"Перстень Мономаха" vs “Шапка Мономаха". Інаугурація Януковича та українсько-російські "бої за історію"

Власне, для опонентів Януковича факт проведення цього молебну Патріархом Кірілом (Гундяєвим) був самозрозумілим поганим знаком для України, символом визнання обраним главою держави своєї підпорядкованості Москві. Загальне негативістське налаштування апріорі не передбачало ані бажання вдивлятися в нюанси, ані бодай спробувати зрозуміти, чи те що відбулося в Лаврі на 100% відповідало вищезгаданому кліше визнання меншовартості та підпорядкованості?

На даний момент бракує скільки-небудь достовірної інформації навіть про те, від кого походила ініціатива проведення подібного дійства. В ЗМІ вже звернули увагу на те, що в самій Росії Патріархи, попри все, де-факто не грають жодної ролі в процедурі інаугурацій Президентів. Отже, як мінімум, можна відкинути версію про те, що в підґрунті лаврського молебню 25-го лютого було бажання копіювати чужий взірець, «щоб все було не гірше ніж в Москві». Зміст привітального слова Патріарха Кіріла, сказаного Віктору Януковичу після молебню, змушує засумніватись також і в тому, що ініціаторами цієї акції були російський Президент чи прем'єр-міністр. Припускаю, що контраверсійні в російському контексті натяки Патріарха на те, що святительське служіння вище царського, можуть тільки вітатись Кремлем в «експортному виконанні». Але чи настільки критично важливий Кіріл для Медвєдєва та Путіна в якості додаткового каналу впливу на Януковича?

Так чи так, але саме предстоятель РПЦ отримував найбільшу сатисфакцію від того, що він, хоча й в завуальованій формі «помазав на царство» українського Президента. Однак чи все відбулося так, як того бажав Його Святійшество? Наприклад, він подарував Януковичу ікону Христа Спасителя, а не ікону Іверської Божої матері, як це, за деякою інформацією, планувалося. На перший погляд цей вибір був би цілком доречний, адже саме 25 лютого відзначається день обретіння цієї ікони на Афоні. Саме в Іверському афонському монастирі Віктор Федорович отримав благословення перед початком президентської кампанії. Але «недоброзичливці» (і, мабуть не лише українські) прочитали б цей подарунок зовсім в іншому сенсі. Ікона Іверської Божої Матері дуже шанована в Москві. Список з цієї ікони, зроблений для царя Алєксія Михайловича було привезено до Москви 1648 чи 1649-го року – отже, символічний підтекст подарунка хоч-не-хоч нагадував про вікопомні події «воссоединения Украины и России» 1654 року. Ще одним моментом, який дає простір для інтерпретацій, є розташування каплиці, збудованої спеціально для московської копії ікони. Вона знаходиться безпосередньо перед в'їздом до Красної площі (біля Воскресенських воріт, через які в'їжджали на площу московські царі). Поряд з Іверською каплицею знаходиться так званий «нульовий кілометр» російських доріг...

Офіційний текст промови Кіріла не містить навіть згадки про вищезгадану ікону. Натомість він звертає увагу на те, що 25-го лютого шанується пам’ять московського митрополита Алексія (1305-1378). Патріарх згадав його як «Киевского, Московского и всея Руси, хранителя духовного пространства Святой Руси». Вперше саме таке уточнення до титулування цього святителя Патріарх Кіріл вніс рівно рік тому, підкресливши у своїй проповіді про те, що «Алексий последний из первоиерархов Церкви Русской носил этот древний титул митрополита Киевского». В церковних колах немає однозначної думки щодо того, наскільки далеко сягають плани Гундяєва і чи дійсно небезпідставні підозри щодо його бажання «відредагувати» титул Патріархів Московських, зробивши їх ще й митрополитами Київськими. Але, варто згадати його заяви щодо можливості прийняти українське громадянство (а митрополитом Київським може стати лише громадянин України). На даний момент Президент Янукович не зможе посприяти Патріарху, оскільки на цих виборах, на відміну від виборів 2004-го року, він не обіцяв впровадження подвійного громадянства. В оточенні Віктора Федоровича лунають заклики переглянути державну політику в цьому питанні. Біпатридам пропонується лише заборонити роботу в державних установах та спецслужбах. Церковних посад ці обмеження не стосуються, але в реальність втілення цих ідей в життя поки що не віриться.

Ще одним моментом, який вніс певний дисонанс в хід дійства, було те, що традиційна для риторики російського Патріарха згадка про «спільну спадщину Київської Руси» на цей раз отримала несподіваний відгук. Митрополит Київський Володимир (Сабодан) подарував Віктору Януковичу перстень сина Ярослава Мудрого Всеволода (1030-193). Цей артефакт, що походить з колекції мільйонера Сергія Тарути, нібито був подарований княжичу візантійським імператором Костянтином ІХ Мономахом (біля 1000-1055) у 1043 році. Символічний підтекст передачі цього персня українському Президентові – на поверхні. Всеволод Ярославич був батьком Володимира Мономаха (1053-1125). Так звана «шапка Володимира Мономаха» - неодмінний атрибут коронацій московських великих князів та російських царів. «Перстень Мономаха», таким чином, демонструє старшинство Києва відносно Москви, пряму спадкоємність київської традиції від візантійської і т.д. і т.п. Та й сам князь Всеволод був, в сучасній термінології, «просвіченим» (знав декілька мов) та «прозахідним» політиком (зокрема, віддав свою дочку Євпраксію заміж за німецького імператора). І це було б просто блискучою алюзією, якби не одне «але». Якщо щодо «шапки Мономаха» відомо, що вона, найвірогідніше, виготовлена не в ХІІ, а в XIV столітті, і не в Візантії, а в Середній Азії, то перевірка на автентичність «персня Мономаха» може дати ще цікавіші результати. Своє слово, мабуть, ще скажуть спеціалісти в сфрагістиці Київської Руси та Візантійської імперії, але поява подібного персня-печатки у 13-літнього князя Всеволода Ярославовича (руські війська в війні з Візантією очолював інший син Ярослава – Володимир), та ще й на ознаменування мирного договору, що був підписаний трьома роками пізніше – це щось з розряду фентезі...

В будь-якому випадку історія з перснем засвідчила, що Москві доведеться рахуватись з існуванням «києвоцентричного» руху, причому в середовищах, які формально лояльні до неї.

Таким чином, незалежно від бажань і інтенцій частини учасників «передінавгураційного молебню» він не стільки став символом початку «нового возз'єднання» України з Росією, скільки віддзеркалив складний коктейль суперечностей, що існують між світською та духовною владою в Україні та Росії, а також непростих взаємин всередині самої РПЦ і її української частини. Російський Патріарх та проросійсько налаштований український Президент, навіть поєднавши зусилля навряд чи зможуть внести радикальні зміни в перебіг процесів, що відбуваються в Україні.