"Покаяння є одним з кроків до примирення та порозуміння"

Веб-конференція РІСУ On-line — у гостях: Леся КОВАЛЕНКО, доктор права, експерт з державно-конфесійних питань, заступник директора Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету, голова Комісії УГКЦ „Справедливість і мир”.

Запитання і відповіді розміщуються в порядку отримання останніх — найсвіжіші угорі

Питання від редакції:

— Пані Лесю, які би Ви виділили найважливіші проблеми в Українській Греко-католицькій Церкві? І які можливі шляхи їх подолання?

— Питання, що розуміти під проблемами? Хіба буває життя без проблем (без того, що вимагає розв’язки, не дає спокою, тривожить розум, як казав Ортега-і-Гассет) хоч в однієї живої істоти, не кажучи про людину, а тут про життя 5-8 мільйонної спільноти йдеться? Якщо серйозно, то мені здається, що УГКЦ на сьогоднішній день поволі усвідомлює, що післяпідпільний етап відновлення і формування структур, а також концентрація на пошуку ідентичності завершуються. І потрібно формулювати стратегію здійснення своєї місії у нормальних, а не військово-польових умовах ХХІ ст.

Мені здається, що потенціал цієї Церкви на даний момент перевищує наявні (або задіяні) людські ресурси, які здатні його реалізувати. Крім того, виклики, що стоять перед УГКЦ величезні: поглиблення християнського світогляду пересічного вірного, забезпечення душпастирської опіки скрізь, де є її вірні (при тому, що душпастирів починає бракувати, а рівень багатьох тих, що є залишає бажати кращого), налагодження «легальних», публічних форм співпраці з державою та іншими Церквами і релігійними спільнотами тощо. Не буде перебільшенням, якщо зауважу, що піднята Блаженнішим Любомиром планка вчасного і влучного реагування на суспільно-значимі питання (вибори, зарплата, безробіття, міграція тощо) вимагають вишколених людей, які будуть її підтримувати і йти далі. Тому вишкіл і адміністрування кадрами видається одним з тих питань, які повинні тривожити «церковний розум».

Ігор (Львів):

— Яке Ваше ставлення до екуменічного руху? На Ваш погляд, які перспективи та небезпеки відкривають екуменічні ініціативи перед собою та перед церквами, із яких вони походять?

— Цікаве запитання. Для мене пошук ойкумени поділеного християнства є настільки природнім процесом ХХ і ХХІ століття, що я не особливо задумувалася про ставлення до цього як чогось зовнішнього. Більшість проектів, у які я задіяна (чи то в Інституті релігії та суспільства, чи то в Комісії “Справедливість і Мир”) так чи інакше мають екуменічний характер. Зараз працюємо над виданням джерел християнського суспільного служіння від ранньої Церкви і до сьогодні з екуменічним, точніше стереоскопічно християнським коментарем, якщо так можна сказати. Для мене екуменізм, особливо правові норми католицької Церкви після Другого Ватиканського Собору стосовно католицько-православно, католицько-протестансько спілкування, відкриває нові перспективи сопричастя.

Щодо небезпек, то вони є скрізь. Однією з найбільших, мабуть, є прихований прозелітизм, який може критися за надмірною відкритістю до діалогу. Крім того, хрестоматійні ідентеферентизм — байдужість до власної традиції та синкретизм — штучне поєднання елементів вчення та практики. Але усі ці негативи, мені здається, виявляються і долаються лише якщо ставитися до екуменізму не як до набору теорій, а як до інструментів, шляху відновлення єдності.

Віктор:

1) Прокоментуйте, будь-ласка, ситуацію щодо Президентської ініціативи по створенню Комісії по вирішенню проблемних питань розвитку православ"я в Україні (озвучена 12 січня на зустрічі з ієрархами УПЦ КП) та реакцію ієрархів УПЦ (Архієрейська нарада в УПЦ від 24 січня). Чи реальна реалізація такого проекту?

