"Ще нікого на світі не любив так". Хто і навіщо облаштував символічну могилу коханої гетьмана Івана Мазепи Мотрі Кочубеївни у Полтаві?
Василь НЕЇЖМАК. — "Україна молода", № 103, 11 червня 2009 року
Не коханка — кохана
Саме коханої, а не коханки. Бо ж, попри трьохсотлітню «війну» з Мазепою російсько–імперського агітпропу (в ній образ старого гетьмана–розпусника, котрий звабив свою хрещеницю, дочку генерального судді Василя Кочубея, завжди зараховували до своєрідної важкої артилерії), демонізувати «обліко морале» багаторічного провідника Гетьманщини–України все одно не вдалося. Тож сьогодні навіть у Росії «розсекретили» давно відомий лист Івана Мазепи до «найлюбезнішої Мотроньки», в якому він просив кохану не сердитися на нього за те, що після втечі до гетьманської резиденції з батьківського дому повернув її у родинне гніздо в супроводі російського полковника Григорія Анненкова.
Крім остраху ініційованого Кочубеями розголосу, нібито старий гетьман узяв їхню дочку «вночі ґвалтом» і тримає в себе «замість наложниці», ще однією і, певно, вирішальною причиною такого вчинку в листі названо майбутнє «неблагословіння» від церкви та її «клятьба, щоби нам із тобою не жити». Остання ж, найстрашніша для глибоко віруючих закоханих, кара, на думку Івана Степановича, неодмінно впаде на них тоді, коли вони й далі перебуватимуть під одним дахом, а значить, не зможуть «витримати» без життя, «як подружжя каже», тобто без інтимних стосунків... Отже, йшлося–таки про кохання, а не про спалах пристрасті чи бажання плотських утіх людини, яка мала величезну владу і розпоряджалася долями тисяч співвітчизників. Однак навіть світлі та чисті почуття між представниками різної статі, як відомо, не належать до пріоритетів православної церкви. Надто за умов, коли один із двох закоханих узагалі відлучений від тієї церкви ось уже більш ніж трьохсотлітньою анафемою...
Щоб розгадати подібні ребуси, прямую до Вознесенської церкви. Вгніздилася вона на території колишнього приміського села Пушкарівка, яке поглинув один із найбільших мікрорайонів обласного центру, названий Половками. Збудована ще в 1762 році на кошти полтавського полковника Івана Черняка, монастирська церква до наших часів «дожила» фактично руїною. Відбудовували її понад десятиліття, завершивши цю святу справу лише кілька років тому. До нових входин прихожани молилися у пристосованому вагончику, який стоїть на церковному подвір’ї й досі. Поруч із ним — імпровізована майстерня під навісом, у якій господарює тамтешній «завгосп», майстер на всі руки Олександр Тарасов. Хвилин за сорок до початку служби тут «на хазяйстві», крім нього, нікого немає. Тож охоче погоджується на роль гіда й веде власкора «УМ» до «свіжого» горбика.
Звертаю увагу на те, що насипали його осторонь від двох «капітальніших» могил із залізними хрестами та кам’яною «облямівкою». Олександр Олексійович каже, що там, майже під стінами церкви, раніше, очевидно, ховали її меценатів і священиків. Спочилих же в Бозі монашок тамтешнього монастиря (спочатку до його «географічної» назви додавали слово «Покровський», а після зведення згаданої церкви він став Пушкарівським Вознесенським) — трохи далі. Оскільки, за народними переказами, Мотря Кочубеївна завершила свій земний шлях черницею цього монастиря, то й її прах, певно ж, спочиває у безпосередній близькості від тієї символічної могили. Чи є під тим горбиком бодай якесь поховання? Достеменно про це нікому не відомо. Бо ж археологічних розкопок тут не влаштовували. Власне, й від давнього монастиря та цвинтаря біля нього вже не залишилося навіть сліду — новітня Мотрина могила межує з городами, де ростуть овочі та квіти.
Мотрона була тут монашкою
То за якими критеріями і хто визначав бодай умовні координати «усипальниці» коханої Івана Мазепи? Олександр Тарасов розповідає, що задля цього до їхньої церкви нещодавно приїздив сам митрополит Полтавський і Миргородський Філіп. Разом із настоятелем церкви та представником місцевої влади вони обійшли подвір’я, після чого митрополит особисто вказав на це місце і дав своє благословення на започаткування тут символічної могили. Насипали її син Олександра Олексійовича та ще один прихожанин. З остаточним облаштуванням не поспішали, бо наближалися великі релігійні свята, коли виконувати подібні роботи категорично заборонено.
