• Головна
  • "Виглядає цілком природно, що осідок Глави УГКЦ переноситься до Києва"...

"Виглядає цілком природно, що осідок Глави УГКЦ переноситься до Києва"

25.08.2005, 18:25
Інтерв’ю-коментар із завідувачем відділу гуманітарної політики Національного Інститут стратегічних досліджень, заслуженим діячем науки і техніки України Сергієм ЗДІОРУКОМ

Інтерв’ю-коментар із завідувачем відділу гуманітарної політики Національного Інститут стратегічних досліджень, заслуженим діячем науки і техніки України Сергієм ЗДІОРУКОМ

— Що найбільше турбує чи лякає тих, хто протестував проти перенесення осідку Глави УГКЦ до Києва, зокрема, з боку УПЦ МП?

— З однієї сторони, це є неординарна ситуація, яка назріла давним давно. Українська Греко-Католицька Церква має всі підстави заявити про опіку над своїми вірними на всій території України, тим більше, що якщо ми подивимося статистичні дані, то побачимо, що вірні УГКЦ є практично у всіх регіонах, хоча й у Західному регіоні, що природно, є найбільша кількість вірних, послідовників і прихильників УГКЦ.

Разом з тим, якщо Українська Держава визначила демократичний розвиток і європейський вектор своєї політики, то ми не можемо диктувати українським Церквам, про що слушно наголосив Президент України Віктор Андрійович Ющенко, де їм мати свій центр. Тим паче, що ніхто ж не протестує, коли у нас діють понад 100 віросповідань, Церков, деномінацій, релігійних напрямків і толків як християн, так і не християн, зокрема, православні, католики, протестанти, громади східних культів, мусульман та багато інших, а їхні центри здебільшого знаходяться у стольному граді Києві. Тому виглядає цілком природно, що осідок Глави УГКЦ переноситься до Києва.

Що турбує їх, тобто новітніх, а точніше “вічних протестантів”? Їх турбує, звичайно, що нарешті Україна стає українською, як це не парадоксально звучить. Ми півтора десятка років завжди говорили про те, що Український Уряд повинен бути проукраїнським. Це означає, що в центрі має бути одна єдина методологічна засада – добро Української нації, тобто добро кожного громадянина України, діяти виключно в національних інтересах. Звідси випливає, що Український Уряд не втручаючись, а, можливо, і сприяючи у пересенні осідку Глави УГКЦ реалізує чи захищає національні інтереси Українського народу. Та незначна група людей, яка прийшла з протестами проти перенесення Патріаршої резиденції Блаженнішого Кардинала Гузара до Києва, була обдурена маргінальними політиканами, котрі переймаються лише мотивами власного збагачення і хоча би пів-ногою бути коло влади, нехтуючи поступ історії й благополуччя народу, часткою якого вони мали би бути. Переконаний, проаналізувавши офіційні документи Російської держави і Церкви (наприклад, Концепцію національної безпеки РФ; Статут РПЦ та Основи соціальної концепції РПЦ), що й дані дії бідних “протестантів” значною мірою інспіровані Москвою, оскільки її турбує те, що з розвитком Помісних себто Національних Церков буде поруйновано і втрачено останні кайдани, що зв’язують нас із Російською імперією. Пам’ятаймо, що ядерна імперія Горбачова впала, але ще дуже міцна духовна імперія Алексія.

Адже до цієї пори ніхто не взяв на себе відповідальність за т.зв. церковний собор УГКЦ 1946 р., проведений під орудою НКВС, коли всі 11 єрархів на чолі з Йосифом Сліпим, 1400 священиків, 800 ченців і черниць та сотні тисяч вірних УГКЦ, які не бажали “возз’єднуватися з Богоспасаємою Москвою”, були або фізично знищені, або заслані в концентраційні табори Сибіру та інших віддалених регіонів колишнього СРСР. До сеї пори за ці злочини ніхто не відповів. Я думаю, що це черга наступних років, але якщо будемо так повільно рухатися, то можливо і наступних поколінь. Тому “турботи” тих, які нібито турбуються про долю України у конфесійному вимірі, на мій погляд, не є правдивими. Якщо вони прагнуть духовної опіки, то нехай струсять зі свої чобіт спочатку попіл 3-х голодоморів лише в ХХ столітті. Комуністична чума забрала тільки під час спеціально нею організованого Голодомору 1932-1933 років 13-ть мільйонів українців. Додайте “розстріляне відродження” й тотальні репресії українства, що знищували найдієвіших інтелектуалів і державців України. І після цього вони рядяться в тогу “защитников украинскаво народа”. Тут, і справді, хіба, що сліпий не побачить: хто є хто...