2) ЗМІ і Церкви. Рівень культури спілкування, поваги, толерантності (особливо між різними церквами, релігійними напрямками). Де найчастіше біди журналістів (як релігійних так і світських), чого не вистачає: знань, порядності, незаангажованості чи чогось іншого? Ваше бачення вирішення проблем чи хоч якоїсь оптимізації ситуції. Адже саме від ЗМІ найчастіше йдуть імпульси конфронтації та загострення ситуцій в релігійному середовищі.
Дякую за відповіді.

— Пане Вікторе,
2. відповідь на Ваше друге запитання дивіться, будь-ласка, у попередній відповіді. Можу тільки додати, що зі свого боку наш Інститут релігії та суспільства намагається внести свою скромну лепту у покращення якість релігійних медіа і світських, що спеціалізуються у релігійні тематиці, тим, що видав збірник документів католицької Церкви щодо ЗМІ "Церква і засоби суспільної комунікації", а також присвятив цій темі кілька семінарів і конференцій. Мені видається, що проблема ЗМІ і Церкви, пов'язана також з проблемою якості кадрів у ЗМІ та у Церкві. Низька фахова підготовка не залежить від конфесійної чи релігійної приналежності.

1. Мені важко аналізувати „релігійні” ініціативи Президента. По-перше, я в загальному дуже шаную і підтримую його курс на безумовне дотримання релігійної свободи, плюралізму та демократії, задекларований на виборах і якого він, в принципі, дотримується до сьогодні. З іншого боку, намагання усіляким чином „розв'язати проблемні питання у православ’ї” мене, як людину що трохи знає і церковні приписи і світські норми, щонайменше дивує. Очевидно, створювати приводи для міжконфесійного діалогу потрібно, але не думаю, що це питання у компетенції Президента світської держави, тому скептично ставлюся до цього чергового проекту. Холодна міжправославна війна в Україні дійсно не сприяє скеруванню потужного церковного потенціалу у більш потрібну ділянку, скажімо суспільного служіння. Однак я переконана, що ключ до примирення не у президента і не у привладних комісіях, але у самих Церков.

Андрій:

— Як на Вашу думку, чи сприяє висвітлення (таке, як воно є) подій релігійного життя українськими мас-медіа відродженню духовності в Україні та як Ви взагалі оцінюєте кількість та якість (насамперед) телепрограм релігійного змісту і що конкретно Ви пропонуєте для покращення цієї ситуації?

— Якщо дозволите, одразу визнаю, що для мене поняття «відродження духовності» настільки нечітке, що йому жодне «висвітлення» не допоможе. Мені здається, що значно важливіше, щоб засоби комунікації сприяли поширенню моральних вартостей - «не вбивай», «не кради», «не лукав» - як релігійно обґрунтованих так і просто гуманістичних, а також діалогу вартостей: як християнство чи юдаїзм чи мусульманство розуміють гідність людини та її права? Як розуміють свободу і відповідальність? Які сповідують сімейні цінності? Що кажуть про економіку, мистецтво чи науку. Щодо конкретики, то, мушу визнати, що з друкованих видань окрім «Дзеркала тижня», «Пост-Поступу» та «Критики» не встигаю читати нічого. На жаль, безпосередньо про релігійні вартості у них згадується мало, але, як правило, фахово і коректно. Щодо телепередач, то телевізор бачу або пізно ввечері, або на вихідних, а більшість релігійних програм йде у дообідній час. Порівнюючи з програмами польських та російських каналів, ми таки програємо у інформаційному просторі.

Проведення післядипломних семінарів та курсів з основ богослов’я, соціології релігії та етики для журналістів могло б дієво сприяти розвитку т.зв. релігійних передач та утвердженню толерантності у вже існуючих.

Людмила Филипович:

— Шановна п. Леся, Ви, як фахівець з канонічного права і експерт з релігійних питань, можете спрогнозувати перспективу Помісної Православної Церкви в Україні (після її створення) в світовій християнській, зокрема православній спільноті, які проблеми і труднощі, на вашу думку, очікують українців на цьому шляху входження до Вселенського Православ'я? Розуміючи всю передчасність свого запитання, хотілося б думати про світле майбутнє для православних віруючих та Церкви, дії яких, певно, мають коригуватися з перспективою входження України до ЄС.

