Закінчення. Початок у № 3.
Факти ці досить промовисті. Звичайні у сьогоднішньому громадсько-політичному житті країни, вони допомагають побачити нове обличчя віруючих, які своїм відкритим ставленням до «миру» готують майбутні, більш дійові стосунки п’ятидесятницької церкви й суспільства, піднімають їх на якісно новий щабель. Ця відкритість — вимога часу. Адже, як зазначає радянський дослідник Ю. П. Зуєв, «провідною тенденцією еволюції соціально-політичної орієнтації релігійних організацій в СРСР сьогодні є поглиблення відкритого і позитивного ставлення до соціальної реальності... Насамперед необхідно мати на увазі, що відокремлення церкви від держави не веде за собою «відокремлення» її від політики... Очевидно, що в ході демократизації основ життя радянського суспільства, зростання громадянської самосвідомості людей активність віруючих у рамках общини і в суспільстві — від імені общини — зростатиме» (Зуєв Ю. П. Религиозные объединения и верующие в условиях демократизации советского общества. — Филос. науки, 1988, № 4, с. 14, 15). Ті процеси, що ми їх спостерігаємо у п’ятидесятництві, наочно підтверджують сказане.
А що ж віруючі? Як бачимо, мирська орієнтація п’ятидесятників дає можливість багатьом з них долати інфантильність своєї соціальної позиції, сприяє такій самореалізації, яка виходить за рамки сектантського типу діяльності.
У зв’язку з цим важливо також з’ясувати питання про екстремістські прояви. Ще недавно наявність їх у п’ятидесятництві не викликала сумніву. Релігійний екстремізм — явище об’єктивне, зв’язане з кризовим станом у тій чи іншій конфесії. П’ятидесятництво тут не виняток: окремим його лідерам вихід з кризи теж бачився на шляху неприйняття «миру», який виставлявся головною причиною падіння рівня релігійності віруючих, внутрішніх конфліктів в общинах. Одначе подібна реакція на наше бурхливе сьогодення, звична для вузького кола «обраних Богом» віруючих, фанатиків, які протиставляють себе суспільству, в умовах нового етапу функціонування п’ятидесятництва, його гнучкого вписування в суспільні реалії виявилася абсолютно непридатною.
По-перше, як вже зазначалось, на тлі створення регіональних п’ятидесятницьких союзів, а незабаром, цілком імовірно, — і всесоюзного центру вочевидь зменшується кількість незареєстрованих общин, припиняється їх діяльність. По-друге, іде процес поступового ламання психологічного бар’єру у сприйнятті віруючими внутрішньої політики уряду, діяльності місцевих органів влади. Чимало п’ятидесятницьких лідерів тривалий час (і, слід визнати, цілком справедливо) наполягали на тому, що розв’язання питання реєстрації неможливе без прийняття нового, демократичного закону про свободу совісті, який не суперечив би християнським переконанням віруючих. Чи слід називати цю позицію екстремістською? Хіба закон про свободу совісті не повинен повною мірою відображати інтереси віруючих людей? Це стосується також закону про альтернативну військову службу, який має вирішити проблему відмови деяких віруючих юнаків від служби в лавах Радянської Армії. Ясно, що процес «зняття» упередженості віруючих у цих питаннях потребує тривалого часу.
Більш серйозною проблемою є емігрантські настрої серед частини п’ятидесятників. Однак і тут потрібна зміна акцентів. Зважмо на той факт, що значна частина п’ятидесятницьких сімей в нашій республіці, зокрема в західних областях, має родичів за кордоном. Позитивні зміни в еміграційній політиці Радянської держави активізували прагнення деяких віруючих об’єднатися зі своїми рідними. І якщо ми сьогодні змінюємо ставлення до самої проблеми еміграції, проголошуємо свою прихильність до нового політичного мислення, то пора з такої ж оновленої позиції підходити до еміграції віруючих. Її слід розглядати в загальному контексті об’єктивних міграційних процесів, що спостерігаються в усьому світі, враховуючи весь спектр політичних, моральних і матеріальних мотивів виїзду. Здебільшого, як показують бесіди з віруючими, вони є взаємозв’язаними.
Все викладене вище дозволяє зробити висновок про поступову нейтралізацію екстремістських проявів у п’ятидесятництві. Це — процес об’єктивний, зумовлений як ходом перебудови, демократизацією життя в країні, так і оновленням п’ятидесятництва, суспільно-політичною переорієнтацією його прихильників.
Відкритий характер функціонування конфесії зумовив її глибинні внутрішні зміни. Йдеться, передусім, про ерозію специфічних атрибутів сектантського типу релігійності, культової практики, релігійного життя віруючого. Це, у свою чергу, спричинює більш рішучий перегляд церковними лідерами змісту ідейно-догматичного матеріалу, а також зумовлює глибинні якісні зміни буденної релігійної свідомості віруючих.