Як він особисто ставиться до ідеї з такою «умовною» могилою і, власне, до Мотрі та Мазепи? «Знаєте, я росіянин, приїхав до Полтави з Росії, — говорить Олександр Олексійович. — І хоч живу тут уже 30 років, скажу чесно: історії України не знаю. Тож не оцінюватиму і її дійових осіб. Як для прихожанина цієї церкви для мене найважливіше те, що Мотрона була тут монашкою, а значить, зреклася свого попереднього мирського життя і навіть імені задля служіння Богу». Доки бесідували з роботящим «завгоспом», на вечірню службу прийшов священик Вознесенської церкви отець Леонід (Затовський). Він небагатослівний. Однак підтверджує благословення на відтворення Мотриної могили митрополита Філіпа та особисту участь останнього у виборі місця для неї. На запитання, чи не бентежить його той факт, що на церковній території вшановують пам’ять жінки, котра була коханою відлученого від цієї ж церкви анафемою гетьмана Івана Мазепи, відповідає: «Як монашка Мотря мала інше ім’я та походила зі славного князівського роду Кочубеїв, представники якого, без сумніву, заслуговують на гідне пошанування».
Однак у наших монастирях відтоді служили тисячі черниць, серед яких в усі часи були й родички іменитих предків. То в якій іпостасі з тієї численної когорти «Христових наречених» виокремлюють тепер Мотрю? І як, власне, народилася ідея з відтворенням її «полтавської» могили? Подібні пропозиції від місцевих сучасних «мазепинців» лунали неодноразово. Найпослідовніше відстоював право на втілення їх у життя краєзнавець і журналіст Валентин Посухов. «Уявіть собі, скількох шанувальників минувшини і справжніх романтичних почуттів, про які писали Пушкін, Байрон, інші класики світової літератури, може привабити ця могила, — каже він власкору «УМ». — Потенційно це ж іще одна туристична Мекка не лише для українців! Так, достовірність поховання коханої Мазепи саме тут лише гіпотетична. Та скільки ми знаємо подібних умовних, символічних могил навіть літературних героїв. Згадайте хоча б гробницю Джульєтти в італійській Вероні, до якої ніколи не міліє потік паломників з усього світу».
У березні цього року саме пан Посухов укотре «озвучив» згадану пропозицію на засіданні присвяченого 300–річчю Полтавської битви «круглого столу» за участю науковців і активістів громадських організацій. А потім разом із керівниками обласного Товариства політв’язнів і репресованих Володимиром Гнітьком та асоціації «Громадянське суспільство» Володимиром Степанюком підготував відповідного листа до мерії. «Невдовзі ми одержали звідти офіційну відповідь, у якій ту ініціативу не відкидали, але пропонували нам надати розлогіше її обґрунтування, а також ескізний проект майбутньої могили, — пригадує Володимир Степанюк. — Тоді в розмові з представником мерії, який відповідає за розвиток туристичної галузі міста, я нагадав йому про обмеженість коштів і можливостей у громадських організацій, а найголовніше — про необхідність діяти спільно. Після того жодних контактів із міською владою та церквою з цього приводу в нас не було. Але якщо вони зробили реальні кроки до втілення нашого задуму, це варто тільки вітати».
«Батуринську красуню» й досі шукають у Сибіру, Полтаві та Ніжині
І все ж наскільки твердим є підґрунтя тверджень про загублені сліди справжнього поховання Мотрі поблизу Вознесенської церкви у Полтаві? Прихильники цієї версії зазвичай посилаються на давні народні перекази. Себто на джерело не надто надійне. Бо ж у народі побутувала думка, нібито Мотря подалася в монастир чи то одразу після вимушеного розставання з Мазепою, чи після найтрагічнішої для гетьмана Полтавської битви. Говорили навіть, що від усього того вона втратила розум і стала відлюдницею передовсім задля зцілення та спокути гріхів... Хоча насправді Мотря Кочубеївна ні від нещасливого кохання до Мазепи, ні від його поразок не божеволіла. Ще в 1707 році вона вийшла заміж за представника козацької старшини Чуйкевича. Якого саме? Деякі відомі історики переконані, що йдеться про ще одного генерального суддю, знаного в ті часи «мазепинця» Василя Чуйкевича. Продовжуючи цей логічний ряд, вони «знаходять» Кочубеївну аж у Сибіру, куди Петро І після Полтавської битви запроторив її чоловіка, де, за припущеннями сучасної російської дослідниці нашої минувшини Тетяни Таїрової–Яковлєвої, Мотря «по–видимому, и умерла».