— Прогнози річ невдячна (ось і зима знову прийшла несподівано:). Сподіваюсь, що у есхатологічній перспективі, майбутнє у православних віруючих (як і у католиків чи протестантів) буде справді світлим.

Щодо релігійної геополітики, то думаю, що мріяти про відновлення єдиної Помісної Православної чи Київської чи Володимирівської Церкви в Україні, визнаної Церквами-сестрами потрібно. І потрібно усім, хто в це вірить, працювати над тим, щоб для цього відновлення не існувало правових, психологічних та інших перешкод. З іншого боку, не бачу великої трагедії у тому, що це буде ще одна Церква серед інших в Україні, які шукають шляхів виконання Христового заповіту відновлення єдності. Головне, щоб усі не забували про ще один заповіт – голосити Добру Новину, а не розголошувати власні проблеми.

Щодо ЄС, то, як Ви знаєте, згідно з датком №11 до Амстердамського трактату з 1997 року Європейський союз не творить власної моделі державно-церковних стосунків, але враховує багатство традицій і досвідів країн, що входять у Об‘єднану Європу. У цьому сенсі, сподіватися, що нам дадуть певну взірцеву модель не приходиться. Думаю, що потрібно працювати над тим, щоб і у нашому випадку було що враховувати.

Віталій:

— Скажіть будь-ласка, замість того щоб вести демагогію, чи не варто задуматися в сам корінь біди розколу і через покаяння навернутися в лоно Істинної Православної Церкви, і правильно славити Бога, правильно причащатися, ісповідуватися, не спрощувати те, що дане нам Апостолами?

— Погоджуюся цілковито, що покаяння є одним з кроків до примирення та порозуміння. У останні десятиліття маємо ряд добрих прикладів від патріарха Атенагора і папи Павла VI починаючи. Напередодні міленіуму Католицька Церква устами Івана-Павла ІІ просила пробачення у жінок, індіанців, науковців та усіх інших, кого скривдила за тисячоліття. Приклад німецького і французького, та німецько-польського єпископатів надихнув першоєрархів УГКЦ кілька разів відкрито сказати: «простіть, і ми прощаємо». Думаю, це непоганий початок.

Вважаю, що «неправильного славлення Бога» нема — «усяке дихання славить Господа» уже своїм одним існуванням.

Андрій Смирнов:

— Як Ви вважаєте, яка оптимальна модель державного органу, відповідального за реалізацію державно-церковної політики в Україні?

— Хоч існування окремого органу державної влади у справах релігії не суперечить принципам демократичного суспільства, практика свідчить, що чим демократичніше суспільство, тим менші повноваження усіх органів державної влади. Для мене найоптимальнішою моделлю є відсутність окремого органу, присвяченого державно-церковним питанням. Реєстраційну функцію можуть виконувати або органи мінюсту, або суди, наглядову – прокуратура, дослідницьку та аналітичну – наукові та експертні установи. Для спірних практичних питань корисно створити спільну комісію представників відповідних урядових структур (освітніх, військових тощо) та релігійних спільнот. Це прийнята практика у багатьох демократичних країнах, незважаючи на модель державно-церковних стосунків. Сподіваюся, ми до цього колись доростемо.

Нещодавнє «відродження» Державного комітету у справах релігій та національностей вважаю цілковито необґрунтованим. Дивує мовчання релігійних організацій. Залишається сподіватися, що стара-нова структура не ліквідовуватиме конфліктів ціною обмеження релігійної свободи і плюралізму, а поділ чи об‘єднання релігійних організацій залишиться поза її компетенцією.

matviy,usa:

— Scanovna pani L.Kovalenko, skazit budlaska, ciomu greko-katoluku ne mayut prava prazuvatu iz misieyu u Kutayi, Indiyi, Afruzi...? Ta zresctoyu, v Zaxidniy Europi, predstavnuku vusce zgadanoyi Zerkbu, prazuyut vuklucno dlia emigrantiv, bo zodnogo italiyzia,nimzia...ne oxrestulu, rukopolozulu...! Nadius, sco Vu vidpoviste na moye zaputannia.