І тут слід відзначити характерну особливість п’ятидесятництва: його головні догмати є водночас елементами віровчення і культу. Це догмати про хрещення святим духом і дари святого духа (у першу чергу глосолалія — говоріння на «іншомовах»). Все це дає підстави для оцінки п’ятидесятництва як однієї з найбільш містичних протестантських течій: адже вказані догмати «гарантують» віруючому «безпосередній зв’язок з Богом» вже в земному, а не далекому потойбічному житті. Реалізація цієї ідеї в культовій практиці періоду зародження конфесії (або її поширення в окремих країнах) породжувала несподівані екзотичні дійства, колективну екзальтацію, надзвичайну емоційність молінь. Але йдеться саме про сектантське начало конфесії, етапи її становлення, відвойовування позицій у конкурентній боротьбі з іншими течіями. Вона шукала прихильників і створювала для цього нові засоби їх приваблювання. Ними стали й догмат про хрещення святим духом, і глосолалія, що виступали в ролі «видимих знаків», «зовнішніх доказів» істинності п’ятидесятницької віри. Породжені релігійним ентузіазмом перших неофітів, ці догмати, проте, з часом зазнали суттєвих змін.
Сучасні лідери світового п’ятидесятницького руху виступають за переосмислення всього теологічного арсеналу конфесії, його звільнення від фанатичних елементів, надання йому, за висловом відомого західного п’ятидесятницького діяча Фреда Смольчука, «цивілізованого звучання». В нашій країні фактично вже всі п’ятидесятницькі течії відмовилися від буквального розуміння цих догматів, наповнюючи їх символічним змістом. Як зазначають самі п’ятидесятники, хрещення святим духом для них — це стан, що символізує духовне відродження, «зростання в дусі», готовність до майбутнього спасіння; глосолалія — відчуття емоційного піднесення, радості очищувального катарсису, який означає близькість віруючого до Всевишнього.
Однак не слід робити висновок про відмову п’ятидесятницької церкви від своїх догматів: це фундамент її символу віри. Йдеться лише про їх переосмислення, нову інтерпретацію, що, у свою чергу, веде до поміркованості культової практики, всього внутрішнього життя общин, виключення з нього екзальтації. Досить відвідати будь-який п’ятидесятницький молитовний будинок, поспілкуватися з реальним віруючим, побувати в релігійній сім’ї, щоб переконатись у цьому. Такий живий матеріал спростовує оцінки деяких авторів, котрі за традицією приписують сьогоднішньому п’ятидесятництву «масові психози», «бузувірство», «релігійний екстаз».
Вказані зміни засвідчують, з одного боку, розвиток п’ятидесятницької догматичної системи, з другого — зростання релігійно-пізнавальних потреб віруючих. Адже очевидно, що оновлена, раціоналізована, подекуди навіть «онаучнена» інтерпретація догматів, яка робить їх зрозумілішими, логічнішими, співзвучнішими з рівнем освіти сучасного віруючого, а також узаконює сам принцип постійної зміни, «нового прочитання» релігійної віри, є більш привабливою для п’ятидесятників кінця XX століття.
Прагнення до реалізації цього принципу — характерна ознака сучасного обличчя всього світового п’ятидесятництва, в якому, як зазначалось, іде динамічний процес оформлення релігійного інституту. І не лише у структурному, а і в ідейно-догматичному плані. Досить чітко окреслена ця настанова, наприклад, у біблійських лекціях М. Вікстена: «Чи не занадто ще молодим є цей сильний дощ Святого Духа, який почався напередодні цього століття, щоб можна було дати незаперечно вірне, в один і той самий бік спрямоване вчення про всі напрямки Святого Духа?» (Викстен Маури. Основные черты здравого учения. Лахти, 1980, с. 99). Ця думка якраз і відбиває прагнення сучасних п’ятидесятницьких теологів до дальшого формування, удосконалення догматичної системи конфесії. Це відповідає загальнопротестантському ідеалу «постійно реформованої Церкви», взятому на озброєння багатьма християнськими течіями.
Водночас це й свідчення того, що у своєму церковному становленні п’ятидесятництво прагне «підтримки» більш модернізованої, досконалої догматики, отже потребує самореалізації не лише на інституційному, а й на теоретичному рівні. Адже безперечно: раціоналізація релігійного міфа, яку ми спостерігаємо сьогодні в п’ятидесятництві, веде до зниження рівня емоційного включення віруючих у культову практику, до посилення абстрактності їхнього релігійного мислення. І саме такий тип мислення відповідає потребі церковної структури. Остання у своєму прагненні охопити якомога більше прихильників змушена відмовлятися від конкретно-чуттєвих уявлень, роблячи ставку на релігійну абстракцію — стійку, всеохоплюючу, узагальнену сакральну ідею.
