"Те, що у список ста найвпливовіших осіб щороку потрапляють представники українських релігійних організацій, — незаперечний позитивний факт"
Заступник директора Інституту релігії та суспільства Українського католицького університету д-р Леся КОВАЛЕНКО коментує опублікований у тижневику „Кореспондент” „Топ-100” найвпливовіших людей України
По-перше, мушу визнати, що не знаю, які критерії лежать в основі рейтингу журналу «Кореспондент», однак хочу підкреслити, що будь-який рейтинг – поняття відносне, і надавати надто великого значення його показникам не варто. З іншого боку, публічне оцінювання рівня впливу на суспільство тих чи інших осіб чи інституцій (єдиним таким випадком у цьогорічному рейтингу є веб-портал «Українська правда») є корисним для самого ж суспільства, оскільки відображає його пріоритети і стан у той чи інший період часу.
Те, що у список ста найвпливовіших осіб щороку потрапляють представники українських релігійних організацій, — Предстоятелі УПЦ КП, УПЦ (МП), УГКЦ та єврейської релігійної спільноти відповідно –незаперечний позитивний факт. Те, що вони за рейтингом не входять у першу десятку, також природно для суспільства, у якому релігія вважалася роками «опіумом для народу» і до сьогодні часто залишається витіснена на маргінес публічної сфери.
Нормальним для мене є навіть те, що рейтинг деяких з них дещо впав (на 14-16 пунктів). У цьому році для українського суспільства важливішими були політичні та економічні питання. Крім того, жодної визначної події, яка би могла позитивно вплинути на рейтинг релігійних діячів у цьому році, також не відбулось: ні довгоочікуваного примирення українських церковних лідерів (навпаки, ми бачимо лише конфлікти і нетерпимість), ні визнання Патріархату УПЦ КП і УГКЦ, ні чогось іншого. Те, що було позитивним: спроби переосмислити ліквідацію УГКЦ, конгрес родини, підтримка демократії і свободи вибору на останніх парламентських виборах – залишилися практично непоміченими через відсутність належного мас-медійного висвітлення.
Насторожувати, однак, може тенденція. У цьому році, здається в перше з часів незалежності, Церква втратила першість у рейтингу довіри українських громадян. Разом з опублікованим сьогодні рейтингом це може свідчити про те, що для самих українських Церков чи релігійних організацій суспільний сектор їхньої діяльності (захист гідності людини, її прав та свобод, проблеми бідності та багатства, соціальної справедливості і миру) сьогодні не є пріоритетними. Більшість з них не може віднайти себе у публічній сфері в умовах демократії та плюралізму без підтримки держави. Але над цим роками працюють релігійні спільноти і в інших країнах світу.