— Як Ви думаєте, що вони добивалися своїми протестами, чого вони хотіли ними досягти?

— Треба було би їх запитати, чого вони добивалися? Але до сказаного вище додам. На мій погляд, вони добивалися одного – чужими грошами і горбом обдурених у черговий раз українців в’їхати в рай. Йдеться про те, що вони хочуть будь-якими засобами перед виборами до Верховної Ради України та місцевих рад “засвітитися” в політикумі, показати що вони є і що вони щось значать, а заодно знайти нових господарів, котрі й надалі платили би їм за антиукраїнські провокації. Насправді ж цю мізерну компанію маргіналів від політики підтримує зовсім невеличка частка людей, які або є зовсім безграмотні як щодо історії Української Церкви, так і історії Української Держави чи світу в цілому, або є тимчасово обдуреними облудливими гаслами й подачками, що досить швидко минеться.

— Яка би мала бути реакція УГКЦ на ці протести?

— Це питання можна поставити й по-іншому. Українська Греко-Католицька Церква здійснює свій поступ як у розвитку церковної структури, так і у максимальному донесенні своїх духовних цінностей. І вона діє, найперше, згідно із Конституцією та законами України, нормами міжнародного права, тобто діяльність УГКЦ цілком відповідає нормам права, котрі регулюють релігійно-суспільні й державно-церковні відносини.

— Чи можна це розуміти так, що в особливій відповіді на всі ці протести не має потреби?

— Звичайно, це воля Церкви і, найперше, її Предстоятеля, що він їм говоритиме. Але в даному випадку, коли владика Гузар по-братньому доносить своє бачення і каже, що його Церква не претендує на виключність, але хоче бути рівною серед рівних, себто по суті рівноправною. Ми вже згадували в іншому контексті, якщо мають право будь-які віросповідання і релігійні рухи, у т.ч. й такі нові для України як мормони, харизмати, східні релігійні вірування і багато інших, у нас проповідувати, проводити свої заходи для донесення свого світобачення, своєї духовної місії для українців на українській же землі, то, на наш погляд, традиція УГКЦ, яка має свою тяглість сотні років і виросла з Київської Митрополії князя Володимира, має більш широкі підстави для діяльності на теренах України. Але ми говоримо нині не про уневажнення когось, а про рівність з іншими. Якщо ми маємо в Києві центри Євангельських-християн баптистів, Української уніонної конференції адвентистів сьомого дня, Української Лютеранської Церкви, мусульман, Московського патріархату та інших, то чому не може мати тут власний Центр Глава однієї з історичних Українських Церков!? Що заслуги українських лютеран чи мормонів у збереженні духу українства та відновленні незалежності, а потім у захисті суверенітету Української Держави незрівнянно більші, аніж в Української Греко-Католицької Церкви??? Що знову, як за Шевченком: “Нехай німець нам розкаже...” чи може згадаємо його ж але інше: “Раби, підніжки, грязь Москви...”.

Часто ідуть закиди, що яка, мол, різниця — греко-католики підпорядковуються Ватикану, а УПЦ — Москві. Але ж треба розрізняти, що Ватикан – міжнародний, наголошую, міжнародний релігійний центр і є суб’єктом міжнародних і міждержавних правовідносин. А Московський патріархат, так само як Грецький, Болгарський чи Сербський є національним релігійним центром, який, до речі, керується у своїй організаційно-правовій діяльності виключно нормами і правилами національного законодавства. З цього випливає те, що будь-яка Православна Церква відстоює інтереси того народу, на теренах якого вона існує. Оскільки центр Московського патріархату знаходиться на території Російської держави, то природно, що він захищає інтереси російського народу. В українській Церкві релігійний центр відповідно вбачає своїм обов’язком поширювати духовність і відстоювати та захищати інтереси саме українського народу. Головна біда у релігійній сфері Українського народу саме й полягає в тому, що практично завше з часів прийняття християнства в ролі державної релігії керівні центри всіх Церков знаходилися поза межами України. Це стало могутнім інструментом розтерзання її земель між хижими сусідами.