— Це не легке питання, пане Матвію. Важливе і дуже актуальне. Зовсім нещодавно питання «оживлення місійного духу» в УГКЦ піднімалося на постійному Синоді та нараді ректорів, чернечих настоятелів та церковних комісій, завданням яких є випрацювати концепцію «місійного служіння» УГКЦ та представити її на розгляд Синоду Єпископів. Сподіваюся, там можна буде знайти відповідь на Ваше питання.

Щодо фактів, то знаю кількох охрещених або вінчаних у східному обряді поляків, австрійців та індіанців.

Тарас Антошевський, директор РІСУ:

— Прошу прокоментувати стан релігійної свободи в Україні, зокрема, стан релігійної толерантності. Які головні небезпеки у цій сфері Ви би виділили?

— Дорогий Тарасе, дозолю собі не коментувати зараз стан релігійної свободи, бо сподіваюся, що незабаром на сайті з‘явиться широкий звіт по минулорічному проекту РІСУ «Стан релігійної свободи в Україні: у фокусі толерантність», де бажаючі зможуть побачити і мої міркування.

Загалом скажу, що вважаю стан релігійної толерантності в Україні цілком задовільним як для посттоталітарної, посткомуністичної, постколоніальної країни. А порівнюючи зі станом у Північній Ірландії, де мала нагоду побувати минулого року, він — просто чудовий. Чого тільки вартують почергові богослужіння чи співпраця у рамках ВРЦ та релігійних організацій.

Головні небезпеки для толерантності, на мою думку, у штучному нагнітанні ідеологічних та політичних відмінностей між різними релігійними та релігійно-етнічними групами та маніпуляції цими відмінностями (причому нагнітати і маніпулювати можуть як «зовнішні сили» — закордонні релігійні чи політичні центри, так і українські). А також у відсутності розвитку законодавства, яке б сприяло легальному вираженню величезного суспільно-корисного потенціалу церков та релігійних організацій, зокрема забезпечило би справедливу реституцію.

Ігор Скленар, викладач факультету журналістики ЛНУ ім. І. Франка:

— Доброго дня, шановна пані Лесю, якою, на Вашу думку, повинна бути оптимальна модель взаємовідносин між Церквою і державою, враховуючи світовий, зокрема, європейський досвід. Як би його можна було застосувати до складних українських реалій?

— Питання тягне на монографію, яку, власне, зараз готую до друку… Щоб зберегти інтригу до публікації, деталей не зраджуватиму (жартую). Однак, вважаю, що потрібно завжди враховувати умовність будь-яких моделей (зрештою їх багатство та різноманітність яскраве тому свідчення), а також небезпечність їх «запозичення». Хоч я і не прихильник винаходу українського велосипеда державно-церковних стосунків, але мені подобається, що поряд з хрестоматійною т.зв. «американською моделлю», на тому ж американському континенті існують дуже цікаві та своєрідні «канадійські» механізми гарантій релігійної свободи, культурної особливості, плюралізму та, водночас, державної цілісності.

Думаю, що Україна має свій досвід, який варто вивчати та розвивати, а не цілковито відмовлятися, шукаючи кращого у сусідів. Наприклад, дивує, що за 15 років дії закону про свободу совісті та релігійні організації передбачена ч. 3 ст. 9 чинного закону можливість регулювання взаємостосунків органів державної влади та релігійних організацій шляхом окремих угод не була розвинена і, фактично, не увійшла у життя не увійшла у життя. А це ж непоганий механізм вирішення проблеми капеланства у лікарнях, армії чи університетах. На жаль, у розробленому проекті нової редакції закону така можливість навіть не згадана.

Підсумовуючи хочу зазначити, що оптимальна «модель» повинна базуватися на пошані релігійної свободи особи та гарантіях автономії релігійних громад, а також сприяти їх активній участі публічному діалозі суспільства.