви, тому, що межі юрисдикції цієї Церкви проходять на північ від Чернігова і Сум. І тут повинні розв’язувати ці питання зовсім інші єрархи.

Я сподіваюся, що ця позиція знайде своє продовження, що делегація, яка була в Україні, результати своєї роботи повезе до Константинополя, де вони будуть представлені на судження Синоду, на судження Патріарха і за результатами цієї делегації, будуть прийняті можливо якісь ще більші важливі і радикальні рішення. Я глибоко переконаний в тому, що з одного боку в нас є обнадійливість у динаміці процесу унормування життя Православної Церкви в Україні. А з іншого боку ми повинні пам’ятати, що все в руках Божих, як Господь схоче, так і буде. Якщо буде його воля, то з бажанням Москви, чи без бажання Москви автокефалія Київського Патріархату буде визнана. Якщо ж не буде його волі, то навіть якщо всі єрархи всіх Православних Церков світу будуть цього бажати, проти волі Божої це бажання не здійсниться. І тому ми, в першу чергу, покладаємо свою надію на Бога.

— Чи справді УПЦ КП так залежить на визнанні Вселенським Православ’ям?

— На мою думку, зараз Константинопольський Патріархат більше зацікавлений у визнанні Київського Патріархату, ніж сам Київський Патріархат. Ми зацікавлені в тому, щоб бути визнаними, ми хочемо бути визнаними, щоб мати нормальний статус у Вселенському Православ’ї і мати нормальне спілкування з іншими Православними Церквами. Тому, що Українська Церква потенційно найбільша Православна Церква за кількістю віруючих і парафій у світі. І зараз вона є однією з домінуючих за такою кількістю. З іншого боку, ті 15 років існування в теперішньому статусі довели, що наша Церква цілком життєздатна і вона може ще проіснувати і рік, і два, можливо і більше, скільки буде треба. Інші помісні Церкви добивалися визнання своєї автокефалії значно довший час. Елладська Церква майже 30 років, Болгарська – 75 років, Російська Церква взагалі – 141 рік. І тому це не є для нас такою найвизначальнішою проблемою.

Ми з усвідомленням розуміємо, що найважливіший фактор визнання Київської автокефалії – це наша власна праця. Наскільки Церква буде міцною, духовно впливовою, духовно авторитетною в Україні, наскільки вона буде дійсно відповідати своєму статусу, настільки вона і буде наближена до визнання. Мені в цьому плані подобаються слова блаженної пам’яті Патріарха Мстислава, який говорив: „Навіщо нам ганятися за визнанням, ми повинні спочатку самі себе визнати”. От якщо ми утвердимо самі себе, бо ніхто нам з зовні не допоможе.

І це марна справа, і марні сподівання деяких єрархів, деяких священиків на те, що приїде десь із-за океану, чи із-за моря хтось і всіх нас помирить, і всі наші проблеми розв’яже. Не приїде, не розв’яже і не помирить. Якщо ми самі не помиримося, то цього не буде. Я розумію, що можливо у когось є сподівання на те, що хтось із-за океану очолить якусь церковну структуру і це буде дуже добре. Для Церкви це не буде добре, тому що чим єрарх від своєї пастви і від того духовенства, яким він керує, далі, тим, я думаю, для цієї пастви, для цього духовенства є гірше, а не краще. Такі сподівання виглядають більш лукаво. Тому що буде така ситуація, що буде хтось авторитетний на чолі нас стояти, а ми собі як робили, що хотіли, так і будемо робити. Тому, що до Бога високо, а до патріарха, чи митрополита, чи єпископа далеко. І тому це не вихід і це не розв’язання проблеми. Розв’язання проблеми може бути тільки і виключно на основі нашого порозуміння, нашої спільної праці, а всі зовнішні чинники можуть або сприяти цьому, або навпаки заважати цьому.

Константинопольський Патріархат сьогодні перебуває в такій ситуації, яка якраз є сприятливою для того, щоб він був більш активним в українських питаннях. Москва дуже активно і гостро бореться за першість у світовому православ’ї, вона плете інтриги. Найяскравіший приклад, це спроби висунути архиєпископа Христодула Афінського як лідера всіх греків. Хоча, прекрасно відомо, що в Афінах тому і нема патріарха, що які б не були державні кордони, але греки вважають своїм патріархом і главою своєї грецької Церкви того патріарха, який є у Константинополі. Москва робила певні кроки, щоб підтримати, підігріти думку, що Афінський архиєпископ має бути Афінським Патріархом. Це була інтрига, направлена прямо проти Константинополя. І те, що архиєпископ Христодул пішов на конфлікт з Константинополем щодо так званих північних митрополій, я переконаний, що це не було без підтримки Москви, яка Христодулу це обіцяла. Але ця спроба провалилася.