Інші науковці неодноразово писали про те, що «батуринська красуня» з Сибіру таки повернулася (щоправда, вже без чоловіка, котрий там справді віддав Богу душу), після чого й постриглася в черниці... Однак сучасні українські історики звернули увагу на відверті «незістиковки» таких постулатів. Зокрема, за підрахунками автора ґрунтовних документальних досліджень мазепинської доби Сергія Павленка, на момент імовірного «одруження» з Мотрею Василю Чуйкевичу виповнилося не менше ... 65 років. До того ж останній на допиті опричниками Петра І називав її батька, покійного Василя Кочубея, не тестем, а сватом. Отже, Мотрону видали заміж не за Василя Чуйкевича, а за його сина Семена, котрий згодом дослужився до посади полкового судді у Ніжині! При цьому той же Сергій Павленко згадує достеменний факт: «З 1733 по 1736 рік ігуменею Ніжинського жіночого монастиря була Меланія (черниці змінювали світські імена) Чуйкевичева, яка після важкої хвороби померла 20 січня 1736 року». І наостанок зазначає: «Дуже вірогідно, що це була Мотря». Хоча авторові цих рядків доводилося зустрічати публікації, в яких узагалі ставиться під сумнів поріднення з родиною Чуйкевичів саме коханої Мазепи, — на думку опонентів такої версії, то могла бути друга дочка Кочубеїв...
Зрештою, більшість наукових припущень щодо подальшого — «постмазепинського» — життєвого шляху Мотрі досить далека від Полтави. Водночас найвідомішим, так би мовити, друкованим наближенням її долі до цих місць залишається малюнок невідомого художника з підписом «Могила Мотрі Кочубеївни (коло Полтави)», яким проілюстровано «Історію України–Русі» авторитетного «дореволюційного» історика Миколи Аркаса. Однак малюнок той (одинокий хрест біля розташованої на узвишші господи з будівлями під солом’яними стріхами) зроблений явно не з натури. Зображено на ньому типовий для тих часів український краєвид, який важко «прив’язати» до колишнього реального цвинтаря біля монастиря у приполтавській Пушкарівці. До того ж і сам Микола Аркас, згадуючи монастир, у якому завершився земний шлях Мотрі, про його полтавську адресу в тексті книжки не обмовився жодним словом. Тож не виключено, що цей більш ніж «абстрактний» як для історичного документа малюнок з’явився у книжці під впливом тих самих «народних переказів».
«Народний» сюжет для любовного роману
А чому, власне, у тих переказах так уперто «оселяли» Мотрю Кочубеївну в монастирі під Полтавою? Бодай уявний сюжет про жінку, котра за кілька років до власної смерті вирушає якнайближче до фатального для коханого гетьмана місця, вочевидь, ідеально лягає не лише на друковані сторінки захоплюючих любовних романів... Тим паче що, за свідченнями істориків, перед украй нещасливою для себе Полтавською битвою його нові союзники шведи розташували під Пушкарівкою свій обоз, а Мазепа з козаками нібито прикривав підступи до нього. За таких обставин «захворіти» такою романтикою і понести її «в народ» у вигляді красивої легенди, певно, зовсім не важко...
Та чи справді Мотря завершувала свій земний шлях у монастирі під Полтавою, а її прах спочиває на місці колишнього пушкарівського цвинтаря? Ствердна відповідь на це питання видається настільки ж романтичною, наскільки й маловірогідною. Не лише тому, що жодних документальних підтверджень такої версії досі не знайдено. При цьому, йдучи за логікою «любовної романтики», мусимо не сходити з неї на жодні манівці. Якщо Мотря справді зберегла розквітлі ще в юності глибокі почуття до останніх років свого життя, то, залишаючи мирську суєту задля служіння Богу, вона бодай подумки неодмінно звернулася б до вже вознесеної на небеса душі коханої людини. Свого часу Іван Степанович в одному зі своїх листів справді радив їй, тоді ще юній красуні, не впадати у відчай спричиненої батьками розлуки і, можливо, навіть іти в монастир, якщо «вони, проклятії твої, тебе цураються».
Однак чи могла його душа через три десятиліття по тому «вибрати» для коханої саме приполтавський жіночий монастир? За умов, що зовсім близько від нього, у сусідній Диканьці, розташовувався родинний маєток його найлютіших ворогів — тих же таки Кочубеїв, а довколишні землі також належали їм. Власне, на Полтавщині в уродженця Київщини Івана Мазепи були й інші «закляті друзі», його взаємини з козацькою старшиною цього краю складалися доволі не просто. А «монастирське» село Пушкарівка раніше перейшло у спадок відомому полтавському полковнику Мартину Пушкарю, котрий підняв повстання проти іншого «неугодного» російському цареві українського гетьмана — Івана Виговського, спричинивши жахливе братовбивство (пам’ятний знак згаданому «поборнику непорушної дружби українського і російського народів» стоїть за кількасот кроків од символічної Мотриної могили).