— Як Ви думаєте, хто найбільше виграє чи програє від цього переїзду і які він взагалі може мати наслідки?

— Мені така постановка питання нагадує банальний футбол. Запитувати, – хто виграє, а хто ні від переїзду Глави УГКЦ – дещо штучно й звужено, а то й надто політизовано. Звичайно, що частина греко-католиків може вважати, що опіка та близькість, яку вони мали, коли на Святоюрській горі була резиденція Глави УГКЦ, ніби то допомагала їм більш повно реалізовувати свої потреби в духовному житті чи в організаційному управлінні Церквою. Насправді це не так. Ми мусимо звернутися до Євангельських істин, до настанов самого Ісуса Христа. Той, хто знає Істину, хто вже Християнин, хто знає шлях до Спасіння, повинен вже бути нібито спокійним за себе. Але водночас він має бути неспокійним в одному плані – є брати і сестри, які прагнуть цієї Істини, але вони Її не знають і не знають Шляху до Неї. І святий обов’язок не тільки церковних діячів, але й будь-якого християнина донести до них цю світлу Істину.

А тому, на мій погляд, ті хвилювання з боку деяких греко-католиків, що від них віддаляється їхній церковний лідер, є зрозумілими (вони звикли, як мовиться, мати під боком dладику), але не є правдивими, адже всі ми дбаємо, щоб Україна була одна, ціла, Соборна. І вона повинна притягувати до себе увесь Український Світ, під яким я розумію всіх українців на поселеннях, в діаспорі, в усьому світі сущих. А їх величезна кількість. І це не тільки Канада чи США, але й Аргентина, Австралія, європейські країни, де наших заробітчан дуже багато. А серед них, до речі, величезна частка є вірників–греко-католиків. Тому я думаю, що діючи у Києві, як Стольному Граді, де виконують свої обов’язки Президент України, Парламент України, Уряд України, функціонують дипломатичні місії іноземних держав і міжнародних організацій, діють центри більшості Українських Церков, Предстоятель Української Греко-Католицької Церкви Кардинал Гузар матиме більше можливостей для духовної опіки над тими українцями–вірними УГКЦ у всьому світі, а також повніше реалізується духовно-інтелектуальний потенціал його Церкви для добра Української нації в цілому.

Звичайно, матимуть рацію ті, хто говоритиме, що від цього програють всі, котрі не бажають, щоби поширювався греко-католицизм, чи ті, хто не хотів, щоби Греко-Католицьку Церкву визнавали рівноправною. Так, Московський патріархат буде завжди проти, бо в нього на думці одне: “Москва третий Рим, и четвертому не бывать”, що ніби то він є апостольською Церквою. Насправді ж, апостольською Церквою є Київська Митрополія, з якої й виросли і Українська Православна Церква Київського Патріархату, і Українська Греко-Католицька Церква, і Українська Автокефальна Православна Церква, і Московська митрополія, і Польська Автокефальна Православна Церква, і Литовська митрополія й багато, багато інших. Але втративши Державу, втратили українці й першість у релігійно-церковних справах. Певно, що з відновленням Української Держави прийшов час відновити в повному об’ємі й Українську Церкву.

На жаль, то великий біль українців, що у нас є кілька православних юрисдикцій. Але це тільки тому, що релігійні справи надто політизовані, вони надто замкнуті на дійсно російську політику. У документі „Концепція національної безпеки Російської Федерації” цілий розділ присвячений Російській Православній Церкві як духовно-ідеологічний опорі не тільки російського політичного істеблішменту, але й всього російського суспільства і особливо її збройних сил. Нагадуємо, що звернувшись до Статуту РПЦ, знайдемо в його ст.3 твердження, де йдеться, що ця РПЦ поширює свою юрисдикцію не тільки на Росію, але й на Україну, Білорусь, Молдову та інші свої колишні колонії. Такий стан речей загрожує нам тим, що коли ж ми й надалі будемо залишатися в духовно-ідеологічний опіці Московського патріархату, то досить зробити один невірний політичний чи економічний крок, як це було на минулих виборах Президента України, і ми могли би знову стати васалом новітньої Російської імперії.

Київ-Львів, 23 серпня 2005 року,
розмовляв Тарас Антошевський