Я знаю, що були певні кроки щодо Єрусалимської Патріархії з боку Москви, щоби стимулювати амбіції Єрусалимського Патріарха. Це було раніше, не знаю як зараз. І зараз звучали заяви щодо першості Константинопольського Патріарха, що він мав першість колись, тому, що це була столиця Візантійської імперії. А зараз імперії немає, тому і першості не повинно бути. А хто має бути першим? От нехай буде Єрусалимський Патріарх, тому що він є Патріархом того місця, де постраждав сам Господь Ісус Христос. От така висувалася теорія, яка, можливо, і гріла комусь в Єрусалимській Патріархії серце. Але, знову ж таки, вона була спрямована проти Константинополя. Й інші подібні речі робилися і робляться Московською Патріархією для того, що б втілити в життя теорію старця Філофея, що Москва — третій Рим. Але Патріарх Варфоломій чітко визначив своє ставлення до цієї теорії. „Дурна, зарозуміла і нечестива”, – саме так він її охарактеризував в своїх листах, направлених минулого року з приводу тих заяв, які робилися на восьмому Всесвітньому Російському Народному Соборі Патріархом і деякими іншими діячами. І хоча Московська Патріархія постійно намагається реалізувати план – Москва – Третій Рим, що реально загрожує авторитетові Константинополя у світі, ми сподіваємося, що і як раніше ці плани розсипалися в ніщо, так і тепер вони розсиплються в ніщо.

Зміни, які хоче внести Москва в уклад світового православ’я, є дуже небезпечними. І Константинопольський Патріарх вказує, що ті основи, на яких хоче збудувати Московська Патріархія життя світового православ’я, вони є не Христоцентричні, а феодальні. Тут Патріарх захищає не стільки самого себе, свій авторитет, скільки власне вселенське православ’я. О тут якраз важливо, що Українська Церква є одним з ключових питань. І якщо Київський Патріархат буде визнаний як помісна Церква, то в не дуже довгому часі, це буквально кілька років, він остаточно утвердиться як домінуюча Православна Церква в Україні. Я переконаний, що коли Київський Патріархат буде визнаним, то переважна більшість, щонайменше 50, а то і більше відсотків єпископату та парафії духовенства Московського Патріархату перейдуть в УПЦ КП. Якщо так станеться, то тоді на амбіціях Москви як третього Риму, можна буде поставити великий, жирний хрест. І таким чином вважати, що православ’я на деякий період буде забезпечене від того, щоб амбіції певних московських політиків розхитували його і намагалися перевернути.

Щодо порозуміння з самим Московським Патріархатом, я переконаний, що які б не були гострі проблеми і суперечки між Київським і Московським Патріархатами, пройде час, відійде, можливо, навіть ціле покоління тих церковних діячів, які власне зав’язані в ці гострі суперечки, і порозуміння буде. І приклад, як зараз Московська Патріархія і Російська Православна Церква Закордоном шукають шляхи до порозуміння, сідають за один стіл переговорів і ведуть предметну дискусію з певних питань. Це наочне підтвердження моєї думки, тому що полеміка 30-х, 40-х, 50-х років між цими Церквами була, можливо, ще гострішою, ніж зараз між Київським і Московським Патріархатом. Але це не завадило їм знаходити бажання порозумітися. А щодо самої Російської Церкви, то їй би варто було замість того, щоб намагатися впорядковувати життя в Україні, якось взятися за остаточне упорядкування духовного життя у себе в державі. Тому що страшна демографічна криза, яка насувається на Росію, де Державний комітет статистики офіційно називає, що за оптимістичним прогнозом через 40 років населення Росії буде близько 80 або 90 млн., а за песимістичним – 75, тобто, зменшиться на половину. Там є багато інших проблем, існує старообрядництво, яке до революції називали розколом, і яке за більш ніж 300 років так і не подолане. Я думаю, там московським єрархам є велике поле праці для прикладення своїх талантів, для того, щоб дбати про свою паству, свою державу і свій народ. А в Україні ми завжди готові до того, щоб мати братерські, дружні стосунки, стосунки Церков-сестер на основі рівності.

Ніколи Московська Церква не буде Церквою-матір’ю для України, тому що колиска руського християнства в Києві, матері міст руських, в Києві князь Володимир хрестив Русь. Не може бути Церква, заснована київськими місіонерами, матір’ю для самої цієї Церкви. І тому власне провалюються всі спроби Москви порядкувати життям в Україні, бо вони засновані не на дусі християнської любові, а на мирських началах владолюбства і політики. А все, що засноване на владолюбстві та політиці, воно противне духові Христової Церкви, а те, що противне духові Христової Церкви, не буде мати ні тривалості, ні сили і рано, чи пізно розсипиться.

Київ, 26 березня 2005 року

Розмовляв Тарас АНТОШЕВСЬКИЙ