Отже, на прикладі п’ятидесятництва «перевіряється» ще одна закономірність еволюції релігії: початковий етап її розвитку пов’язаний з глибоким містицизмом, прихильністю до езотеричних міфів; церковний же етап тяжіє до символізму та абстракції, оперує чітко продуманою, логічною ідейно-догматичною системою.
Нагадаємо ще одну особливість церкви порівняно з сектою: наявність всебічно розробленої, розвинутої ідеологічної програми, яка поряд з власне догматичними елементами включає систематизовану низку політичних, етичних, філософських ідей, спрямованих на формування світогляду віруючих, їх ставлення до реальної дійсності, соціальної практики. Секта натомість прагне ізоляції від «миру», а тому відкидає все, здатне відвернути особу від «чистоти» її релігійного життя.
Що ж до п’ятидесятництва, то в ньому сьогодні відбувається рішуча переорієнтація на мирську, зокрема соціально-етичну, проблематику. І не лише з боку віруючих, що цілком природно, оскільки саме вони є головним об’єктом впливу секуляризованого світу, а й з боку радикально настроєного церковного керівництва. Так, на думку деяких п’ятидесятницьких теологів, справжній християнин сьогодні може поєднувати свій релігійний інтерес з інтересом суспільним, вбачаючи в цьому виконання Божих заповітів: «...бути во Христі не означає бездіяльність... а навпаки — активне, пульсуюче, функціонуюче життя... Користуйтеся і наповнюйтеся світом. Християнин повинен жити у світі» (Чарльз Колдвелл Райрі. Рівновага християнського життя. — Вінніпег — Едмонтон, 1981, с 53, 165). При цьому навіть політичну активність віруючих пропонують оцінювати як свідчення «духовного відродження церкви», її «невичерпних можливостей», ефективності її євангелізації.
Не випадково у багатьох друкованих матеріалах, розрахованих на віруючих, у проповідях, що звучать у п’ятидесятницьких молитовних будинках, дедалі частіше ставляться питання, які ще вчора вважалися зайвими, а то й просто шкідливими для віруючих: участь у боротьбі за мир, у вирішенні глобальних проблем сучасності, в окремих акціях політичного та духовного життя країни.
Знайомство з життям п’ятидесятницьких общин у багатьох регіонах України, узагальнення результатів соціологічних досліджень, проведених у республіці у 80-х роках, особисті спостереження автора під час багаторічних контактів з віруючими дають підстави твердити також і про те, що обличчя сучасного п’ятидесятництва визначають соціально активні особи молодого й середнього віку, з досить високим рівнем освіти і кваліфікації. Маючи широкий кругозір, вони водночас демонструють ґрунтовну релігійну підготовку, глибокий рівень релігійності, виявляють прагнення до релігійної та громадської активності.
П’ятидесятник 90-х свідомо розширює контакти із зовнішнім світом, невіруючим оточенням, вбачаючи у цьому можливість урізноманітити свою місіонерську практику, удосконалити релігійну аргументацію в діалозі з потенційним або реальним опонентом. Словом, ідеться про новий тип віруючого, світогляд якого увібрав у себе ті зміни, що їх зазнає п’ятидесятництво на зламі століть. І хоча процес формування нового типу п’ятидесятника ще не завершився, його наявність переконує: конфесія вступає сьогодні в такий період свого функціонування, який відповідає вимогам еволюції сучасного християнства.
Зробимо деякі висновки. Проведений аналіз дає підстави твердити, що в особі послідовника п’ятидесятництва сьогодні ми маємо справу з типовим представником сучасної протестантської церкви. Це — молода церква, яка і для республіки, і для всієї країни є до того ж новою, оскільки потребує ще свого офіційного визнання — як з боку релігійних кіл, так і невіруючого оточення, громадськості, науковців. Але це визнання неминуче.
Перебуваючи на початковому етапі нової стадії еволюційного розвитку, п’ятидесятницька церква долає окремі пережиткові елементи свого минулого самовідчуження, разом з тим досить швидко накопичуючи все нові атрибути церковності. Цей динамічний процес зумовлює глибокі зміни в усіх галузях релігійного й нерелігійного життя конфесії, у свідомості й соціальній поведінці її прихильників.
Як і будь-яка молода церква, п’ятидесятництво демонструє надзвичайну активність, оперативність у своїх реакціях на суспільні процеси. А у зв’язку з тим, що п’ятидесятницька церква ще не досягла рівня свого остаточного оформлення, усталеності, вона, розвиваючись, так би мовити, «по висхідній», має значний потенціал дальшої адаптації до «миру», нових змін, збільшення кількості своїх прихильників.
Людина і світ. — 1991. — № 4. — С. 52-55
кандидат філософських наук