"Незрозуміло чому, але в Україні благодійні організації прирівнюють до комерційних структур"
Інтерв’ю з владикою Станіславом ШИРОКОРАДЮКОМ, єпископом-помічником Києво-Житомирським Римо-Католицької Церкви
Міжнародна католицька благочинна організація “Карітас-Спес” здійснює в Україні сьогодні вже сотні своїх проектів соціального спрямування.
“Карітас” з латинської перекладається — милосердна любов, “Спес” — надія. Завдання і гасло цієї відомої за кордоном, а тепер і у нас міжнародної доброчинної організації, осередки якої нині діють у 162 країнах світу, — “виявляти Божу любов до кожного і дарувати людям надію”. В Україні ця організація діє вже у 12 областях. Сьогодні “Карітас-Спес Україна” налічує близько 40 центрів, де активно працюють понад 500 штатних співробітників і волонтерів.
Президент організації “Карітас-Спес Україна” Конференції Римо-Католицьких єпископів України єпископ Станіслав Широкорадюк, знайомить нас з напрямками роботи очолюваної ним організації і ділиться своїми поглядами щодо перспектив благодійності в Україні.
— З набуттям Україною незалежності, демократизацією і відкритістю суспільства у Римсько-Католицької Церкви з`явилось історична можливість, не тільки відродитися з руїн — відбудувати свої храми і порушену за роки колишнього режиму структуру, але й активно включилася в благодійну, соціально-корисну для країни діяльність. Почали ми свою роботу, перш за все, з вирішення нагальних потреб, які стосуються дітей. Нас дуже непокоїли проблеми сиріт, дитячої безпритульності, дітей, постраждалих від Чорнобильської катастрофи, серед яких, на жаль, є дуже багато хворих — це було головною мотивацією.
Починали ми з малого — з наметових таборів. А сьогодні наша організація вже утримує шість будинків сімейного типу для дітей-сиріт, де проживає близько 60 дітей. Фінансує діяльність реабілітаційно-оздоровчих таборів, розташованих в екологічно чистих місцевостях Київської, Житомирської, Івано-Франківської та Закарпатської областей, де щороку реабілітацію проходять понад 2500 дітей. За останні 5 років ми оздоровили понад 12 тисяч українських дітей. Це в основному діти-чорнобильці, діти-сироти, діти з малозабезпечених сімей.
Сьогодні головними напрямками нашої роботи є також і запобігання поширенню ВІЛ/СНІДУ та ресоціалізація ВІЛ-інфікованих і хворих на СНІД; і відкриття соціальних центрів, безплатних їдалень, медичних кабінетів для малозабезпечених; і опіка над людьми похилого віку та людьми з обмеженими можливостями.
— Владико Станіславе, Ви єпископ Римо-Католицької Церкви і водночас керуєте такою великою доброчинною організацією. Чи вистачає у Вас часу і сил займатися обома справами?
— В цьому немає нічого дивного, бо місія Церкви полягає не тільки в проголошуванні Слова Божого, не тільки дбати про спасіння душ людських, але й піклуватися про добродійство й милосердя. Якраз з цього починав Ісус Христос. Коли ми читаємо Євангелію, то бачимо, що найбільшої уваги Він приділяв власне хворим — для них найбільше творив чудес, з ними найбільше спілкувався. І взагалі, допомога хворим як фізично, так і духовно — це головна тема Євангелії.
Візьмемо, наприклад, притчу про милосердного самаритянина — це приклад того милосердя, яке повинна робити Церква. Або візьмемо часи перших апостолів, першої християнської спільноти, вони займалися перш за все обслуговуванням хворих, сиріт і вдів — це була місія Церкви.
В Україні, на жаль, ця традиція була перервана за часів колишнього режиму, бо в Церкви не тільки забрали все майно, а й заборонили займатися будь-якою діяльністю, в тому числі благодійництвом, вирішенням соціальних справ — це був пріоритет держави, бо той “рай” на землі — комунізм, хотіли будувати без Церкви.
— Наша країна вже шістнадцять років незалежна. Ми маємо досить заможну еліту. Є багато достатньо багатих людей. То чому ж ми й досі в ролі прохачів у закордонних благодійників?
— Шістнадцять років для держави — це строк ще досить замалий. Нам ще багато в чому треба вчитися. І сьогодні, оскільки Церква повернулася до своєї діяльності, ми дуже багато вчимося у наших співбратів з Заходу. Католицька Церква в Україні є дуже маленька, проте у світі — це Церква найбільша. Якщо подивитися на світовий досвід, ми побачимо, як розвинуті церковні структури на Заході, наприклад, у Франції, Німеччині, Австрії чи Італії. Там взагалі Церкви мають навіть свої лікарні, свої госпіси, свої притулки і вони тісно співпрацюють з державою, а держава допомагає їм.