Зрештою, після відомої баталії Полтава стала вже навіть не втратою — життєвою катастрофою, крахом усіх мрій і сподівань гетьмана Івана Мазепи. Тож «поселити» сюди кохану (та ще й винятково для майже цілодобових молитов, які тільки ятритимуть душу) він, певно, не зважився б навіть у найжахливішому сні. Не кажучи вже про те, що й сама Мотря, «втікаючи» від мирського життя, навряд чи поспішала б знайти дах над головою фактично у володіннях своїх родичів, які вважали і її особисто, і того ж Івана Мазепу призвідниками багатьох родинних бід...
Та чи означає це, що ні «пушкарівсько–полтавська» версія останнього земного прихистку Мотрі Кочубеївни, ні її символічна могила біля Вознесенської церкви не мають права на існування? Доки не встановлено істини у, так би мовити, останній науковій інстанції, заперечувати таке право було б ще більшим безглуздям, ніж беззастережне прийняття якоїсь із версій. Хоча б тому, що така персоніфікація історії, доповнена матеріальними символами, максимально «олюднює» її, а значить, зацікавлює нашою минувшиною не лише науковців. І водночас стимулює пошук тієї ж таки істини. Згадаймо, як вивчають свою історію ті ж британці чи французи, наближаючись до неї не стільки через кон’юнктурні ідеологеми, скільки через будуари королев і найвідоміших коханок королів...
І Москва полюбить Мазепу через його ... останнє кохання
Наприкінці травня, перед храмовим святом Вознесіння, та символічна могила Мотрі Кочубеївни набула майже закінченого вигляду. Прихожани Вознесенської церкви встановили на ній дерев’яний хрест, земельний насип обклали бутовим каменем, а всередині висадили квіти. Не вистачає там тільки таблички з написом, тож могила залишається «безіменною». Настоятель церкви, протоієрей Максим (Мінеєв), який став гідом «УМ» цього разу, зазначає: стосовно напису на табличці ще треба порадитися з істориками. Чи не тому, що постать Івана Мазепи, завдяки якій Мотря стала відома всьому світові, й досі «муляє око» далеким від Полтави й навіть України політикам та церковним ієрархам? «Ні, — відповідає мій співрозмовник, — хочемо лише уточнити деякі дати. Про Мазепу ж на табличці згадувати не будемо — не підходяще це місце для опису земних пристрастей. А щодо анафеми Мазепі та його зради Петру І, то все те відбувалося вже після закінчення особистих стосунків гетьмана з Мотрею. Коли ж вони зустрічалися, Мазепа мав зовсім інший статус».
За збігом (чи випадковим?) обставин Мотрину могилу біля Вознесенської церкви у Полтаві облаштовували саме тоді, коли пролунала сенсаційна заява керівника відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ Московського патріархату архімандрита Кирила (Говоруна) про фактичну відсутність підстав для оголошеної понад 300 років тому анафеми Івану Мазепі та можливе її зняття. Наша газета вже повідомляла й про категоричне «ніззя» від керівництва Московської патріархії, яким воно одразу взялося викорінювати таку «єресь» у надрах своєї «малоруської гілки» (до речі, на офіційному сайті її Полтавської єпархії з майже щоденною хронікою подій про облаштування Мотриної могили не обмовилися жодним словом). Власне, про те, хто в цьому «домі» справжній хазяїн, свідчить великий портрет іншого Кирила — патріарха Московського і всія Русі — біля входу в ту ж таки Вознесенську церкву. Певно, з огляду на те «недремне око» священики УПЦ МП продовжують говорити про «зраду» Мазепи та інші «гріхи» останнього, так би мовити, без лапок і відокремлюють його кохану від «повноформатного» гетьмана малопереконливими словесними конструкціями.
При цьому зовсім не проти «попіарити» свою церкву на імені (будемо відвертими до кінця!) не стільки Мотрі, скільки ... того ж таки Івана Мазепи. Очевидно, добре розуміючи не лише абсурдність виголошеної за прямою вказівкою «антихриста» Петра І анафеми українському гетьману, а й незворотність «повернення» останнього в Україну. Бо ж мине ще кілька років — і той імперський агітпропівський туман довкола його імені розвіється остаточно, а Мазепа посяде гідне місце у пантеоні українських героїв. Тих, які були провідниками, поборниками нашої незалежності й водночас звичайними людьми. Бо кохали самі й були коханими. І разом із ворожими фортецями здобували серця жінок, до справжніх і символічних могил яких народна стежка також ніколи не заросте.
