"Людина, яка заражена ворожнечею – це хвора людина. Комунізму немає, а хвороба залишилась"

Інтерв’ю з відомим дисидентом-правозахисником, головним редактором часопису „Наша Віра” Євгеном СВЕРСТЮКОМ

Розмова присвячена темі примирення і порозуміння в українському суспільстві

— В Україні так і не відбулось процесу об’єктивного оцінювання і засудження радянського тоталітарного режиму. Ще багато хто відверто прославляє сталінський режим, заперечує факт Голодомору і т.п. Часто можна побачити, що іде процес ніби відбілювання минулого. А коли заходить мова про необхідність примирення, то однією з думок є така, що для цієї справи ми маємо закрити очі на минуле, не згадувати про нього. Чи ми можемо нині пожертвувати пам’яттю заради миру і спокою?

— Я вважаю, що питання потрібно ставити по-іншому... Адже справа не тільки в пам’яті, справа у відсутності належної інформації і справа в відсутності належної позитивної атмосфери для тієї інформації, яку приховували від людей.

Як правило люди прокидаються і розумово, і емоційно, коли дізнаються, що їх обманюють. Так було з Аллою Горською, коли вона дізналась правду про своє українство, що від неї приховували правду... Тоді вона стала дисиденткою. Так було з багатьма українцями на Донеччині.

Якби мова була лише про пам’ять, то тоді можна було б людей типу Петра Симоненка залишити з їх пам’яттю і не мати клопоту. Насправді пам’ять того краю (Донбасу — ред.) глибока і змішана, багато людей втекло в той край від репресій чи пережили голодомор, вони приховували від себе знання і ставали лояльними, а від їх імені говорили кримінальні, партійні елементи. А сьогодні їм дали концепцію про боротьбу двох цивілізацій в Україні, і їм здається, що вони мають підґрунтя своєї ворожості.

Насправді це є ворожість, яка притаманна комуністичному режиму і закладена в теорії „класової боротьби”. За якою не було реальних класів, а було бажання порізнити народ і внести в масу ворожі настрої один проти одного. На цьому ґрунті й відбувалось „викриття ворогів народу”, виділених з-поміж самого народу. Цю хворобу, цей вірус ворожнечі підтримують нинішні наступники комуністів (маю на увазі не тільки комуністичну партію, а всіх, хто використовує це), бо це їм вигідно і це дає збетонований електорат. Людина, яка заражена ворожнечею – це хвора людина. Комунізму немає, а хвороба залишилась.

— Чи готове наше суспільство сприйняти правду про минуле?

— Починати потрібно з того — чи готова людина пізнати правду? І звідси, чи готове суспільство?

Людина мусить пройти через страждання, щоб дійти до покаяння. Людина, яка перейшла від номенклатурного статку до посткомуністичного збагачення не є готова, щоб щось прийняти. Суспільство потрібно готувати до такого сприйняття. Цим мала б зайнятись Церква. Але це може тільки справжня християнська Церква, а не політизована Церква, яка по суті є заміною більшовицької ідеології на „православну”.

Але на сьогодні ніхто не займається цією підготовкою. А сили, які працюють на порізнення в ім’я збереження класових інтересів, є більшими ніж філантропічні – миротворчі сили.

— Не позбулося „радянського спадкоємства” і релігійне життя в Україні. Ми бачимо, що церковні діячі нагороджують відвертих атеїстів за ніби підтримку духовності, що особливо часто відбувається перед виборами, як зараз. В той же час, багато хто покладає надію на Церкву, що вона має сприяти примиренню українського суспільства. Як на Вашу думку, чи здатні Церкви на це? І яку роль вони можуть відіграти у цій справі?

— Поняття Церкви потрібно конкретизувати. Потрібно мислити це поняття в єдності з минулим і сучасним. Церква, яка підтримувала гонителів — не покаялась і не змінилась. Тому прямо треба називати це імітацією Церкви. В принципі українські Церкви здатні це робити і вони будуть це робити в міру наближення до справжнього християнського духу, а не фарисейського декларування.

— Чи була б успішнішою в цьому контексті єдина Українська Православна Церква, адже розділення в українському суспільстві великою мірою йде саме по межі розділень в Українському Православ’ї?

— Об’єднану Церкву ми повинні мислити у відповідності з християнським ідеалом. І така Церква здатна покінчити з розпалюванням чвар і повернутись до миротворчої місії.

— В Європі процес секуляризації зайшов доволі далеко. Тому багато хто з європейських діячів каже, що нова християнська духовність має прийти з Центральної та Східної Європи. Що Україна може сьогодні навчитися від Європи і що може сама їй запропонувати?

— На сьогодні Україна мала б навчитись коректного вживання понять і чесного мислення. Не замуленого кон’юнктурою і програмованого брехнею, через яку пройшло 4 покоління.

Коли відбувались міжконфесійні чвари, то саме європейці нагадували нам, що між християнськими Церквами, в принципі, не може бути ворожнечі. Іноземні кореспонденти навіть не записували скарг однієї конфесії на іншу.

У церковному житті Захід дав нам уроки елементарної порядності. Не випадково, священики і єрархи, що приїхали з Заходу, дуже відрізнялися від єрархів, що пройшли совєцьку школу.

Ми ж зі свого боку можемо запропонувати Заходу приклад громадської щирості, жертовності, природного потягу до релігії. Тобто того глибинного, що не втрачено під тиском безбожного режиму. Ми можемо познайомити Захід з прикладами збереження віри в умовах жорстоких гонінь, яких Захід не знав.

Але поки що ми не маємо мало тих напрацювань (в розбудові релігійного життя), які були б цікаві для людей Заходу.

— Міжнародний форум примирення і порозуміння проходитиме 21-23 вересня в Києві. Які Ваші очікування від нього? Що він може принести для України та нашого суспільства в цілому?

— Форум не вплине на позиції Церкви і єпископату. Але він може посіяти добрі зерна в свідомості людей, які матимуть нагоду ознайомитись з новими християнськими ідеями.

— І на останок, як в Чернишевського, що робити, щоби наше суспільство знайшло в собі сили і бажання дійти до порозуміння?

— Лупайте цю скалу, нехай, ні жар, ні холод не спинить вас...

Потрібно скрізь і всюди розбивати закаменілі стереотипи. Пробуджувати живий дух віри, в світлі якого розсівається темрява й ненависть.

У суспільстві потрібно відроджувати й культивувати дух любові. Бо тільки на такому ґрунті можлива миротворчість.

Розмовляв Анатолій БАБИНСЬКИЙ,
Київ, 12 вересня 2007 року