Але сьогодні дуже важко порівнювати благодійництво в Україні з роботою відповідних організацій закордоном. І проблема не тільки в ментальності. Якщо сьогодні в Україні хтось захоче зайнятися благодійною діяльністю, то він зустрінеться з дуже великою низкою проблем і “підводних каменів”. І для того, щоб все ж таки цією справою займатися, потрібна надзвичайна мотивація — покликання Боже. А враження складається таке, що держава зовсім не зацікавлена у заохочуванні громадян допомагати своїм же співгромадянам.
Незрозуміло чому, але в Україні благодійні організації, ті ж самі будинки для дітей-сиріт, прирівнюють до комерційних структур, наприклад, по тарифах у сплаті за комунальні послуги. Ніяких знижок немає, як і немає компенсації, як це робиться в інших державах. Українська влада сьогодні прагне тільки щось у Церкви забрати. І це дійсно серйозна проблема.
Закордоном навпаки, держава робить все, щоб дати можливість Церкві і її благодійним організаціям працювати, бо розуміє — це є вирішенням багатьох соціальних проблем.
— Ви, все ж таки, працюєте. До речі, де ви берете на свою діяльність кошти? Чи допомагає вам закордон?
— Наша справа тримається виключно за рахунок людей доброї волі, які є віруючими і сприймають благодійництво, як своє Боже покликання. Ці добрі люди знаходяться не тільки в Україні, бо бажаючих жертвувати у нас, на жаль, не так вже й багато — народ бідніший, хоча наші віряни завжди з нами у добрих справах. Але більшість людей, які нам допомагають — це люди з-закордону, які приїжджають, бачать наші проблеми, бачать нашу діяльність. Вони довіряють нам. Зі свого боку, ми завжди звітуємо перед ними, як їхні кошти були витрачені.
— Ці люди католики? І взагалі, яке ставлення вашої благодійної організації до нужденних представників інших конфесій?
— Наша Церква, виконуючи доброчинну справу у вирішенні соціальних проблем, несе також місію екуменічну. Допомагаючи іншим, ніколи не задається питання — хто він, якої конфесії. Чи він католик, чи навіть християнин? Бо це має бути послуга з любові до людини — не залежно від її віросповідання і поглядів. Це відповідає християнському вченню і вченню Католицької Церкви. Інакше й бути не може, бо це єднає, а не роз’єднує. Коли люди інших конфесій бачать, що їхнім дітям допомагають, у них не виникає бажання з`ясовувати теологічні розбіжності. Така християнська любов будує мости між людьми і сприяє довірі між конфесіями, і це чудово — це відповідає нашим устремлінням.
— Слово “благодійність” асоціюється в Україні переважно зі словом “дай!”. В той же час за кордоном навпаки — більше розуміння того, що “блаженніше давати, ніж брати”. В чому суттєва різниці в підходах до благодійництва?
— Немає іншої правдивої дороги, ніж та, що викладена у Святому Письмі. І Старий, і Новий Завіт вчать людину жертвувати десятину на Божу справу. Я часто буваю у Німеччині, Франції, інших розвинутих країнах. Християни там, плануючи бюджет, свідомо закладають десяту частину своїх доходів на благодійність і добрі справи. Причому, незалежно від рівня їхніх прибутків. Якщо ця людина багата, і має великі достатки, то можете собі уявити скільки може вона допомогти. Крім того, там широко відоме таке поняття, як волонтеріат. Багато людей, які не можуть жертвувати кошти на певну діяльність, жертвують свій час. Вони приходять і кажуть, наприклад, я можу у вас кожен тиждень працювати дві години безплатно. Це різні люди, різні фахівці, і вони працюють на різних ділянках.
Наприклад, у Франції є понад 100 з лишнім дієцезій. В кожній дієцезії є організація “Карітас-Спес” — можна зрозуміти, яка це величезна сила. Хоча офіційно працюючих в цих організаціях усього біля кількох тисяч людей, вони мають понад 70 тисяч волонтерів, які працюють в різних організаціях: це і дитячі заклади, і будинки пристарілих, і центри реабілітації інвалідів тощо. Є і відмінності. У Німеччині, наприклад, в організації “Карітас” більше людей працюють офіційно, менше волонтерів. Але все одно — цей волонтерський рух дуже великий саме у Німеччині. Бо це є престижно. І не тому, що хтось має з цього зиск. Людина має значно більше — заспокоєння свого сумління, відчуття Божої справи, розуміння себе справжньою людиною, яка комусь потрібна.
І таким чином з покоління в покоління передається таке виховання — від батьків до дітей. Роблячи так, люди отримують Боже благословення.
Наприкінці розмови хочу відзначити: наша дорога в Європу — це є велика перспектива. Бо хоче цього хтось, чи не хоче, але наше законодавство з часом неодмінно прийде у відповідність до європейського. Тоді і благодійною діяльністю займатися буде вигідніше і соціальні питанні вирішуватимуться краще. Люди все більше повертатимуться обличчям до Бога, а Він щедро благословлятиме нашу українську землю.
Розмовляв Олександр КОЗЛОВСЬКИЙ (УКРІНФОРМ), спеціально для РІСУ.
Київ, 1 серпня 2007 року
